Такого веління від тебе не було, щоб у бояр невісту запитувати. Коли велиш, передам своєму господареві...— і пішов на подвір'я. — Куди ж ти? Відпочинь! І коня нового візьми! — спинила його Ярка. Гонець подивився на свого невеличкого коника й одказав: — Ще доскочу на цьому! Якось уже буде... — Чекай же. Ось подарунки візьми... Ось мій перстень, і намисто з чистих перлів, і навушниці із смарагду... А більше нічого не маю!.. Гонець вкинув ті подарунки за пазуху. — То я поїхав! — Хай тобі дорога стелиться рівненько! — вклонилась йому княгиня. Сидіти далі у Пересічені не хотіла, — царівни тут уже не доведеться зустрічати. Ярка заспішила до Іскоростеня. Слуда злісними очима проводжала повози княгині. Поїхала — не залишила ані словечка надії! То нехай вітри і сліди її заметуть на цій землі! Її дочки не до вподоби! І Превлад іще хоче допомагати Маломирові? О, ні — не дочекається він тієї помочі. Слуда взялася міцними кулаками в свої круті боки і плюнула вслід гості. З важким серцем прибула стара княгиня додому. Покоївки й челядниці ойкали та стогнали, так схудла, так перевелася їхня господиня. А що вже не було ніякої царівни, то аж танцювали потай на радощах — бач, свої дівчата не до вподоби, подавай їм із чужого краю, та ще й царівну! Хи-хи! А ті царівни царевичів виглядають, свого Бога тримаються, своїх звичаїв не зраджують!.. Другого ж дня на княжому дворі цюкнув патерицею грізний волхв Борило. Пронизливим голосом заверещав-завив прокляття: — Нечестивець згине від прокляття свого! — і знову цюкав об землю, об кам'яні стіни й огорожу. Вся двірська людність збіглася до нього. Ярка стояла в своїй хоромині, виглядала у віконце, зі страхом дослухалась до його жорстких слів.— Якщо володар слухає лживі слова і ганяється за чужою славою — не бути йому володарем! Не принесе він своєму народові світла, а навік полишить у пітьмі! Ридайте, ви, людії деревської землі! А ви, хулителі свого народу, слухайте веління наших богів! Ви перетворюєте свій люд на плем'я злодіїв і синів погибельних! Ваш стольний град стане пристанищем блудодіїв і находників! Тепер тут витають гонителі свого обичаю і беззаконники! Бо володарі його побігли до чужих джерел, жадають напитися чужої мудрості — хрестителів-чужаків. Забули, що чужі ідоли бережуть чужі душі і поведуть наш народ у рабство й неволю. Горе вам, володарі, що забули свій покон і звичай! Горе вам, що мудрі лиш перед собою і розумні в своїх очах. І тобі, княгине, немає прощення за зраду віри своєї! Радишся-бо з нечестивими хрестатими служителями, кличеш їх сюди, бігаєш до чужих підмостків. А своє топчеш в презирство і ганьбу!.. Народ твій не піде за тобою! Прокляне твоїх святителів! А тобі да не буде супокою у Вираю, а твою душу потягнуть у царство Пека і Цура. Знай про це, нерозумна жоно, матір повелителя. Ярка дослухала ці прокльони до кінця. Бачила, як повагом потупав із двору волхв Борило, як челядь двірська зі страхом і шаною розступалась перед ним. Волхв пішов, а його прокляття, а біда лишилась у дворі. Хто ж се зрадив її потаємні наміри? І чого се так розлютився Борило: тому, що не питала його ради, чи тому, що святителів-християн запросила сюди. А може, дізнався про сватання до царівни і розлютився, бо Маломир не хоче брати в жони його племінниці? О ні, лукавий волхве, її ти не залякаєш. Тільки німе товписько можеш обдурити своїми викриками і клятьбою. Страх втратити владу над душами простолюдинів пригнав тебе сюди. Страх, що і князь з тобою ради не держав, коли вирушав до сусідніх країн,— отож не став ти врівень з князівською владою!.. Все це вона розуміє. Та чи збагнуть оце лукавство прості умом? А від них же залежить сила землі деревської! Горе тобі, матір повелителя, бо облуда й обида виловлюють тебе в свої тенета. Виловлюють і силу князя Маломира. Іменем всевладних богів волхв прикриває свою захланну жадібність влади, власне честолюбство видає за честь всієї землі. Чи це так одвіку було? Чи одвіку високі замисли й гідність отак хулили і принижували владолюбні лукавці, що рвуться до владарювання? Ярка стала молитись Дажбогу-Ярилу. Сонце наше, світе наш, світиш одвіку на землю, освітлюєш її темні і глухі закутки й нори, освіти й порятуй від задуму нечестивого хворого на владу волхва-пророка! Захисти душу праведну і розмисл великий. Не задля себе князь Малко і вона дбають, а за свою землю і свій народ і будучину його. Просвіти лживого мужа, дай сили йому відродити здоровий глузд... Пошли їй звістку від сина... і від Синька... Задушна самотина зігнула її плечі, висушила очі. Мовчки проводжала біля віконця сумні журавлині ключі, що летіли у Вирай, у щасливу землю вічного сонця і тепла. Звідти має прибути їй добра вість. Але несподівано вість прибула з Києва: київський володар Олег із дружиною пішов на уличів і на Пересічень. Княгиня Ярка від таких слів зовсім злягла. Бо злі слова б'ють тяжче, аніж меч,— у саме серце... * * * Відколи Олег з варягами утвердився в Києві, справи боярина Бодця пішли якнайліпше. Щовесни він збирав велику ватагу різного люду, давав їм свої лодії, наймав