Нараяв його Шевченкові інспектор Університету Фіцтум. Із згадок Шевченка про його спільне життя з Демським видно, що Демський давав йому лекції французької мови. У повісті "Художник" Шевченко згадує, як вони читали разом Поль-де-Кока і французький переклад історії Візантії Ґіббона і як вкупі ходили на лекції зоології професора Куторги. Шевченко згадував Демського, "як скромного дуже освіченого молодика", як ідеаліста-мрійника, що вірив у свою блискучу кар’єру вченого історика.
Демський мав твори Міцкевича й історичні праці Лелевеля. Живучи з ним разом, Шевченко мав нагоду познайомитися й з іншими творами польських письменників, бо польську мову вже знав. Можливо теж, що через Демського зав’язав і деякі польські знайомства й від своїх знайомих поляків діставав закордонні часописи польської еміграції, заборонені в Росії, бо спрямовані проти російського деспотизму й імперіалізму і повні пристрасної пропаганди за визволення кріпаків. Журнали ці були пересякнуті ідеями нових європейських мислителів-творців соціальних утопій (як Фур’є) і релігійних реформаторів, пропагандистів відродженого християнства (як Ляменне). З них довідувався Шевченко про ідеї "Нової Європи" – Європи Ґарібальді, Мадзіні, Ворцеля, і один з небагатьох тоді жив уже в світлі ідей майбутньої революції, що принесе визволення уярмленим народам…
16 грудня 1839 року несподівано повернувся з Оренбургу Штернберґ. Демський мусів уступити своє місце Штернберґові. Про своє тодішнє спільне життя з ним Шевченко згадував пізніше із зворушенням і в далеких прикаспійських степах:
"Мені уявилась кімната на 9-ій лінії в домі пекаря Доннерберґа [Помилково замість Данненберґа (фірма Данненберґа існувала аж до революції 1917 р. на Середньому проспекті між 9-ою й 10-ою лініями)], – кімната з усіма її подробицями (не кажу з "меблями", бо це була б неправда). Уздовж передньої стіни над робочим столом висять дві полиці. Верхня заставлена статуетками й кониками барона Клодта, а нижня безладно завалена книжками. Стіна, протилежна до напівзакритого єдиного вікна, завішена алебастровими зліпками стіп і ручок, а серед них красується маска Лаокоона й славної натурниці Фортунати. Оздоба незрозуміла для не-маляра!
В додаток мені уявився той самий день, коли ми з небіжчиком Штернбергом за останні гроші купили собі просту робочу лампу, принесли її до нашої келії й серед білого дня засвітили, поставили серед стола і, як малі діти, тішилися нашим придбанням. Після перших захоплень Штернберґ узяв книгу і сів по один бік лампи, а я взяв якусь працю й сів по другій бік лампи, і так ми вдень з огнем просиділи до п’ятої години вечора. О п’ятій годині пішли до академії й на цілу натурну класу роздзвонили про своє безцінне придбання. Декого з товаришів запросили полюбуватися нашим дивом і з того приводу втнули вечірку, себто чай з сухарями. Ми були тоді бідні, але невинні діти". Згадуючи ті часи, Шевченко називав їх "світлими, золотими днями", і в тих згадках уставав перед ним "чудовий, чарівний світ найпривабливіших, найґраціозніших образів".
Давнішу скромну кімнату Шевченка в домі Аренса, у якій жив він у кінці 1839 й на початку 1840 року, описав поміщик П. Мартос, з якого Шевченко малював тоді портрет аквареллю:
"Помешкання його було на Василівському острові, недалеко від Академії Мистецтв, десь під небесами, і складалося з невеличкого, зовсім пустого передпокою та другої, невеличкої, з напівкруглим вікном кімнати, де ледве могли вміститися – ліжко, щось ніби стіл, що на ньому розкидані були в мальовничому неладі знаряддя артистичних зайнять господаря, різні напівподерті, списані папери й шкіци, мольберт і один напівзламаний стілець… під стінами стояли натягнуті на рами полотна, – на деяких були розпочаті портрети й усякі малюнки".
У такій скромній обстанові жив і творив Тарас Шевченко. Тут відвідували його особи, з яких він малював портрети, що їх робив переважно аквареллю. Замовлень на портрети, мабуть, не бракувало, але непрактичний мистець-поет не завжди вмів витягти гроші від своїх клієнтів. Сам згадував пізніше, як не заплатив йому нічого за портрет своєї нареченої багатий дідич, юнкер ґвардії Демидов, як те саме зробив і ротмістр кавалерґард Апрелев, "сибарит и обжора", що привозив із собою до вбогої студентської хати артиста "власний фриштик" з портером і джином, а потім і з шампанським, але за портрет свій не заплатив ані гроша, бо очевидно вважав, що для плебея-маляра вистачить і цих щедрих почастунків.
Мартос запропонував Шевченкові видати його вірші, познайомившись із знайденими на підлозі уривками "Тарасової ночі" і захопившись їх поетичністю. Було це на початку 1840 року, мабуть десь у кінці січня. Шевченко назвав свою збірку "Кобзарем". Штернберґ зробив для неї ілюстрацію – кобзаря з поводирем, репродуковану потім в офорті.
