Фантину таке порівняння не сподобалося б, він віддав би перевагу чомусь піднесеному — нехай буде леопард або рись. Тим більше що частину шляху Лезо Монети долає у височині — не по гілках дерев, певна річ, а по дахах осель; у цьому немає нічого дивного, Альяссо — містечко, що виросло на скелях, вулиці його тягнуться знизу вгору, й іноді покрівля одного будинку знаходиться на рівні першого поверху іншого. Однак Фантин воліє рухатися по дахах навіть тоді, коли міг би прямувати бруківкою. Він вирішив сходити в "Чобіт", незважаючи на недобрі передчуття, та це не означає, що зовсім втратив обережність.
Навпроти потрібного Фантину заїжджого двору розташована крамничка Лавренца-Шкірника, який усупереч родинному прізвищу торгує не лише виробами зі шкіри, а й будь-якою взуванкою, що почасти виробляється його підмайстрами, почасти — купується у заморських крамарів. Фантин і Лавренц добре знайомі, тож Шкірник дозволяє йому вмоститися на горищі майстерні, де є зручне віконце прямо на вулицю. "Ось тобі мішок, набитий соломою, як раптом що, — лишень свисни". — "Дякую, Лавренце". — "...ось сталося?" — "Поки нічого. Просто хочу огледітися", — обидвоє заступили на півкроку неписані правила: один влаштувався спостерігати за оселею спільного приятеля, інший запитав про причину. Кожен трохи знічений, але час усе розставить на свої місця, а поки що — тс-с-с! — не шумітимемо: засідка — наче риболовля, вона не вибачає галасу, різких рухів і поспіху. Сонце сповзає по небу просто на списи димоходів, Альяссо продовжує торгувати, випивати, правити митне, лаятися, родити, у муках чи безболісно відходити до праотців; вулицями частіше, ніж зазвичай, проходжаються стражники, завжди по двоє, в повних обладунках і з алебардами на плечах (як уже говорилося, місто схвильоване зухвалим пограбуванням на віллі подести, синьйора Леандро Цинікуллі). Фантин лежить на горищі, солома поколює, але нічого, бувало і гірше, головне — передчуття біди вгамувалося: чи то послухалося господарського веління, а чи немає причин для неспокою.
Нарешті озивається дзиґар на вежі — час іти. Лезо Монети востаннє оглядає вулицю, підводиться на повен зріст — на горищі стеля низька, але й Фантин аж ніяк не здоровань, не дарма ж носить таке ім’я, — спускається дерев’яними сходинками, дякує Шкірникові й ступає на бруківку. Перетнути вулицю — справа кількох кроків; Лезо Монети зупиняється під вивіскою "Стоптаного чобота", мимоволі торкається пальцями шкіряного руків’я кинджала, штовхає двері й заходить до харчевні при заїжджому дворі.
Тут димно, задушливо, весело. Щойно смеркло, але постояльці та завсідники вже зайняли кращі місця й встигли випити для підігріву. В кутку, пригодований і в доброму гуморі, бренькає на струнах... ти диви! той самий музикантик, що вранці не давав Фантину відіспатися в "Кістці"! Мабуть, попросили його звідти або сам перебрався, де тепліше і народ привітніший; Лезо Монети хоче позловтішатися, але на душу не лягає: і справді, хіба тобі шкода — кожен заробляє на хліб і вино, як може. Не всім же перебуватись мистецтвом класти до кишені те, що погано лежить, — це вже подає голос Фантинова самоіронія, він би й радий не чути її, але не виходить. Нехай уже... — і це стосується водночас musicus’a й іронії.
Гаразд, а де ж господар закладу, вельмишановний Рубер?
— ...чому?! Я запитую тебе — і не смій відвертатися й мовчати, не смій мені брехати! Невже я мало платив тобі? Така твоя вдячність, еге ж?