волочайників і гребців, і ті плавом спускались униз по Дніпру. Доставляли набутки бояринові через гирло Дніпра до ромейських городів Таврії чи до дунайських городів болгар. Торгові люди ішли також і через Кілію, Констанцу, Каварну, Варну, Месемврію, а звідти на Царгород. Довга дорога, і великі труди на ній. Велика небезпека постійно чатувала на переповнені лодії боярина. На порогах Дніпра їх перестрівали печеніги-грабіжники, Добравшись до Хортиці, люди боярина два дні відпочивали, на давніх святилищах біля дуба Перуна різали півнів, яких брали з собою з Києва, і клали треби своєму кумиру-захиснику. Далі швидко гребли по Дніпру, ніде не зупиняючись. Бо обома берегами за ними назирці скакали орди печеніжинів, чатували, чи не заверне яка лодія до берега, щоб забрати з неї все, що там є. І так ідуть аж до Березані. Там починалась інша небезпека — ромейські ватаги злодіїв. Через те боярин Бодець, як і інші бояри, що приєднувались до нього, наймали у дорогу багато мечників. Їхня ватага була така велика, ніби яка ратна сила ішла Дніпром. А вже на пониззі вони спинялись у потаємних пристанищах, у певних людей, що віддавна тут оселились і допомагали торговим ватагам. До приходу їх заготовляли хліб, прісну воду, копченину. Повертались ці торгівці не з порожніми руками, та й тут, у Києві, продавали дивні шовки і срібло, туго набивали свої гамани. А тому тісніше гуртувались навколо Олега — його дружина берегла безпеку їхніх садиб. Він же платив двом печенізьким ханам — Рогдаю і Сухану — за те, щоб сиділи тихо й інших орд печенізьких до Києва не підпускали. Та одного дня до Бодця прибіг посланець від хана Рогдая. Бив поклони до землі і все повторював: — Велика тьма орди!.. Нової орди... угрів... Біда! Послав своїх людей в полуденні степові оселища — один за одним вони повернулись назад. Під Києвом стояли вежі якоїсь незнайомої орди. Печенізькі хани Рогдай і Сухай не знали її. Орда мала великі табуни коней, стада корів. Усі вершники в шкіряних одяганках, але обличчя їхні були дуже дивні — шкіра порубана глибокими рубцями. На щоках від тих рубців навіть не росло волосся у чоловіків. Головний їхній владця називався Альмош. Вони обступили вже Київ з усього полудневого краю. Біда ця прикотилась неспогадано. Бодець думав, що першим принесе цю тяжку звістку Олегові. Але той уже знав про орду. Гриз себе, що цього разу віддав майже всю варязьку дружину для охорони купецьких лодій. — Де будуть зараз київські лодії? — спитав у боярина. — За Хортицею... Назад їх не завернути. — Яка твоя рада, Бодцю? Що зробив би на моєму місці? — Не відаю...— Справді, дружини в Києві нема, помочі взяти ні в кого... Єдине — підняти киян і дати їм мечі. Тому й сказав: — Підняти киян і дати їм мечі. — Орда усіх переб'є. Он скільки їх довкола Києва — як море. — Як скажеш, так і вчинимо,— обережно сказав Бодець, розгладжуючи свої чорні пишні вуса. — Коли слава — то всі руки тягнуть до неї, а коли біда — всі розбігаються, як таргани... Збирайся і йди у стан Альмоша. — Я? — Широкі чорні брови Бодця полізли на лоба.— Так ці ординці тільки й чекають, щоб потяти наші голови! У мене одна голова!.. — А в мене дві? Іди і спитай: пощо їхній хан обступив Київ, чого хоще. І все обіцяй. Чув? На все давай згоду. — Охоронців скільки даси? — У мене нікого нема. Один Карло лишився з двома десятками воїв. Але я їх тобі не віддам. Бодець аж потемнів. Його посилають рятувати Київ і Олегове владарювання. І не дають осторожників?! — Ти їх мені віддаси, Ольже. Карло буде мене стерегти, бо я йду рятувати Київ і тебе. А ти заховаєшся за валами. Олег підвів догори голову, ніби принюхувався до якоїсь грози, що почулась у повітрі. — Хай так. Бери Карла... — І боярин Олій нехай піде зі мною! — визивно кинув Бодець. Він накладе головою, а його супротивник вивищиться, розбагатіє на його кістках... Якщо вже йти до вовка в зуби, то вже разом зі своїм недобрим содругом. — Боярин Олій уже поскакав до сіверян. Він першим дізнався про орду угрів. Буде просити о помочі... Довелося Бодцю самому йти до Альмоша. Велетенського зросту варяжин Карло та кілька подільських парубків, яких прислали старости рукомесних кінців Подолу для обереги боярина, добирались до стану Альмоша плавом. Бодець сів у перший човен, який вів кряжистий сивий муж, його пряме довге волосся на чолі було притиснуте тонким ремінцем. Гордослав! Онук діда Соловія, якого боярин бачив ще в дитинстві. Чи ж і нині ростить він у своїй родині сина або онука на ім'я Бусл, за прадавнім звичаєм. Ці простолюдини вірують, що в їхньому роду колись був князь полянський Бусл, якого дикі готи розіп'яли біля гирла Либеді. Відтоді з покоління в покоління передають звичай — неодмінно одного із нащадків-синів називати Буслом. Мовлять, що душа розп'ятого князя може вселитись у нього і заговорить його голосом. Тоді їхній рід знову владарюватиме на своїй землі. Так воно чи не так, але частково ця мрія гордих простолюдинів здійснилась: онук Соловія був останнім київським володарем. Його убив Олег. Та, мабуть, знову росте у Гордослава спадкоємець родинної слави.