Ото удвох ми й привезли її до тебе. От вона й виходила тебе, вимила з тебе печенізьку отруту! — Дерев'яка радів і плакав від радости. Він ще не вірив у порятунок свого воєводи. Потім кинувся до ларця, де стояли срібні й золоті чаші воєводи, згріб їх у пелену і простяг відунці:
— Візьми, Це тобі за воєводин рятунок. Він же тепер житиме?
— Житиме, Але навіщо це мені? Мені нічого не треба...
— Він сам сказав — віддати все за його порятунок. Ти ж його порятувала...
— Хтозна, чи радітиме він цьому порятунку. Але я це роблю не за мзду.
— А як?
— Отак! В ім'я спасіння... Чи є в тебе щось поїсти? Хоча б шматочок хліба...
Він тоді згадав, що відунка всі ці дні і ночі нічого в рот не брала, навіть води...
— Я зараз... пошукаю!..
Велина підняла з підлоги свій спорожнілий міх, низько натягла на брови темний убрус, вклонилась виталищу і нечутно вийшла. Вийшла — і ніби розтанула...
Коли Дерев'яка повернувся з шматком шліба і сала та з цибулиною, її вже не було тут. Почув слабкий голос воєводи:
— Де Веселина?
— Відунка ця? Вона Велина, мовили. Десь пішла.
Воєвода знову заплющив очі. Так, це була його Веселина. Вона вдруге подарувала йому свою любов і... повернула життя... Чим же він віддячить їй за цю пожертву? Чи буде до кінця своїх днів носити в собі той гріх перед нею?
А, певно, прощення йому не буде ні від кого. Та любов її — то дарунок Неба, і стрічається вона людині лиш один раз на життя. А він розіп'яв ту любов на хресті марнослав'я... Тож, мабуть, справжній суд йому буде потім. Тепер вона повернула йому життя, щоб згодом перетворити його в пекло.
Веселино, навіщо?..
* * *
Він віддав її розп'яттю, а вона порятувала його від смерти. Усе те було з волі Неба. Бо з Неба приходить і любов і помста. З Неба ж прийшла до неї і та чародійська сила зцілення. Допомагала усім страждущим безвідмовно — бо це була воля Неба. Веселина давно осіла в деревській землі і почала нове життя. В ній воскресла якась зовсім інша людина. І зовсім інакше життя почалося відтоді. Не захотіла мати свого давнього веселого імені. Навіщо воно їй, коли вона ніби несе на собі якесь прокляття. Хай буде Велина. Якийсь шмат від колишньої Веселини і від колишнього покаліченого життя. Деревляни прийняли її як свою, хоча поза очі більше називали відункою або відьмою.
Зникли в небутті Веселина і всі її муки. Вибрала собі, за тутешнім звичаєм, названого сина — отого цибатого Могуту. Кожна жінка повинна мати свого сина. Коли не було своїх — можна вибрати в селі будь-якого хлопця чи молодика і стати йому названою матір'ю, леліяти його, допомагати в господарстві, ростити його дітей.
Сталось так, що Велина-відунка вигнала нечисту силу із новозбудованої хати Могути. Тоді молодик на радощах, що вже худоба не дохне в його дворі, привів їй телицю. Вона ж відвела худобину назад. Придивилася до молодого господаря і його жони та й попросила бути їй названим сином, а самій стати йому названою матір'ю. Честь велика упала на Могуту!
З того часу від неї відступила самотність. Ніби нова любов зійшла на неї з небес. Що не робила, чого не набувала — все тепер було для сина, для Могути, для його жони. А коли в нього ще народилося двоє діточок — дівчаток, то вже більшої радости для неї й не треба було. Одне точило її душу — не судилося чародійці-відунці тихого життя і навіть спокійної смерти.
Небо подарувало їй чаклунську силу — і вона покірно її прийняла. Во благо людей все й робила. Але знала, що за цю силу її чекає жорстока розплата — це буде вже по смерти, коли вона потрапить у безодню. Там на неї чекали пекельні катування, як і на всіляких чародіїв. Бо, як мовлять свідущі, сила чародійства неодмінно з'являється у людини від Чорнобога, від його чорного племені. І хоч відуни користають нею для блага людей, все одно по смерти мусять віддати Чорнобогові борг — віддати йому свою душу, Смерть Морана, яка забирає душу у чародіїв і віщунів, зелениць і знахарів, довго катує тіло людське, щоб відібрати ту душу з усіма знаннями й уміннями, щоб зникли краплинки відання!
Але люди таки навчились обдурювати лукавицю — вони не хотіли знищувати ті знання, а жадали залишати їх між собою для своїх нащадків. За звичаєм і поконом, ту душу з усіма віданнями треба неодмінно передати синові чи дочці. Через те в останні передсмертні години чародія його переємець мусить подати вмирущому руку — і тоді все й перейде на нього. І тоді вже з'явиться новий чарівник або чарівниця, які будуть рятувати людей від болістей і недуг, випрошувати у Неба їм здоров'я — і люди благословлять їх.
Коли настане час помирати такому обранцю Неба, він має знати сам. Помирати мусить неодмінно під піччю — звідти й відправлятись у пекло. Велина знала цей закон. Одного тільки не могла збагнути: оту несправедливість долі до таких людей. Чому після смерти вони мусять каратися у Пековій безодні? Чому за добро людям вони повинні жорстоко розплачуватись вічним перебуванням в огнищі? Може, за те, що ці відуни-чародії залишають ті відання-знання на землі?
