Колотиться, як не обірветься, серце в грудях…
За спиною раптом — розбійницький посвист. Ніби зловісний Див. З гиком ринулась лавина комонників до вогнища. Багатоголосий жіночий зойк розтяв тишу. Яневі вої руками одштовхували людей, пробирались до волхва.
А він, збагнувши вмить усе, немовби занімів із здійнятими догори руками.
— В'яжіть його. Хай перед богом християнським тепер відповідає за свої гріхи! — могутнім жрелом огласив отець Михаїл. Невідь-звідки й викотився!
Але Сновид ураз зробив два кроки вперед і увійшов у вогнище.
Вогонь облизав його одяг, затріскотіла біла борода, й волосся на голові миттю почорніло. Задимилась сорочка.
Отець Михаїл кинувся до волхва.
— Не втечеш, розбійнику, від розплати! Даси одвіт людям! — З усієї своєї молодецької сили ударив Сновида ногою по сідниці — і той наче випав із вогню й упав на землю. Хтось із дружинників ухопив Сновида за руки й потяг по землі, збиваючи на ньому вогонь, що вже обхопив його одяг. Катали по землі, зривали тліюче шмаття. Обсмалений, зчорнілий волхв димів, як сира головешка.
Наслав тим часом одв'язував мотуззя, котрим була примотузена до дуба Гайка.
— А хто це? — здивовано спинив коня біля неї воєвода.
— Дочка Васильківського коваля, — пробасив отець Михаїл. — На Ярилів день вознесли її яко обраницю для Ярила-Сонця, а нині — в жертву Перуну приготували.
— Ліпосна дивно! — вигукнув Янь і зіскочив з сідла.
— Помилуй, господи, грішницю… — хрестив її широким хрестом священик. — Коби не сей молодик…
— Як же ім'я ліпої дівчини? — Янь безсоромно роздивлявся її мертво-біле обличчя і груди, ніби обмацував животину, яку зібрався купити.
— Гайка вона, — після мовчання одповів Наслав.
— Во хрещенні дістала ім'я Анни! — громогласно обурився отець Михаїл.
— Ліпота!.. Ліпота! — кружляв Янь довкола дівчини. — Візьму у терем свій…
— Не дам! — випрямився Наслав.
— О?! — раптом прозрів Янь, пильно вдивляючись у палаючі хлопцеві очі. — А я, може, хочу її взяти в жони. Га? — хитро примружився Янь до Наслава. — Немає у мене жони, а віднині — буде! Отець Михаїл!..
— Просвіти господь тебе… — розгублено відступив од нього Васильківський піп. Цього він збагнути не міг.
— Як скаже вона! — кинув на землю воривку[22] Наслав і одійшов од воєводи.
Гайка заніміло стояла. Не вірила у своє порятування.
— На коня її! До лічця! Хай пошепоче… Ляк виллє з душі її! — крикнув воєвода до дружинників.
— Гріх береш на себе, воєводо. Не боже се діло — відьомське! — обурився отець Михаїл.
— Це вже моя справа, отче! — крутнувся Янь від нього і легко скочив у сідло.
Наслав метнувся до Гайки, схопив її обм'якле тіло в оберемок, як сніп, і кинувся бігти,
— Заберіть її! — скипів воєвода у сідлі, аж на стременах піднявся.
Двоє дужих дружинників вмить догнали Наслава, вирвали Гайку з його рук і понесли до своїх коней.
— Де волхв? Де Сновид? — раптом пригадав Янь Вишатич. — Де брат його?
Наслав аж затрясся. Треба сказати Росту… Аби не випустили воєводину дружину з боярської пущі. Одійшов у гущавінь лісу. Тихо свиснув. Поряд обізвався кінь. Уже здаля почув сердитий голос Яня:
— Пощо людей губиш, лукавцю? Держи одвіт перед нами!
— І перед богом! — пробасив отець Михаїл.
