А чорнявець який! Тьху!..— Ніхто в мене не забере влади! Я — єсть київський князь! На всіх напущу варяжинів і свою дружину. І Свенельдову дружину! — раптом князь затупав ногами, замахав кулаками: — Іди геть, воєводо! Іди туди, звідки прийшов...
Ольга не чекала такого спалаху. Не чекав і Щербило. Його обличчя зблідло, чоло зросилось. Повернутись туди, звідки прийшов? А прийшов звідти, знизу, із дна, від землі, від багна, і своїми руками й звитягами служив їм, володарям Києва. Служив вірою, правдою і честю! Його підхопив Олег, його вивищив Олег, так само, як і цього рудого Єгорця, цього дурнуватого куцоумного приходня. Він хіба не знає, що сидить тут його милістю! Так, і милістю Щербила, який не піднімає проти нього свого меча, який не кличе проти нього свій народ... І він, Щербило, нікуди не піде.
Спокійно випростався, спокійно поклав велику важку руку на черень меча, ступив крок до князя:
— Я не піду, княже. Я на своїй землі, я не приходень якийсь. Не ти мене піднімав. І не тобі служу.
— Не мені? А кому? — аж присів розлючений князь від такої зухвалости свого челядина.
— Руській землі, княже, служу... І княгині руській. Вона дбає про землю Країни Руси, розбудовує й утишує її...
Ігор зненацька сів на лавицю. Щось було надто грізне в тих спокійних словах воєводи.
Ольга мовчала. У неї в душі зростала буря проти свого мужа-князя, проти очманілого від пиятики варяжина Свенельда, проти Асмуда, що, певно ж, стояв за дверима і все чув,— проти усіх цих варяжинів, що обсіли князя і князівські палати, проти їхніх лакуз, що прислужуються їм задля власної користи, що плазують і розтинають душі русичів... О земле, пощо терпиш їх, пощо не проковтнеш разом з їхньою підступністю і ганьбою?
— І ти, княже, знай: сидиш у Києві нашою милістю, милістю русичів, киян!
Ігор зірвався на ноги, грюкнув кулаком по столу:
— Змова!.. Зрада!.. Геть!..
— Ні! — Ольга схопила його за руку.— Тисяцький Щербило — опора наша в Києві. Він нікуди не піде... А ти ж знову збираєшся в похід? Знову кинеш Київ і нас напризволяще?!
Ні, тепер буде так, як того захоче вона, київська княгиня. Для того вона й випиває свою гірку отруту з боярської зрадливої чари!.. Для того й несе на своїй зсивілій голові страшний вінець київської володарки...
— Щербиле, князь наш збирається цієї весни знову до Царгорода. Ти мусиш лишитися тут. Усі наші бояри, всі гості київські, і містечани, і слобожани — всі мають слухати тебе. Княже! Твій київський стіл у вірних і чесних руках. А тобі час відпочити.
Ігор важко звівся й подибав до ложниці. Свенельд посвистував носом...
Вона різко повернулась до дверей, розчинила їх — і враз з-під ніг хтось відкотився. О, вона не сумнівалась. Це був Асмуд...
Гукнула йому навздогін:
— Асмуде! Де княжичі? Де Гліб? Нехай збирається в дорогу. Він хоче піти у болгарську землю. Хай іде. Я згодна! Скажи йому.
Асмуд уже метався по двору і гукав:
— Глібе! Глібе!..
— Княгине,— несміливо обізвався Щербило.— Я говорив правду. Я тобі служитиму вірно. І князеві твоєму теж. Не пошкодую свого життя!
Вона не наважувалась глянути йому в очі.
— — Знаю, воєводо. Хай тебе рятує Мати Божа... Щербило все ще стояв, чогось чекав. Що він іще хоче почути від княгині?
— А як... Григорій? — обличчя воєводи зсіріло. Він ладен зараз же розчавити цього брехуна. Колись оббрехав Степка. Тепер його.