Щоправда, можна ухилитись від тієї розплати. Якщо переємець забере собі ті таїнства і подасть руку вмирущому, а потім візьме тризубі вила і заб'є його. Тоді відун-чародій не потрапить у вогонь Пека, а буде перенесений в райські сади Ураю, де не знатиме пекельного катування. Тільки ж знову біда: переємець сам тепер неодмінно потрапить до Пека, бо гріх убивати батьків своїх!..
Отаке зачароване коло. Велина все це розповіла Могуті і дуже благала, щоб у годину її смерти він не приходив до її хати і не подавав їй руки. Не треба йому перебирати її чародійського відання, не треба занапащати свою душу знаннями. Вона собі помре, Морана забере її душу з тими віданнями, а він хай пам'ятає її добро та інколи з дітками прийде на могилку. Вона знатиме це, і їй буде радісніше там, що її рідня не забуває її на землі,
Могута вислухав її просьбу й подивувався складнощам її долі. Відтоді став добріший і уважніший до названої матері, допомагав їй збирати цілющі трави, прислухався до її молитов. Його добре серце боліло від такої несправедливости долі до людей, які творять добро. Але ніяких обіцянок матері не давав. Хтозна, як воно все обернеться. Нехай мати довго-предовго живуть, пощо нині говорити про смерть?
Так і жили. Час підкидав нові клопоти, нові негаразди, треба було жити, виборсуватись з них. І люди так і живуть, не думають про свою кончину, відчуваючи себе вічними. Бо коли б думали про свій кінець, то чи засівали б зерном ниву, чи писали б хронографи, чи ставили б храми... Як добре, що люди відчувають себе вічними!..
В тихий клопітливий плин життя Велини несподівано увірвалась непосидюща і всюдисуща бояриня Гордина. Приїхала зі своїх сіверянських пущ й постала на порозі хати відунки. Велина відразу ж упізнала її. Вслухалась у лагідні, умедливі слова, в її гарний оксамитовий голос... Певно, саме ним зваблювала колись кароока бояриня київських владців!.. Спокійно розглядала її зморщене, але рухливе, живе обличчя і ніяк не могла збагнути, що бояриня від неї жадає. Проте відчувала — не з добром з'явилась тут Гордина. Велина не осуджувала її підступности — зрештою, хіба вина жінки, що якийсь парубок з подільського низу захотів стати в один рівень з нею... і навіть оволодіти нею. То він того хотів. І то була його зрада. За це, здається, він мало не поплатився життям — врятував його тоді пес Ведмедко!..
Тепер же Велина вслухалась у м'який, рокітливий голос боярині, чула зовсім інакший його дзвін — ніби десь дзвеніла криця. Вдивлялась у мармурово-смагле лице, в гнучкі ще свіжі вуста і бачила за ними кам'яну впертість, зміїне сичання. Нарешті вловила думку, задля чого ж бояриня-велеможиця об'явилась в її убогій хатині. Син Чуриня! Він у неї і добрий, і мудрий, та немає в нього ніякої впертости й навіть бажання дертися до влади. І це той Чуриня, вітець якого Олег! Усі те знають у Вишгороді, а найперше витязь Свенельд. Отож, коли б добра чародіїця зняла з нього оту лагідність, а додала б жадання й силу бути велеможцем.
Велина стрепенулась. О, така лагідна, така турботлива мати вийшла з гордої боярині! Либонь, чи не вона колись підсунула княгині отруту? Як і Щербилові?.. О, бояриня багато чого може робити, та не може робити одного — добра людям. І тепер те зло, яке вона колись принесла іншим, повертається на неї і на її рід — за обичаєм і поконами Неба. Так воно й має бути. А поки Велина розмірковувала про це, бояриня кинула слова:
— Мій же Чуриня ліпший від того лютого Свенельдича. А бач, той повісив уже й гривну боярську, і терем свій ставить на Княжій Горі, — заздрість чорною судомою звела їй щелепи й горло.
Мстиша Свенельдич!.. Велина не хотіла згадувати його в цьому новому своєму житті. Але навіщо бояриня згадала його?.. Бояриня завершила свою балачку:
— Добра жоно, візьми мого Чуриню собі названим сином. Щоб ти передала йому силу чародійську. Може, тоді увійде в нього мужність і розмисл державний.
— У мене вже є названий син, боярине. Іншого не потребую.
— Це той цибатий? Та він же простолюдин, смерд вонючий. А Чуриня світлого роду, від князя Олега. Має право успадкувати його державу. А ти довіку будеш вшанована.
От про що мріє безсонними ночами бояриня Гордина! От чим клопочеться її голова! Ось чому іде вона на гріх,тому й принижується перед нею, простолюдинкою. А коли б знала, що це та сама давня Веселина, яку Щербило колись проміняв на неї, на Гордину? Мабуть би, також не спинилась — знайшла б у собі виправдання. Жадоба влади спалювала її невситиму душу. Божевільна! Не відаєш, що божевіллям своїм не переінакшиш світ, лиш зчервивиш його.
— Боярине, не те речеш. Маю досить шани і від людей, і від князів. І від сина свого. А твою жадобу не можу вдовольнити. Я учу добру. Шукай інших чародіїв — злих. Добрі не підуть на гріх, щоб недолужця зробити державцем! Повір...
Бояриня завмерла на мить. Не вірила в те, що чула. Але зустріла спокійний, навіть співчутливий погляд великих сірих очей відунки-чарівниці. Чомусь з її вуст не зірвались тої миті прокляття. Вона з шумом втягла в себе повітря, кінчик носа її зблід — і, чіпляючись за кути лави, за діжу, за поріг хатини, Гордина вискочила на подвір'я.
Більше ніколи не бачила її Велина.