Воєвода Янь Вишатич чинив суд на волхвом. Сновид ще димився. Безбородий, безбровий, безволосий, з чорним ганчір'ям на обпеченому тілі, крізь яке просвічували ребра і гострі старечі лікті — він скидався тепер на кістлявого голошийого голопуцька, що невнарок випав із гнізда.
— Перед твоїм богом я не в одвіті,
— з димом видихнув Сновид. — Твій бог не захистив людей од біди. Твій бог — чужий нам. Не може зігріти наше серце. Лиш… охолоплює його!
— Пощо сквернословиш, волхве?
— гримнув на Сновида отець Михаїл. — Ось бачиш, він допоміг врятувати життя безневинної ковалівни. Се його перст указав нам сюди путь.
— Її захистив не ваш бог — це Перун віддав її людям… Пожалів… — нарешті вимовив.
— Коли твої боги такі всесильні, волхве, хай порятують тебе від мого меча! — Воєвода вихопив із піхов меч і заніс над головою Сновида.
Сновид гордо підняв обсмалену голову. Рушив до вогнища.
— Держіть! Кинеться у вогонь! — скрикнув воєвода.
— Не кинусь, воєводо, — волхв ледве зібрав сили для тих слів. — Мої боги, Яню, кажуть, що ти не вчиниш мені нічого. Я захищав людей од напасті й голоду.
— Захищав татьбою? Грабежем? Де твій брат Рост?
— Мій брат Рост не грабіжник і не злодій. Він відбирає лише те, що багатичі захарлали у смерда. Збіжжя і животину, аби діти людські не померли з голоду.
— Рост зі своїми людьми вбиває можців. І сіє непослух і смуту. Він прийме смерть. І ти приймеш смерть.
— Се благо, воєводо, — смерть! Але мої боги кажуть, що я не вмру. Буду жити сам, і віра моя житиме.
— Брешуть твої боги, волхве. Зв'яжіть його, гей, дружино! Заткніть пельку, доки не знайдемо Роста!..
— Уже ранок, воєводо, — сонно пробасив отець Михаїл. — Утрениця висівається з небі.
Вишатич поглянув угору. Над чорнотою лісу, що внизу висвічувалась рожевими спалахами гаснучого вогнища, синів світлий пруг неба. Він усе прозорішав та ширшав.
Воєвода втомлено обіперся на руків'я меча.
Хтось шарпнув його за стремено. Янь Вишатич злякано стрепенувся. Здається, він задрімав у сідлі? Пам'ятає густу синь пруга над лісом, а тепер там рожеве світло. Утрениця розливає по небу день. Скоро Денниця покотить по ньому свої білогриві коні.
Перед ним стояв невідомий старець.
— Ти воєвода Янь?
— Я. А ти хто? — Вишатич міцніше притискує коліньми боки свого огира. Той напружився, нашорошив уха, ладен будь-якої миті зірватись з копит.
— Я Рост! — визивно випрямив плечі довгобородий, — Сам до тебе прийшов. Відпусти брата мого Сновида. Наші боги добром тобі воздадуть.
— Ваші ідоли? Ха-ха! Оці дерев'яні обрубки? Нічого не можуть робити вони, оті колоди необтесані. А ти від бога істинного матимеш кару. Яко і брат твій соумисленник. Ти, може, ще більшу кару матимеш, бо скільки погромив властоїмців! Скільки людья совратив у гріх? Гей, дружино!
Старець мовчки простяг руки вперед.
— Позорище довкола нас і лжа… Бери мене, воєводо. Прийму смерть із братом своїм.
— Достойно мовиш, волхве, — зрадів Вишатич і засовався у сідлі. — Але звідки дізнався, що я тут?
— Боги мовили мені про це.
— Боги?! — Янь Вишатич насупив світлі брови. — А може, отой хлопак?..
