Поет і тому подібне.
Лебідь мовчки кивав. Співчував.
На перерві Сашко не знав, куди себе подіти. Кулька здавалася тягарем, ходити з нею було незручно, вона відчутно смикала руку догори, розгойдувалася – навіть коли не було протягу. Сашко думав залишити її в класі, але не наважився. Це виглядало б непристойно: дід тільки недавно помер, не можна ж ось так одразу. Курдін обов’язково почав би кпинити з приводу дикунів, котрі не шанують своїх померлих.
Сам Курдін уже ходив без кульки. За Сашчиними підозрами, не без його з Лебедем допомоги; але здається, Курдін навіть зрадів визволенню. Награвся, зло думав Сашко.
Коли вони з Лебедем поверталися після великої перерви, Курдін із Вадьком і Бобирком стояли біля сходів і про щось стиха перемовлялися. Сашко на мить завмер, але потім вирівняв крок і рушив просто на них, дивлячись Курдіну в очі. Той, певно, щось таке побачив на Сашчиному обличчі; замовк і дав дорогу.
І жодного слова не кинув услід.
На фізиці Сашко тягнув руку, і на біології, і на історії. Лебідь заздрісно гмикав. Дві вісімки й десятка – трохи ліпше, ніж зазвичай. Але радості Сашко не відчував… ні радості, ні гордості. Лише втому, гіркоту і пустку.
Повернувшись додому, він дістав із кишені складену учетверо замітку, розвернув й укотре перечитав. Замітку писав Антон-Григорич. Загалом вийшло тепло й душевно.
Сашко уявив, як відреагував би на неї дід. Напевно б сипав чортами, потелефонував би Антон-Григоричу і, не маніжачись, повідомив усе, що думає стосовно "людини з непростою долею", "борця за гуманізм без кордонів, посвідки й національності", щодо "складних внутрішніх протиріч, які відобразились у його поезії останніх років".
Він подивився на кульку, прив’язану над дідовим столом. Та гойдалася, наче квітка на воді, якась дивовижна актинія у плавному, невидимому плині.
Підвівшись, Сашко став перед кулькою і почав стиха читати замітку. Голос лунав по-дурному. Це й була дурня: читати в порожній кімнаті статтю, наче кулька могла почути й відповісти.
Навіть коли б дід був там, у ній, – він не відповів би, не в його це характері.
Сів робити уроки. Намагався. А натомість розмірковував про всілякі дурниці. От фізика – ідеальний газ, ретбоунівський рух частинок… Сашко уявив собі, що душа в кульці схожа на газ: вона мусить рівномірно тиснути на стінки. І бути набагато легша за повітря, щоб кульку тягло догори.
Потім газ-душа з роками просочується назовні, тиск на стінки кульки зменшується, і відбувається те, до чого всі давно звикли. Кульки поступово здуваються, видихаються, "концентрація душі" падає, і розчути її з кожним роком стає дедалі складніше.
То чи означає це, що душа "подільна"? Чи вона схожа на пальто, яке затирається до дірок, втрачає вагу, колір, щільність?..
Він хотів запитати про це тата, але передумав. Батьки повернулися втомлені, у тата на роботі трагедія: у сусідньому районі маршрутка втратила керування і влетіла в шкільний автобус.
Сашко сам приготував вечерю і сидів за столом мовчки. Мама поцікавилася, як успіхи, – похвалився оцінками.
Жевріла надія, що більше ні про що не питатиме, але вона, звісна річ, запитала:
– Як дідусь? Ти з ним сьогодні розмовляв? Він тобі щось відповідав?
Сашко зітхнув і похитав головою.
Він наперед знав, що мама засмутиться, але брехати було б безглуздо й нечесно.
Вона сиділа, потупивши погляд і міцно стуливши губи.
– Нічого, – сказав батько, – це нормально. Ти, головне, не припиняй із ним говорити. Пам’ятаєш, що я розповідав?
Сашко кивнув:
– Душам потрібен час, аби звикнути.
– Саме так. Уяви, вони ж втрачають тіло, позбавляються всього. Світ лишається, а вони в ньому існують вже за зовсім іншими законами.
Уночі Сашко лежав без сну і думав про це. Намагався собі уявити. Ти досі існуєш, але це "існуєш" – уже геть не те, що колись. Тіла немає, немає нічого, що відокремлювало би тебе від світу. Ти змішуєшся з ним. Танеш, розчиняєшся. Як кристалик цукру в окропі.
Продовжуєш існувати, але в такому "розбавленому" стані, що опиняєшся одночасно скрізь і всюди.
Хочеш доторкнутися до рідних – а рук немає, хочеш закричати – а немає вуст.
А якщо перед смертю потрапив до аніматорію і тебе помістили в кульку, тоді все, що є поміж тобою і рештою світу, – тонкі пружні стінки. Тільки вони втримують тебе від остаточного розчинення.
Сашко уявив собі, що зараз поряд із ним, навколо нього перебувають душі всіх, хто колись жив на Землі. Стало моторошно.
Він усе куйовдився у ліжку і зрештою зрозумів, чому не може заснути. Заважало мовчання… мовчання присутності. Його випромінювала кулька над дідовим столом. Уперше Сашко відчув, що кулька – не просто річ. Неначе дід зараз був там, мовчав і чогось чекав – великий, похмурий, вічно собі на умі.
Такий, котрого Сашко побоювався, а в дитинстві – лякався більше за бабая та сірих вовків.
