Мальва од переляку аж присіла. Може, чув щось про себе?
Ольга скручувала пергамен у згорток.
— Якийсь пергамен? Чий це? — прикипів очима пресвітер до згортка.
— Та ось... мені принесли... Подивлюся вдома.
— Та я вмить... ось тільки одним оком гляну! — Він уже взяв із рук княгині пергамен і пожадливо його розгорнув.— Хто се писав?
Ольга й собі почала заглядати в рядки, які були виведені великими й красивими азбуками.
— Що це за письмо? Якісь невідомі письмена. Це не наше — викинь його, княгине.
— Як це? — спалахнула Мальва.
— Певно, це давнє руське письмо, отче. Глаголиця.
— Я не втну його. І ніхто не прочитає, що тут написано.
— А його виучні? — обізвалась княгиня.
— Чиї?
— Степка. Певно ж, когось він учив цього руського письма.
Знову Степко... Ціле життя Григорій тільки й чує, що той Степко, котрого він навчав, виводив у люди, що він ліпший, дотепніший, мудріший від нього, його вчителя. Сердито надувся, злісно кинув:
— Княгине, не знаю, чого навчав той Степко своїх виучнів. Але Богові догідне інше письмо, яке створив святий Кирило для слов'ян. І тому всі книги священні для слов'ян пишуть кирилицею.
Пресвітер Григорій повчав княгиню, ніби вона була маленька і дурненька дівчинка. Забув, хто перед ним!..
— Так, я віддам цей пергамен його виучням. Вони прочитають і перепишуть його кирилицею.— Вона це сказала так, ніби слід було Григорію зрозуміти інше: я княгиня, я володарка Країни Руси — і сама знаю, що потрібно її державі. І які пергамени треба зберігати.— Маємо побільшувати славу країнців-русів.
— Княгиня забула, якого вона роду. Про свою отчину треба дбати. Цей дикий край має лишитись таким, який є. Інакше підніме голову і зробить себе вищим від Болгарського царства.
Княгиня не бачила, але відчула, як зіщулились, змаліли раптом обидві жінки від тих слів. От яке насіння сіяв тут Григорій і його братія! От чому Степко воював із цим потаємним Змієм! І навіщо він врятував йому життя?
— Отче, тепер моя отчина тут. І твоя також. І немає у нас іного.
Вона підняла довгі поли чорного навершника і рішуче повернула до палат. Потім оглянулась і кинула пресвітеру навздогін:
— Подумай, отче, що візьмеш із собою, вмираючи?
* * *
Князь постійно був у походах — навперейми зі степовими вітрами і печенізькими стрілами шукав собі золота й слави, підгортав під себе світ. А княгиня сиділа з дітьми на Київських горах і була беззахисною перед усім цим світом. Мусила захищатись від тенет, які розкидали навколо неї безчесні гордеці, беззаконники і пройдисвіти, аби зіпхнути її в прірву небуття. Мусила захищати себе, і своїх дітей, і свій град, і свою країну. Мусила постійно шукати людей розумних не на зло, а на добро. Купувала відважних, хоч і жадібних до набутків і дармівщини, тих, хто вмів утримати меча, який захищав її. Відбирала кмітливих і роботящих із багатолюддя київського рукомесного Подолу, щоб ставити нові князівські палати, церкви, нові стіни і заборола навколо Княжої Гори. Посилала гостей — своїх і боярських — до хозар, у дунайські городи, на далекий Рейн, аби привозили до Києва і паволоки, і зброю, і килими, і посудину срібну, і пахноти, і намиста.
Спочатку княгиню підганяв страх — боялась самотности і відірваности серед людей, бо всі жили сім'ями, родинами і родами. Їй не було з ким родичатись. Через те шукала людей простих і нелукавих серед жінок. Були в неї тоді і Житяна, і пізніше Мальва, і ще кілька. Але злісне боярське плем'я обплутувало її своїми сітями, звивало гадючі гнізда навколо її дому. І вона захищала себе від них — гнівом, силою меча. Збільшувала навколо себе вірних людей, одарювала їх багатствами і тому ставала захищенішою від злого світу, а тому й владнішою. Навчилась щедро платити за вірність і працю. І тому вона і її влада ставали сильнішими. "Сійте справедливо — і пожнете милість,— сказано ж. — Розорюйте перелоги, і дощем проллється милість на вас..."
Проте частіше відчувала, що її життя не належить їй. Що володарці не сховатись від лживих уст і від поговору лукавого. І хоч скільки б сіяла добра, її постійно ловили у сіті безчестя ниці духом, аби самим вивищитись. Оті спритники й ловкачі з добрими й лагідними очима й усмішками, з тихими і слушними порадами, оті убогі душею, мізерні розумом — як жадали відомстити їй за те, що вона в усьому вище від них: у владарюванні, у розумі, у пошані від людей!..
Був лагідний зимовий день. Тепла сонячна повінь, провісниця весни, обгорнула Київ. Яскраве світило сліпило блиском в останніх снігах лютого місяця. Зі стріх скапували кришталеві краплини й мелодійно видзвонювали в крижаних лунках. Пахло весною. Збурились птахи, віщуючи час кохання. Веселіше заметались по дворах зграї псів. В очах людей зникла зимова паморозь — весна розбруньковувала і їхні душі.
Княгиня теж думала про весну. Була вона ще повною сил, хоч сивизною давно переплелись її русі косі. І, як завжди, була вона пекуче самотня.
Їй заздрили всі. Ніхто не питав, чи була щаслива, чи знала часи п'янкого кохання. Вона раділа, що про те ніхто і не натякав. Але сама була несамовито заздрісною до жінок, коли ненароком спостерігала в їхніх поглядах хтиву жагу і коли на ту жагу у відповідь летів такий же чоловічий позирк...