Волхв Рост промовчав. Йому було тепер байдуже усе — і минуле, і майбутнє, і заповіді, і молитви. Душа його надто втомлена бідами й боротьбою. Тепер чекав спокою. На відміну від свого старшого брата Сновида, Рост не володів відчаєно впертою вірою в старих богів. Жив більше життям земним і гріховним, ближче до серця приймав кривди й болісті людські. Тепер волів швидше піти у царство Пека, аніж бездіяльно споглядати, як утверджується довкола лжа, облуда, як вдосконалюється лицемірство, а істина обростає брехнею, як можці й попи обкрадають пам'ять людську, як охоче люди вбивають власними руками і свій старожитній звичай, і своє велике минуле… В майбутньому не було вже місця ні для нього, ні для його брата Сновида.
— Бери, мене, воєводо, сам.
— Бог наш з нами! Се він просвітив тебе, грішнику, і привів на стезю каяття! — підходив з дружинниками отець Михаїл. — Хай святиться ім'я твоє, о господи!..
Дружина Яня Вишатича повернулась до града опівдні. Били дзвони в храмі Успенія, як на Великдень. Сумною вервечкою тяглися до своїх зруйнованих господ лісові таборищани. Їм обіцяна воля й прощення гріхів за відступництво. Тепер від них жадали покори, смиренства і справної плати князеві.
На окремому повозі везли заводіїв ворохби[23] — двох волхвів.
Дехто вже й кидав у них грудками землі, паліччям, черепками. Така вже доля привідців, котрі не виправдовують обіцяних надій. Їх ненавидять з такою ж отупілою ошалілістю, з якою вчора кланялись їм…
Сновида й Роста розіп'яли на хрестовині, яку встановили на церковному майдані, й спалили живцем. Ні стогону, ні проклять не почули люди з уст старих волхвів. Попіл від того згарища розсіяли по вітру. І від тих часів лишився один сумний спомин. Довго люди обходили стороною боярський ліс і зруйноване капище в ньому. Аж доки те місце геть не заліснилось і не зникло з землі так само, як зникли потім з пам'яті людей імена Сновида й Роста.
Зате ще довго пам'ятали воєводу Яня і його пробуток у Василькові-граді.
На Дмитра Мироточивого, що святкував свій день у місяці жовтені, воєвода відіграв дивне весілля у княжих теремах. У жони взяв ковалівну, оту Гайку, котру вихопив прямо із волховського вогню.
Отець Михаїл ще довго у своїх проповідях розповідав про божий перст, який вказав Яню Вишатичу дорогу до требища, допоміг погромити ворохобників і порятувати суджену свою, богом для нього обрану жону — Г анну Претичеву.
Наслав же за себе нічого не міг сказати. Був далеко од воєводиного ока. Побоювався, що Яневі мечники полюють за ним, збіглим татем. Бо загін Роста увесь був схоплений. Декого з мужів повісили ще в лісі, декотрих кинули в яму, а дехто купив собі прощення зрадою. Збіглий печерський чорноризець, що приплентався до Роста найостаннішим, отой Єремія, та Наслав не знали, де прихилити голову.
Отак і з'явилися обоє на печерських кручах під стольним градом Києвом.
Стояла глибока осінь. Вітер гнав важкі череди обвислих сірих хмар над кручами правого берега Дніпра. Сердито. бурунились сиві каламутні хвилі Великої Ріки, аж пінилась вона й крутила у чорних вирвах шалені кола, поглинаючи все, що, траплялось, падало з берега на воду. З прибережних дібров і лісів хмарою підіймалось жухле сухе листя, уже прибите памороззю перших холодів. Оголились дерев'яні стіни Печорської обителі. Чорними сліпими норами позирали до неба вузькі влази до чернечих печер схимників, які тепер опустіли. Чорнориза братія перебралась за мури, в келії. Над усією монастирською горою кружляли зграї крикливого вороння. Віщували морози, сніги, вітровії.
Двох приблуклих жебраків до обителі не пустили. Воротар-мніх оповів про наказ отця ігумена — нікого з мирян не впускати у двір монастиря. Дальнім прочанам відводився невеличкий дім замонастирською стіною. Там можна було перебути ніч, зігрітись біля печі, посьорбати пісного капусняку або сочевичної юшки, яку сам Ісус Христос залюбки сьорбав.