12 лютого вийшов цензурний дозвіл друкувати "Кобзаря". Підписав його цензор П. Корсаков, що сам був письменником, бував на Україні й дуже цінив українську поезію. Як на тодішні обставини, Корсаков був дуже лагідним цензором. Усе ж деякі уступи з тексту творів він усунув. Дещо усунув, мабуть, і сам Шевченко. Не можна ж було навіть сподіватися, щоб російська цензура пропустила такі місця, як оце в "Тарасовій ночі":
А над дітьми козацькими
Поганці панують,
або в Посланії до Основ’яненка про Україну:
Обідрана сиротою
Понад Дніпром плаче.
Товариське життя
Поки народився й вийшов у світ "Кобзар", життя поета проходило нормально. Зайнятий працею в Академії, Тарас і далі не покидав літературної роботи.
Уже в цьому щойно другому році академічної науки почав малювати олійними фарбами, напевне випередивши своїх товаришів. До літніх вакацій треба було виконати "програму", і він компонував образ – "Хлопчик-жебрак, що ділиться хлібом із собакою", за який восени, на початку нового шкільного року, дістав не лише срібну медаль, вже другу за чергою, а ще й крім того особливу похвалу від Ради Академії. Товариство заохочення митців, що його стипендіатом він був, висловило йому в спеціальному листі своє задоволення з його успіхів і обіцяло, що члени Комітету Товариства будуть і надалі йому діяльно помагати, якщо він виявлятиме таку саму "працьовитість і ретельність". У цьому ж році він намалював і свій автопортрет, з усіма стилістичним прикметами портретів романтичної доби, випробовуючи, мабуть, ще нову для себе техніку олійного малювання.
Ця праця залишала йому ще час і для виконування приватних замовлень, про які була вже мова вище. У нього "завелися грошенята", як згадував потім Мартос. У березні він мав змогу вислати братові Микиті 50 карб, асигнаціями. Коли мав гроші, витрачав їх на розваги. Бував часто в театрах і не жалував грошей на добре місце. Іноді купував собі й дорогі речі і тішився, як дитина, набутими обновами. Згадуючи ці часи, писав пізніше:
"А знаєте, що мене тоді найбільше цікавило? – Ніяково признатись… Я був тоді справжньою дитиною: мене найбільше цікавив мій непромокальний плащ… А коли подумати, то й немає нічого дивного. Оглядаючи поли свого блискучого плаща, я думав: чи ж давно це було, коли я в буденному, заяложеному халаті не смів і подумати про таке блискуче вбрання, а тепер!.. Сто карбованців кидаю за якийсь плащ… Просто Овідієві метаморфози! Або, бувало, роздобудеш якого мізерного півкарбованця й несеш до ґалерії, не вибираючи спектакля, й за того півкарбованця, було, так щиро нарегочусь, так гірко наплачусь, як іншій людині за ціле життя не доводилося ні плакати, ні сміятися. І чи давно це було? Не далі, як учора – і така чудесна зміна! Тепер я вже як піду до театру, то тільки до крісел і хіба іноді за кріслами сяду; та йду дивитись не що трапиться, а стараюся попасти або на бенефіс, або на його повторення, або коли хоч і на щось уже давнє, то все вибираю що краще".
Отже матеріальні справи поета-митця стояли нерівно: часом було повне безгрішшя, часом і добрі заробітки.
Приятелів і знайомих було аж надто багато – нудитися не було коли. Якщо не було праці, завжди була нагода для забави. Крім кількох німецьких родин, що з ними познайомив його Штернберґ, бував Шевченко й далі у Гребінки, бував у Григоровичів, у Г. Тарновського й Миколи Маркевича, що проводили зиму 1839-40 року в Петербурзі; бував часто "на біржі" у Кукольника – на його літературних журфіксах, бував взагалі на всяких прийняттях та бенкетах, де збиралися митці, письменники, редактори й видавці. У мемуарах російських письменників тієї доби повно згадок про нашого поета як про учасника таких товариських сходин. Він знав особисто мало не ввесь літературний і мистецький Петербурґ.
У Гребінки зустрічався з письменниками Владиславлєвим, Струговщиковим, Панаєвим, Далем, Єршовим, Дм. Григоровичем, Бенедіктовим; бували там і Нестор Кукольник, і Микола Маркевич, що й самі часто робили у себе веселі прийняття. І в Кукольника, і в Маркевича під час таких сходин "вино лилося річкою". Робив прийняття у себе і К. П. Брюлов. На деяких бенкетах доводилося Шевченкові знайомитися і з тими письменниками, що ні до кола гостей Гребінки, ні до гурту "героїчних" романтиків – Брюлова, Кукольника й М. Ґлінки – не належали. У Струґовщікова, наприклад, зустрічався він і з кн. В. Одоєвським, і з зятем кн. Вієльгорського графом В. Солоґубом і навіть з В. Белінським. Бували в усіх цих гостинних літературних салонах і видатні митці-різьбарі, і малярі, і товариші Шевченка з Академії.
Мав досить велике коло ближчих і дальших друзів також і серед митців-товаришів, і поміж молодими урядовцями й офіцерами-земляками. З росіян, здається, найбільшим його приятелем був великий гульвіса Григорій Михайлов, теж талановитий учень Брюлова, з українців – малярі Петровський і Борисполець, Аполон Мокрицький і різьбар Пономарьов.
Як тоді, так і за дальших літ своєї академічної науки, брав участь і в імпровізованих товариських "ескападах" – то на якийсь маскарад, то до якогось театру, щоб потім у веселому товаристві але далеко за північ провести час найчастіше в демократичному ресторані Клея. Улітку відбувалися іноді і прогулянки човном до якогось острова на Неві в товаристві Брюлова. Рисували там, читали, розмовляли, співали й "пили по чарці".