Кохання? Яке воно? Вона знала тепер, що душею завжди кохала Степка. І що так само і він її кохав. І тому Мальву не міг кохати так, як її. Але знала, що то було їхнє святе кохання. А їй хотілось справжнього, земного... Їй не судилося його пізнати. Її доля інакша — владарювання над людьми відібрало в неї право на земне людське щастя.
Нікому не поскаржишся, ніхто тебе не збагне. Хоча, мабуть, збагнув би один чоловік — тисяцький Щербило... Чому? Бо так само був самотній у житті... У своїй і не своїй землі...
Несподівано її покликано до князя-мужа. Покликано через Асмуда, а не через покоївку, стольника чи постельничого. Відразу душа її стиснулась — якесь неприємне віщування холодком обсипало спину.
Неначе йшла собі спокійно, та спотикалась на кожному кроці. Шовкові рукави сорочки чіплялись за клямки дверей; гостроноса, обшита перлами червона взувачка зашпортувалась об килими, на мостинах після неї залишався сколошканий слід. їй здавалося, що Асмуд бачить це її сум'яття і в його хитруватих зеленкуватих очицях зблискує лукавинка. Спинилась, набрала в себе повітря, затримала його. Відчула, що в її тіло вливається гаряча важкота і глухота. Вони витіснили з неї збурення й тремтіння. Осінила себе подумки хресним знаменням — Мати Божа, поможи їй, будь з нею у цю хвилю непевности в собі...
Асмуд ошкірив жовтаві з'їдені зуби — чи від радости, що княгиня в замішанні, чи від чемности, виявляючи їй співчуття. Забіг наперед неї, гупаючи немилосердно важкими закаблуками високохалявих чоботиськ. Відхилив дубові двері. Вони тихо рипнули й впустили Ольгу до гридниці. Князь-муж сидів за столом у білій лляній сорочці, скуйовджений, з підпухлим обличчям. Певно, цілу ніч кружляли тут кухлем сивуху та меди. Княгиня стиснула вуста. Задушливе хмільне повітря перехоплювало подих. В кутку гридниці запримітила непорушну постать пресвітера Григорія. А далі, поклавши голову на стіл, дрімав витязь Свенельд,
— Клич тепер і його.— Князь кивнув до Асмуда. Той метнувся в сінці, і через якусь мить поріг гридниці велично й поважно переступив... тисяцький Щербило.
Княгиня здивовано підняла брови.
— Кажи! — Ігор метнув кудлатою сивою головою до Григорія. Той ворухнувся:
— Сей тисяцький... є... є... хотів стати в Києві володарем. Княгиня... його підпирала.
— Що скажете? — Ігор важко звівся на нетверді ноги. Я дбаю про них, воюю з лютісними ворогами... А вони забрати у мене стіл надумали? Га?
Ольга гірко посміхнулась. Він дбає про них... А її тут бояри спалюють... отруюють. Він десь воює — а їй сусідній князь пропонує своє серце і меч... яко вдовиці... Добре ж дбаєш, княже, за свій стіл... І Григорій-пресвітер руками твоїми, княже, хоче розіп'яти її честь!..
— Княже, доблесний муже. Коли хочеш мене послухати — слухай. Тільки нехай отець Григорій вийде. Не Боже діло ставати поміж мужем і жоною!
— Я стою за честь київського князя! — засопів Григорій і спідлоба зиркнув на Ігоря. Чекав підтримки від нього.
— Князь не християнин, у нього є свій кумир. І він буде захищати честь князя! — різко відповіла Ольга.
— Нехай іде молитися своєму Богові, а ми тут — своєму,— погодився Ігор.
Ольга зсунула з голови білий шовковий убрус, що обтягував її рантух. Твердо глянула в очі пресвітеру. І пресвітер задріботів невпевнено до порога, озираючись і начікуючи, що його зараз завернуть. Але ніхто не попросив його залишитися в гридниці.
Тисяцький переступав з ноги на ногу, боязко позирав то на князя, то на княгиню. Він ладен був теж вийти... Але княгиня сказала:
— А ти лишайся!
Свенельд підняв був голову від столу, та вона виявилась надто неслухняною і знову звалилась на стіл.
— Маєш дякувати нашому тисяцькому, що твою владу врятував у Києві для тебе, княже. І твою княгиню! — сказала Ольга сердито.— Чи знаєш, що він переловив деревських послів, котрі йшли сюди, аби мене викрасти?
— Як се? — насторожився князь.
— Бач, ти слухав Григорія, а мене не спитав, як я тут жила без тебе. Без твого захисту, княже!..
Щербило вже осмілів і докинув:
— Хотіли нашу княгиню насильно віддати князеві Малкові і всю землю київську підгребти під деревлян!
— О, Григорій цього не сказав...
— А чи сказав Григорій, як бояриня Гордина хотіла мене отруїти? — розпалювалась Ольга.
— Коб не той Степко Книжник! Він випив чару з отрутою для княгині,— підтвердив Щербило.
— Гордина? — Ігор згадав ту бояриню Гордину, любаску Олегову. Це була єдина жінка, яка прибрала до рук віроломного Олега! Яка й кермувала у Києві замість нього багато років... Чому ж хотіла отруїти княгиню? Для чого їй, старій боярині, треба було позбутися Ольги?— Гордина? Це та сама владолюбиця... Що хотіла вона?
— Влади! — різко кинула Ольга в його захмеліле лице.
— А чому той Книжник випив отруту? Звідки він знав?..— раптом прозрів Ігор. І чому це всі рятують Ольгу — і Щербило, і Степко... А Григорій каже все інакше! Ні, не треба йому ніхто. Не потрібен і сей молодий красень — сей тисяцький! Бач, як зблискують його сині очі...