— Не чіпай. Його Бог покарає... Щербило скреготнув зубами:
— Чи довго доведеться чекати? З тої гниди вилупиться кусюча воша.
Воєвода ще затримувався, щось вертілось у нього на язиці. Відчувала, що то були слова, які вона так хотіла почути.
— Княгине...— ніби не його то був голос. Чужий, глухий!...— Бачиш, яке світле небо над нашим Києвом?
Ольга підняла обличчя до віконця. Справді, небо було, як чиста бірюса, а по ньому пливли легкі крилаті хмарини!.. Щербило теж дивився на ті хмарини й відчував, що з ним коїться щось нове і велике. Давав себе диву: як же могло статися, що він ніколи не дивився ні в небо, ні в обличчя княгині. Мав її яко свою господиню. А вона ж мала очі такі, як оте київське небо. Але була вона ще й... владною володаркою!..
Це ще більше вабило його душу. Як колись вабила владність Гордини. Може, тому, що й він був тої ж породи владців. Що знав, може стати з тими володарями країни і душ людських поруч. І що він, син подільського теслі, простолюдин, воєвода, не згірший від них, яким дано владарювання самим народженням!
Сум'яття колотили його душу, але не розум.
Твердою ходою Щербило вийшов із гридниці.
* * *
Великого не буває без суєтного. Тому велике і мізерне вереміїться в одному колобігу веремен, і не збагнути простому умом, де вічне, а де минуще. Недарма на світі з'являються пророки і вчать: розорюйте свої перелоги, і Бог дощем проллє на вас правду. Вічне і велике тоді підніметься в чистоті своїй, струсить сміття мізерности, а нечестивці згинуть від безчестя свого. Тож поки що нікуди не подітися від малих, дріб'язкових клопотів. Та як без них? Без них ніби немає й життя, бо немає боріння великих прагнень з дрібними справами.
У плині своїх днів і трудів княгиня й не думала — се велике, а се мале. Все видавалося їй значним. Все потрібно було лагодити й долати, до всього прикладати своє серце.
Ось і Гліб повернувся із Преслави. Привів кількох книжних людей і будівничих-здателів. Набачився там церков і монастирів — хоче й тут вибудовувати такі ж. Ольга й сама здавна мріяла звести свою невеличку церквицю, в якій би під склепінням витала для неї тиша і мудрість, О, як потрібна для неї та порадниця — тиша і мудрість! Не вистачає сил на все, що діється навколо: над урвищем ставить нові кам'яні палати, неподалік веліла розширити майдан для Бабиного Торжка — щоб більше гостей сюди приходило, поки лежить ще санна дорога, веліла мечникам княжим по селах і градках зібрати данину. Князь-муж ще на полюдді у дреговичів і смолян, доки прийде, тут усе буде по-господарськи влаштовано. Треба і про схолу поклопотатись — негоже княжичу Глібу самому навчати отроків, на те є багато писемних і книжних людей — все то виучні Степка Книжника. Он уже і Ставр, і Володар, і Борило, і Полюд, і Безмир — всі вже дійшли свого поважного молодецького віку, час іншим свою науку передати. Ще ж треба їй поклопотатись і за малого сина — за Святослава. Дитина зовсім збігла з дому, разом із варязькими воями і дядьком Асмудом живе в їхньому домі. А вже давно час охрестити хлопця, щоб Ісус Христос і Мати Божа взяли його під свій покров. Далі відкладати не можна.
