Отже знайшлися письменні та довгоухі люде, що печатно докоряли Кулішеві за наживу з "Граматки" і інших книжок! Мовчав Куліш, бо думав, що таких людей самий гріх їх карає. Трохи згодом видав він меншу "Граматку" у восьми тисячах примірниках і розпродав її за безцінь або пороздаровував. Коли ж хто думає, що Куліш заробляв гроші для самих грошей, то нехай у тих спитає, кому він давав гроші без вороття, яко научну підмогу, по сотні і по три сотні карбованців: свого часу такі люде обізвуться. А скільки від його йшло вбогому простолюддю, найпаче ж сліпим кобзарям і лірникам, то про се тільки найближчі приятелі його знають!..
Найлюбіща йому людина з простолюддя була і є хрещениця його Оленка Вовчківна, воронізька козачка, що хрестив він її, бувши ще у дяка в школі. Мати Кулішева дуже любила і стару Вовчиху, моторну говірку бабу, і її Оленку: в очу у Куліша на сій Оленці, що вже давно замужем і обсадила себе дітьми-ко-зачатами, сіяє одсвіт матернього серця. Як колись Уляна Те-рентьовна, так тепер вона бере від його запомогу.
Вернімося знов до літератури. Року 1860 видав Куліш альманах "Хату" 97. Хотів був видавати під сею назвою журнал, та йому не дозволено. Тоді взявсь за се діло Білозерський
Василь і 1861 року почав видавати "Основу" 98. Того ж року поїхав Куліш із Костомаровим купатись у морі; жили вони вкупі з місяць у Ніцці і в Монако, були в Генуї, потім роз'їхались: Костомаров вернувсь у Петербург, а Куліш довго ще вештавсь один по Італії,— проїхав у Відень, з Відня залізницею до Дунаю, Дунаєм завертав у Турещину, з Турещини опинивсь у матері Гоголя, в Полтавщині, прожив там з місяць і восени вернувсь у столицю. Був се понурий період його життя; сумував тяжко; а чого — хіба б у цілій книжці можна роз'яснити. Над Lago Maggiore * щось наче шепнуло йому стих:
Ходжу берегами — та й не находжуся...
З сього стиха виснувалась дума про Україну, а та дума повела за собою рій дум,— і так за малий час уродились "Д ос в і т к и". Тоді саме він читав Данта 99 і його біографію. Ще з Генуї писав Куліш до любого свого приятеля і земляка Глі-бова Леоніда 10 , шкодуючи, що сам не має вдачі до стиха, і раючи йому переказать по-нашому деякі сонети Дантові; а днів через п'ять уже не давали йому покою, мов бджоли коло вуха, свої власні стихи...
Розпущу я свої думи Та й не позбираю; Розтеклися сумуючи По рідному краю...
Дума являлась за думою. Раз щось сумно співало йому думу про бідолашного Солоницю (де гинули козаки 1596 р.), знов — про К у м е й к и (1637). Тоді ж манило його на Дунай, і, ще не бачивши Дунаю, написав він початок "Д у-найської думи". Поему "Великі проводи" розпочав Куліш на пароході, пливучи Дунаєм, і томила вона його доти, поки не засів у Гоголихи, в Васильовці, всюди його тривожено або жара знемагала. Там, походжаючи, як у себе дома, попід розлогими липами та дубами понад водою, зложив він і "В е-ликі провод и", і другу поему — "Н а с т у с ю", і багацько дечого ліричного ("Великі проводи" дуже попсовані цензурою). В поезії Куліша народна історична струна дзвенить такою правдою, як ні у кого з наших поетів; разом з тим чується велика недовідома сила рідного нашого слова і глибокий душевний сум, хоча заспів ік "Досвіткам" одзивається якоюсь вірою і надією:
Удосвіта встав я... темно ще надворі; Де-не-де по хатах ясне світло сяє,— Сяє ясне світло, як на небі зорі.. Дивуюсь — радію, у серця питаю:
— Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?
— Ой скоро світ буде,
Прокинуться люде,
У всяке віконце
Засіяє сонце... Ой ударю ж зразу у струни живії: Прокиньтесь — вставайте старі й малії!.. Віщування новим серце моє б'ється — Через край із серця рідне слово ллється!..
Спогадаймо тут про одно діло Кулішеве, що треба б було десь попереду згадати,— та що в його житті все важить, тим байдуже мені було за план сього писання. Як умер Шевченко, то зайшла річ про пам'ятник, який би годилось над ним поставити; Куліш сказав: "Шкода того кошту і заходу. Шевченкові треба спорудити пам'ятник нерукотворний. Нехай збирається громада земляків в ім'я Тарасове, щоб взнали добре один одного, а з того — побачите, яка буде користь". Так і сталось. Почала щонеділі громада збиратись і творити малу складовину грошову на школу і інші добрі речі о імені Тарасовім. Те ж почалось у Москві; те ж і по інших городах. Незабаром огласив Куліш таку думку: що в нас на Вкраїні ремесло по селах підупало; которі ж ремесники навчаються по городах, ті набираються поганих звичаїв і псують сільський люд, мов заразою. Через те, мовив далі, і землю пашуть не так-то добре, і весь побит простолюдний стоїть у нас низько; не всюди в хаті коло дверей залізну клямку побачиш, і столярної роботи по селах дуже мало. Тим-то, казав, годилось би нам спорудити хлібо-робно-ремесну безплатну школу, щоб хлоп'ят навчати добре землю оброблювати, садовину порати, коло бджоли ходити, а разом з тим плуги добрі робити і всяку хатню потрібність вистачати якнайкраще. Обернемо свою складовину на таку школу, і нехай ся школа буде зватись "Тарасовою". От то буде йому найкращий пам'ятник, душі його найлюбіщий.
