Княгиня Ольга

Раїса Іванченко

Сторінка 5 з 46

Ану, виходь!

Мстиша хвацько вихопив свого меча з черен і тої ж миті наставив його на меч отця свого, який уже приготувався до герцю. Обоє на мить завмерли. І раптом — зблиск леза! — і меч Свенельдів розламався навпіл!

— Овва!..— захоплено примружився князь.— Це справді вояк. А хто ж твій навчитель, Мстише?

— Дядько Асмуд! — гордо випрямився Свенельдич.

— Асмуде, бери і моїх синів до себе в науку. Залишайся тут. І княгиню оберігатимеш.

— Але я маю знати, княже, як пошануєш мене за цю працю.

— Асмуде, проси у князя більше сіл. У нього он яка велика земля — і скрізь родюча,— сміявся Свенельд, підштовхуючи свого содруга в бік.

— Як виховаєш добрих воїв із моїх синів, віддам тобі в полюддя землю уличів.

— Таж вони ще не під Києвом!

— Забереш собі — пригорнем і до Києва. Маєш доброго меча, а мої сини тобі допоможуть.

— Ти мудро вирішив! — здивувався Свенельд такій спритності Ігоря. І з Асмудом хоче розплатитись, і землю улицьку під себе підіб'є водночас варязькими мечами...

— Княже,— підбіг старший конюший.— Там отой... Книжник!.. Що накажеш з ним робити? Він скопець...

— Що? Га-га-га!.. Ото розвеселив! Ну, то всипте йому батогів — і нехай іде геть!.. А де ж той брехун? Де Григорій?

Пресвітера вже не було. Ніхто не помітив, що, як тільки Степка потягли до стайні, пресвітер пішов геть, заблукавши серед парканів і комор Княжої Гори.

Степко очуняв після побоїв уже під вечір. Він побачив кімнату своєї схоли, де лежав на лавиці. Побачив кілька очей, що дивилися на нього з-під стін.

— Тобі як? Боляче били? — схиляється над ним золотистоголовий юнак. Знайомий розріз очей і зблиск їхній — зеленавий — такий знайомий і рідний. Гліб! Княжич поправляє йому на грудях ряднину. Як схожий на матір. І також на Ігоря. Таке саме кучмасте бронзове волосся й відвага в обличчі.

Згадав підступний оклик Григорія: "А старший твій коли народився?.."

Гліб — старший син Ігоря та Ольги. Степко його і хрестив, і грамоти навчав.

Степко застогнав. Не від болю розшматованої батогами шкіри — від обади людської... Хотів би мати такого сина, та ніколи не матиме... Чого ж пресвітер так люто його оббрехав? Навіщо? Щоб розправитись з ним руками князя і варягів!.. Але ж чому така жорстока помста? Невже спостеріг, що княгиня була для нього усім на світі — і сонцем-щастям, і бідою?.. Тільки ж коли він це спостеріг — чи ще тоді, в молоді їхні літа, коли вона з жалем дивилась на його порепані від морозу босі ноги, чи вже тепер, тут, на Княжій Горі, коли він увесь здригався, забачивши її легку ходу... Хтозна...

Але вона завжди лишалась для нього недосяжною. Княгинею. Мудрим владцею. Володаркою, яка вросла в цю землю розумом і душею. Він допомагав їй вкорінитись. Відірвана від старого дерева гілочка тут проросла, з неї розгіллячилось міцне деревце, яке квітувало і давало плоди. Він допомагав княгині вкорінюватись далі, обрости мудрими і досвідченими радцями, книжниками, здателями, які ставали її опорою. Щоб діти її не були чужаками на землі, на якій народилися і росли. Горе державі, коли нею кермують загребущі находники!.. Досить їх бачила вже Русь...

От і Гліб уже виріс разом із подільськими отроками. Найліпший виучень його. Може, стане колись просвітником-князем.