Веліла покликати Асмуда. Спочатку треба його умовити. Охрестить же пресвітер Григорій. Тепер він в усьому догоджав княгині, був запобігливий, низько хилив голову при зустрічах. Збагнув, що не вдасться йому накинути на свою володарку вуздечку. Краще з нею спільнитися, ніж сваритися. Біля неї крутяться все нові й нові люди і нові священики, що недавно прийшли з Болгарії. Всі вони молодші й спритніші від нього, кожен мріє стати особистим духівником своєї княгині. Бо користі піддані всі — від пророків до царів! Такий уже цей світ. Через те Григорій першим і нагадав їй:
— Час княжича Святослава охрестити, княгине. Таки ж час! І вже настає час подумати про наречену для старшого сина, нащадка Київської держави. Він мусить мати сильних і вірних родаків. У яких країнах взяти жону для Гліба?
Асмуд не забарився.
— Святослава хочу охрестити. Приведи увечері до церкви Іллі.
— Княгине! Не роби цього! — злякався вихователь-дядько.— Святослав ще дитина, він мусить Бога сам собі вибрати. А ти силуєш його волю — не по-божому це. Гріх береш на душу, княгине.
— Але ж він має бути захищений покровом Божим.
— Він і є під захистом наших старих богів — Тора і Перуна.
— Це ж неправдиві боги, Асмуде.
— Послухай старого воя, княгине,— впевнено почав варяжин.— Я вірно служив і служитиму князеві й тобі. І твоєму сину буду вірним до самої смерти. Я ж його випестив, як своє власне дитя. Він мій син і виучень. Але не боги тримають людину в житті — а сила душі. Опертя на свою волю і своє слово — і на власний меч. Чи не однаково, хто дає їх? Святослав серцем увірував у Тора і Перуна. Хай вірить. Головне ж — він має вірити в себе, в свою правду Як володар.
— Я не знала, що ти, Асмуде, і філософ. Тільки не християнський, а поганинський. Але ти повинен зрозуміти, що я хочу, щоб мій син став іще й володарем і будівничим будучини, а не лише добрим воєм.
— Княжич Гліб старший. Він і буде володарем цієї країни. А Святослав мусить завоювати собі землю, як те зробив його дід Рюрик. Він має бути добрим воєм, княгине, повір!
— Рюрик нічого не завоював, ти забув. Рюрика покликали добром. А він уже потім зламав своє слово. Олег довершив його криваву справу.
— Може, й так. Та коли б не це, Ігор не сидів би князем у Києві, а ти не була б княгинею... І не дбала б тепер про своїх переємців.
— Ти кажеш правду. Але ж забув, що Святослав і Гліб — мої сини. Я ж християнка, за моєю спиною велика християнська держава Болгарія. Хто знає, чи не доведеться моїм синам колись дбати про її долю.
— Якщо й доведеться, то будь певна, зробить це той із твоїх синів, хто міцно триматиме меч в руках. Повір мені, княгине, у твого Святослава — майбутнє в мечі...
— Болгарія ж — християнська земля. Народ прийме там тільки володаря-християнина.
Асмуд подумав. І все ж:
— Спочатку треба країну завоювати, а потім уже давати їй господаря.
Ну що вдієш з цим варяжином? Рече ніби й правдиво. І вона сама знає, що сила меча — у світі нинішньому — вирішує долі країн і народів. Зрештою, хлопчина ще малий. Можна й зачекати.
— Гаразд. Зачекаємо, Асмуде...
— Іще одне, княгине...— Асмуд якось незвично схилив у поклоні свою буйну сиву голову на бичачій шиї. Вкрадливо, яко шкідливий пес, глянув на Ольгу.— Прошу твоєї милости.
— Про що?
Цей добрий воїн мав би просити милости у князя.
— Хощу двір собі поставити на Горі. Яко й інші значні люди.
— Чого ж, місця тут достатньо.
— Я тільки оту місцину хочу, щоб ближче до княжича Святослава... оту, де нині твої здателі камінь почали класти.
— Там буде моя кам'яна церква, святої премудрости Софії. Візьми собі землю біля Києвих воріт, побіля Бабиного Торжка.
— Боярин Мстиша Свенельдич уже забрав її собі.
— Свенельдич? Кого ж він просив?..