Послухала громада Куліша, та що по тому? Такої школи спорудити не дозволено, ба, й поданого у Міністерство внутренних діл проекту не вернено. "Дарма,— каже Куліш — і гарячий, і холодний разом.— Нехай тільки буде в нас думка про се,— то й то вже немале діло. Збирайте гроші потроху. Хоч би за свого життя ми й не допевнились пам'ятника Шевченкові,— інші після нас допевняться".
Петербурзьку українську громаду складали не самі Куліші та й не кулішівці. Усяких людців нашилось туди доволі. В бачивши теє, занедбав був Куліш громаду, та близькі приятелі благали його не відвертатись: "А то,— мовляли,— на тебе дивившись, і інші відвернуться". Мусив Куліш навідуватись деколи в громаду, та нелюба вона була йому. Мовчазний сидр він кінець стола; чужа стала йому та хата...
Київську громаду ще менш він уподобав. Постеріг він там у піснях, у річах і звичаях якесь бурлацтво. Було в тій громаді людей доволі розумних, та чогось вони перед громадською черню нахилялись. Постеріг Куліш, що громада ся довго не встоїть, і пішов геть від неї; яко ж і сталось... Поліція тут поліцією, а громадяне громадянами.
Про московську українську громаду, про полтавську і харківську порано ще говорити. Буде того, що праведна думка усюди заявлена, і початок народному self-help* зроблено. Зерно посаджене в народну душу; ніяка сила його і не дошукається,— і воно колись пустить корінь незримо і виявить могущу красу на сонці. Нехай же буде слава всім громадянам — і малим, і великим! Як ходитимуть колись сини їх у громаду, тоді вони свою давню вину розумною радою загладять.
Здавна, ще з київського учительства, знано Куліша яко чоловіка грошовитого, бо не показував нікому нужди своєї,— не любив одежі недбалої, зашмарованої, подраної абощо — і часом давав там рубляку, де інші відбувались копійкою. Розказував нам Чуйкевич Петро, як він, ідучи раз по Києву, стрів старця — дідуся сивого. Розмовляючи з Чуйкевичем про поточну річ, вийняв Куліш з кишені срібного карбованця і подав дідусеві мов денежку. (А жалування брав тоді мало,— рублів до трьохсот на рік). І не було се хвастанням, бо ніхто не відходив від його без грошей, коли трапилась кому нужда. Хоч позичить у кого, а дасть. І не самим землякам роздавав гроші. Нехай обізвуться ті, що знали його в Тулі. Раз на поштовій станції, між городами Орлом і Сівськом, сказано йому, що якийся фінляндець, їдучи до київського гарнізону, застряв серед дороги, бо витративсь до копійки. Пішов да-його Куліш, розговоривсь, питає: "Скільки вам треба грошей, щоб доїхати до Києва?" — "Тридцать п'ять карбованців". Вийняв і дав. "А се мій адрес. Як матимете — вишлете із Києва". Не спитав, як і зовуть,— і ніколи не одержав грошей!..
Велике трудолюб'є, великі праці і розгардіяш, високі думки і хлоп'ячу пустоту, жадобу грошей і недбалу щедрість у його можна було вважати не в один той самий тиждень, а в один той самий день. Тільки одного в йому не було: на всій Україні і деінде ніхто не бачив Куліша підпилим. Коли й випивав він з приятелями замолоду — як-то мовляють, не проливаючи,— і тоді річ його була твереза і хода тверда. Ще й надто. Розказував той же Чуйкевич, що коли хочеш Куліша послухати, як він глибоко у поважні речі входить і порадою доброю тебе піддержує, то нехай лишню чарку вип'є. По тверезу зривалось іноді в Куліша таке слово, що кого-небудь вразило, і сам він, прохоловши, жалкував за свою нерозвагу; а напідпитку видається він між усіма один непитущим. Що ми вище сказали про аристократичність артисто-козацьку у Кулішевій удачі, те ще раз тут згадаємо. Коли трапляється йому пити, то питиме або що добре, або зовсім не питиме, опріч звичайної чарки горілки, яку щодня вживає. Коли задумає меблі купити, то — або дорогі купить, або сидітиме на простій лаві. Бібліотеку має таку велику і гарну, наче який пан на всю губу. Багацько через його руки перейшло грошей. Три рази на віку довелось йому бути у великих довгах, і три рази оплатився працею голови своєї. Ні разу ж при тому не підписав векселя, і давано йому на три тисячі карбованців без якої-небудь розписки.
Хоч без порядку ми оповідуємо, та зо всього, що оце сказано, буде розумно — як-то людям здавалось Кулішеве життя. Грошовитий собі чоловік — не знає нужди. А тим часом дознавав Куліш із своєю великодушною жінкою нужди, та ще й великої. Жінка ні в чому його не впинює, і чого він бажає, тим вона рада з душею своєю поступитись. їй — аби його бачити та чути. Року 1862 виїхав Куліш на Вкраїну, забезпечивши себе переводом "Ясторії" Маколея у видавці. Мав іще й інший заробіток перед собою. Було чим жити. Думка в його була спершу коло етнографії заходитись і все те із народу по-вичерпувати, що зачернув частиною у "Записки о Южной Рус и". Прописали вже ми, що ніхто проти його не справиться у сьому ділі, бо має він ключ до скарбів дупгі народної, що замкнена перед іншими. Отже бувши "действительным членом императорского Русского географического общества" Ш1, по виділу етнографії, подавав просьбу, щоб йому дано лист на оборону від поліції, як буде їздить по Україні.