— Я тебе забрав із стайні,— розповідає княжич.— Вони так били, що не могли вже й зупинитись. Я почав кричати на них... Вони побігли до князя, а я із Ставром принесли тебе сюди.

— Спаси Біг тебе, княжичу... Мені не боляче. — рвонувся підвестись з лавиці. Але від пекучого болю потьмарилось в очах...

— Ми тебе посадимо, чекай! — отроки підняли сухорляве, вив'ялене тіло навчителя й допомогли сісти.— За що вони?

— За великий гріх, мої добрі отроки...

— У тебе є гріх?

— Великий. Бо хотів, щоб наша Країна Руси мала багато своїх книжників і навчених людей. А це небезпечно для тих, хто тут тільки наживається. Коли буде багато просвіщенних — ницим і невіголосам прийде кінець. То скороминущі люди...

— Князь... не згодився нас узяти з собою? — це доскіпливий до всього син подільського кожум'яки Ставро. Бач, здогадався, про що він просив Ігоря.

— Пресвітер Григорій... не велів. Каже, се супроти нього все...

— А знаєш, Степку, він істинно мовив: це було б супроти нього. І супроти його ромеїв, звісно ж... Боїться, що русичі розумнішими від них стануть,

— Твоя правда, Глібе. Усе ти збагнув.

Степко зрадів: княжич з гордістю говорить за русичів. Уже себе до них приєднує. Яку ж вищу нагороду хочеш мати, навчителю, за свій труд?

— Глібе, ти моя надія...

— А Бог покарає Григорія? — знову доскіпується Ставро. Мабуть, вони вже всі знають, яку кривду вчинив пресвітер із Степком...

— Хай Бог йому прощає... Дуже великий гріх узяв отець на свою душу...

— Асмуд забрав від нас Святослава,— повідомив Гліб.— Каже, поки не охрещений, почне його виховувати. А я християнин, з мене вже не буде доброго воя.

— Не журися, Глібе. Для спадкоємця держави головне бути не воїнником, а мудрецем.

— Мати теж каже це...

— Правду каже. Ось і вона стала справжньою княгинею, повелителькою. Люди до неї горнуться. Люблять її і проста чадь, і містечани, і багато бояр. Заповідав Господь: народи перекують мечі на орала і списи свої на серпи. І не будуть люди воювати, а почнуть благоденствувати кожен під своєю виноградною лозою і своєю смоковницею. Отож благодать приходить не від меча, а від власних трудів. Чи це оратай, чи державець.

— Я сказав матері — нехай забере Святослава від того варяжина.

Степко кивнув головою. Але бачив, чекають від нього ще якихось слів. О, певно ж... брехня Григорієва поповзла по Княжій Горі і по Києву...

— А Григорієві слова — все лжа, княжичу. Все облуда... Але я не хочу мстити. Хочу одного: ти маєш стати справедливим і розважливим керманичем у Країні Руси. І опиратися на чесних і вірних людей. На своїх побратимів. Станеш нашим просвітником, Глібе...

Княжич уперше чув ті слова, і щоки його почервоніли від хвилювання. Але... Але чому нічого більше не оповідає Степко про себе? Чому не виправдовується? Він вірить йому. І Ставро вірить. А інші?!

* * *

Посеред хижі яскріла купа жару. То сивіла попелом, то дихала вогнем і розсипалась іскрами. Отак і надії в душі боярині Гордини. Щезали ніби у безвісті, знову жевріли, обпалюючи іскрами її сподіванки. Вона стояла на колінах перед цим жаровинням, а над нею зігнувся сивий дідисько, залибідський всевидець-волхв Сивуля. Не хотіла вірити в його сухі й тверді слова. Потай поклала собі переінакшити зловісну долю, яка з роками стала зраджувати її. Тепер уже хотіла її покрови не для себе — для свого переємця і нащадка Чурині, що вже увійшов у свій сталий молодецький вік.