Ось і Рубер. За останні роки, як споважнів і завів власне дільце, він надміру розтовстів, та й клопоти в "Чоботі" здоров’я не додають. Утім, Ходяга ніколи не міг похвалитися лагідним характером. Зараз він шпетить якусь дівулю, певно, зі своїх же служниць; та, збліднувши немов мриця, вислуховує його лайку не наважується вставити й слівце на своє виправдання. Чи то знає, що зараз це безглуздо, навіть небезпечно, а чи до смерті налякана Руберовим риком. Цікаво, у чому її, власне, звинувачують? Ага:
— Ні, уявіть лишень: поцупити цілих два глечики з молоком! Пресвята мадонно, я не скнара, не скупар, тільки ж це занадто — два глечики... Вони що, якісь надзвичайні здоровані, твої немовлята?! Може, вони з’їдають щодня віз хліба та випивають відро молока, я не знаю, це ж безглуздо!.. А тепер що? Звідки я візьму молоко, аби готувати багелі, і ризото, і гноці. Зрештою, щоб пригостити мого найкращого приятеля... — Певна річ, від Руберових очей у "Чоботі" нічого не заховається, він давно помітив Фантина і тепер, нашвидку віддавши накази — зокрема й служниці-недбасі, — поспішає назустріч гостеві.
— Даруй, старий, сьогодні ти залишишся без випивки!
— Пусте. — відмахується Лезо Монети і вже тихіше запитує: — Ну, то в чому річ?
— Га?
— Оцю записку ти писав?
Ходяга, насупивши брови, вдивляється в папірець.
— Ні, не я. — Він ледве встигає перехопити за руку Фантина, який уже розвертався до виходу — стрімко й плавно, готовий будь-якої миті до нападу звідки завгодно: він і Ходягу ось-ось вдарив би кинджалом, та вчасно зупинився. — Не я, — повторює Рубер, — а мій синок. Під мою диктовку. Чого ти, справді, мов ужалений?
— Вибач, — Фантин непомітно ховає кинджал у піхви. — То для чого я тобі потрібний?
— Не поспішай. Сядь, поїж, випий... ну, не молока, то чаю, чай ти ж п’єш, так? Тебе хотів бачити один чолов’яга, він скоро надійде... Та не сіпайся ти! Скрізь бачиш одні засідки, облави, сядь, кажу, поїж, а то ображуся! Ну ж бо, Фантине!
Гаразд! — сів, у Рубера вже й окремий столик звільнено, тарілками спішно заставляється, чайничок вишуканий із носика пару пускає; аромати такі-і-і!.. — руки самі тягнуться до ножа, але не щоб комусь під ребро запхати — аби нарізати холодні телячі язики з артишоком, посипати тертим сиром ньокі й часниковим соусом полити славнозвісні Ходягові капітанові оладки та розважено відкусити, пожувати без поспіху. Чим ми не пани?! Прізвищем не вийшли, кров не та — але й нам життя всміхається, чи не так, Рубере?
Перекинулися слівцем про те про се, і Ходяга спохопився: справи! клопоти! нема коли розсиджуватися, навіть із таким дорогим гостем: вечір у самому розпалі, треба віддати розпорядження, перевірити, доглянути... А ти, Фантине, їж, не турбуйся.
Фантин їв. Фантин не турбувався. Він чіпко придивлявся до кожного, хто заходив, але одразу ж і відводив погляд: "Не той". "Не ці". "Навряд".
І так далі.
Коли ж година Сікача закінчилася і дехто з відвідувачів почав випивати "на коня" (хоча більшість і прийшли, і підуть звідси пішки), — Фантин зізнався собі: вечір видався славний. Готували у Рубера завжди смачно, таємничий незнайомець, що прагнув зустрічі з Лезом Монети, так і не з’явився. Якби не музикантик зі своїми тягучими піснями... Утім, пісні були не такі вже й погані, та й він замовк нарешті, напевне, відпочиває.