Горда бояриня не могла так безслідно зникнути з Княжої Гори. Не для того вона знала стільки її таємниць, не для того поклала свої молоді літа і свою красу, аби щезнути з пам'яті владців. Її син мав продовжити боротьбу за владарювання і посісти на Горі її місце. Він мусить стати врівень із синами кращих боярських родів — навіть із самим Свенельдичем, дурнуватим блазнем. Хизується лише силою в плечах, а в голові порожньо, вітер віє. Чуриня ж має вдатний розмисл, як і вона, і вітець його. Та не треба нікому згадувати вітця. Всі знають прихильність до неї Олега — отож, може, Чуриня Олегович! Кому яке діло?

Чуриня знає вже, хто і для кого на Горі розставляє столи, хто роздає землі для полюддя, перевісища, ловища, боброві гони, борті. Все те робить княгиня. Се вона забрала до рук своїх господарство країни. О, лагідна й тиха гадюка! Се вона прибрала до рук усе життя в київській землі... В'ються навколо неї бояри і боярчуки, навіть хрестяться заради того, щоб увійти в довір'я. Ось і Претич уже хрестився, і молодий боярин Мостило, і боярин Кривченя... Але як бути з Чуринею? Йому треба стати найлішпим содругом і помічником старшого Ігоревича — Гліба. Тоді Ольга визнає її. За те й благає Сивулю: їй треба приворот-зілля для Гліба. І ще чогось, щоби Чуриня став найближчим соузником і собратом старшого княжича-спадкоємця.

А хлопець знав, як зробитися незамінимим, потрібним. Вона вже постарається йому все оповісти. Старий волхв упирається. Застерігає, щоб не кидала свого єдиного сина у пащу Пекельника, котрий каламутить рід людський заздрістю. Особливо на тій Горі.

Ніби подуріли усі від блиску багатств — всі тягнуться туди, де громаддя зрад, підступів і неслави. Чого претесь і ви туди, молоді, не з'їдені червою мздоїмства, сини чоловічеські? Якої слави шукаєте у лицемірів й упирів?..

Сивуля вопрошав більше себе. Знав, що словами нікого не спинити і не навчити — люди не вміють розуміти мудрости слів. Слухають лише свої жадання й болі.

— Поможи, волхве всевидящий. Віддячу тобі золотом-сріблом. У мене є скільки захочеш! — бояриня витягла з-під широкого паска великий вузлик, тремтячими пальцями розв'язала і висипала з нього перед собою на долівку дзвінкі кружальця, щоб старий віщун краще побачив блиск золота у відсвітах купи жару. Але старий стрепенувся.

— Що робиш? Забери сю нечисть! Вона з'їла не одну душу. Он... кров на них! Кров! Людська кров на твоєму золоті...

Гордина перелякано відхилилась убік.

— Де? Де?

— Забери і викинь, коли хочеш мати поміч від наших богів. Або вкинь у Дніпро — і нікому не кажи. Той, хто знайде його, загине...

Бояриня вдивлялась у золоті кружальця грецьких та арамейських злотників, які колись дарував їй Олег, хотіла побачити те, що бачив цей чародій. І не бачила. Каже: викинь!.. А чи знає він, як воно дістається людям? Звідки його везуть? І кому дарують?..

Почала згрібати тремтячими руками розсипані дзвінкі круглячки, знову зав'язала у вузлик й засунула за пасок. Вона викине, якщо звершиться воля її.

— Я зроблю се, коли поможеш Чурині моєму.

— Помогти йому можеш у цьому тільки ти... Іди... Гордина звелася з колін, осмикнула важкі поли чорного навершника. Певно, вона сама найліпше допоможе синові. Золото всюди дорогу прокладає...

Мовлять, княжич Гліб навчається у того книжникаподільського, що батько його сліпий тесля. Чуриня теж буде у тій схолі. Діти боярські неохочі до навчання. Але не її син. За науку вона добре заплатить книжнику. Наперекір цьому злоречивцю знайде для свого сина місце на Горі!..

І поїхала на Поділ...

Книжник вельми здивувався.

1 2 3 4 5 6 7