Ну, добре. Побавилися і досить. Треба покликати Ходягу, розрахуватися за вечерю і йти подалі від "Чобота", сьогодні, саме від години Щура, Фантину є чим зайнятися. Ту віллу, за якою він учора спостерігав, слід іще раз оглянути, вже з інших точок, а щоб до неї дістатися, треба рушати не зволікаючи.
— Як вам мої пісні?
Це, ясна річ, музикантик. Не питаючи дозволу, сів на ослінчик навпроти Фантина; тут, за столиком Леза, завис м’який сутінок, обличчя музики пливе туманом... та ні, розуміє Фантин, лице musicus’a насправді розпливається, риси його нечіткі: ось, приміром, ніс — який у нього ніс? гачкуватий, кирпатий, з горбинкою? — не розібрать! Форма вусів і бороди також мінлива, якщо не дивитися прямо у вічі, а ніби краєм ока, тоді здається: ось-ось вловиш справжню, та ні, не вдається, все пливе, все міняється.
Тільки погляд лишається таким, як був.
Він узагалі немов з іншого обличчя: уважно-гострий, насмішкуватий, трохи стомлений. Не горланський погляд.
— То вам сподобалися мої пісні?
— Гарні пісні. — І Фантин кладе на столик монетку: якщо гарні, треба заплатить. Знаємо, знаємо, для чого про таке запитують! — Щось іще?
— Так, — каже музикант. І проводить рукою по очах, ніби стомився грати й співати і хоче зняти з обличчя втому.
А виходить — разом із нею знімає саме обличчя: те, верхнє, музикантове.
Теперішні ж його риси доволі однозначні, ніякої тобі туманності, ніякої мінливості. Суворий погляд, борідка клинцем, на чолі круті зморшки — мабуть, від роздумів тяжких.
"Ну, попа-ав", — Лезо Монети подумки картає і себе, і Рубера, і синочка його, надто грамотного; а насамперед — ось цього псевдо-musicus’a.
Насправді ж — законника-magus’a.
Чародія, по-простонародному.
— Так, — каже Фантину магус. — Дещо ще. Не дарма ж я тебе в "Чобіт" покликав. А монетку заховай. Ще знадобиться.
3
"І нікуди ж не подінешся!" — з тугою думає Фантин.
Поряд псевдо-musicus незворушно жує каштанову оладку, щедро политу часниковим соусом. Зголоднів, мабуть, цілий день виспівувати і за Фантином наглядати.
Тепер поставив питання і чекає відповіді, і жере заодно, аби часу не гаяти.
А що відповідать?
Ну, чув Фантин про пограбування, чув! Але що саме хоче знати магус? Фантин до чистки Леандрової вілли непричетний, у нього і свідки є, які підтвердять, що тієї ночі він сидів якраз у "Стоптаному чоботі".
Про що мова, пане вивідувачу? У чому звинувачуєте?
— Ні в чому я тебе не звинувачую, — кривиться магус. — А захотів би — знайшов би, в чому. У мене пропозиція, ділова.
Авжеж, ділок знайшовся, купчина нововідкарбований! Знає Фантин його пропозиції, це нехай іншим спагеті на вуха вішає! Ясно ж, магус прибув до Альяссо не випадково: послуги таких, як він, коштують недешево; мабуть, синьйор Леандро для того його і покликав. Аби, значить, розслідувати і покарати. А магус спікся, сам розплутати справу не здатен, от і шукає собі балакунів-донощиків. Тільки Фантин швидше язика собі відріже, ніж стане приятелів закладати!
Яким же треба бути cretino, щоб не розуміти таких простих речей?!
— А спагеті тут чудові, — між іншим зазначає магус. І хитає головою: — Неправильно ти мене зрозумів. Коли б треба було розв’язати тобі язика, я би це зробив. І без твоєї згоди. Я іншого хочу. Знаю, що до пограбування у синьйора Леандро ти непричетний, але й про твої недавні нічні прогулянки теж знаю. Ти коли збирався туди навідатися?
— Куди? — вдає дурника Фантин.
— Не дратуй мене.