Він встав, намацав капці і, відв’язавши кульку, переніс її до вітальні. Світло не вмикав, вистачало того, що просочувалося до кімнати з вулиці, від ліхтаря.
Намагаючись не шуміти, прив’язав кульку біля бабусиної – в кутку, під іконою.
Ліг спати. Уві сні чув, як дідусева кулька, погойдуючись, час від часу стукає пружним боком у бабусин. Наче кров пульсує.
* * *
Про новеньку знали мало. Вона ні з ким не товаришувала.
Майже.
– А тобі навіщо? – запитала Сидорова. У дитинстві Сашко ходив із нею до одного садочка, вона вже тоді була вреднюча. – Закохався, еге ж?
– А от треба, – сказав Сашко. – Невже ревнуєш?
– Я-а-а?! До неї?!!! Пф! Дурний ти, Турухтуне.
– А ти, – не втерпів Лебідь, – ти, Сидорова – коза! Її по-людськи запитують, а вона!..
Словом, поговорили.
– Ну, – зауважив Лебідь, коли йшли після уроків на зупинку, – вона ж не перевелася в іншу школу, це точно, а то б у класі знали. Може, – втішив, – захворіла?
Сашко вже серйозно розмірковував, як йому поцупити класний журнал, щоб виписати звідти домашню адресу й телефон новенької. У принципі, це було реально, хоч і ризиковано. Інша справа, що коли Сашка впіймають, згадають і про ножик, і про відкладену до певного часу платню за навчання… Тут уже жодні оцінки не врятують.
Він вирішив перечекати до кінця тижня, а потім поговорити з Лебедем. Той давно й без жодної надії зітхав щоразу, коли бачив Сашкових спецназівців часів Південно-Західної кампанії. Навряд чи встоїть. А удвох, може, і вдасться крутонути авантюру.
У п’ятницю Сашко вийшов із дому вчасно, але на перший урок через корок ледве встигав. Влетів у школу перед самісіньким дзвінком, кинув черговому в гардеробі куртку, гайнув на сходи і… мало не збив із ніг новеньку.
– Привіт…
– Привіт, – відповіла вона. І повернулася, щоби бігти, але кульки від удару переплелися ланцюжками, довелося розплутувати.
– Це… хто в тебе? – спитав Сашко, дивлячись куди завгодно, тільки не на неї. Пальці стали неслухняні, ланцюжки увесь час вислизали. Дзвінок злорадно гримів над головами.
– Брат. – Мовила так тихо, що він навіть засумнівався: вона справді відповіла чи почулося.
Сидорова, яка пробігала повз них, загальмувала й гмикнула:
– О! Знайшов пропажу? Настю, він тебе шукав. Удвох із Лебединським випитували, але ж я – могила, ти ж знаєш… – Вона раптом зніяковіла, закашлялась і почервоніла. – Пробач, це я даремно про могилу.
Новенька силувано усміхнулася. Потім відвернулася, закусивши губу: одна рука безсило повисла, у другій гойдається невеличка барвиста кулька, уся в ромашках, паровозиках, якихось мультяшних персонажах.
– Ну, я побігла! У нас лабораторка, давай хутчіш! – Сидорова посміхнулась єхидно Сашкові й рвонула вгору.
– Думав, ти захворіла, – не до ладу бовкнув Сашко новенькій. Він нарешті розплутав ланцюжки, дідова кулька вислизнула з пальців і, злетівши, застрягла поміж перилами.
– Ліпше б захворіла. – Вона говорила так само: одними лише губами, ледве чутно. Потім кивнула на прощання й пішла, обхопивши кульку руками. Наче, подумав Сашко, немовля колихала.
Ця картинка ніяк не йшла в нього з голови. Тож зрештою на історії Сашко піймав вісімку, а на географії Лебедю довелося добряче стусанути його під партою, щоб вийшов нарешті до дошки й почав відповідати.
Після уроків Сашко збирався перехопити Настю на виході зі школи. Поки навіть сам до ладу не розумів нащо. Бо ж не скажеш дівчинці, в якої днями помер брат: "Ходімо в кіно". Безглуздо.
Насилу позбувся Лебедя, побіг у гардероб за курткою… і виявив, що на класному вішаку її нема. На підвіконні поряд – теж.
Чергували вже інші – на другій зміні сиділи старшокласники. Поцікавитися, куди ґава-третьокласник повісив Сашкову куртку, не було в кого.
Він повільно брів уздовж рядів. Майже безнадійне заняття, навіть якби одяг висів акуратно й ніхто не чіпляв свої куртки поверх інших. Втішало тільки те, що поцупити не могли: вхід один, черговий уважно стежить, аби брали тільки своє, ніяких "я для товариша", та й охоронець на вході чатує…
Знайшов аж у кінці: висіла скраєчку, на вішакові "12-Б". До кишені якесь падло напхало фантиків від смоктунців.
Сашко витрусив увесь непотріб і почвалав до виходу. Від сильного вітру дідова кулька смикалася, шарпала за руку, наче пес, який тягне господаря до найближчого стовпа. От-от мав початися дощ.
Подвір’я спорожніло: перша зміна розбіглася по домівках, друга вже сиділа на уроках. Окрім тих старшачків, котрі зазвичай палили на лаві за воротами.
– Відпустіть!.. – Сашко почув і завмер. – Та пустіть же.
– А чого, ги, пусти, Ромку. Хай летить.
– "Крутіцца-вєртіцца шар гал-лубой! Крутіцца-вєртіцца над гал-лавой!.."
Оце так: Ромка Рукоп’ятов зі своїми "гієнами". Восьмикласники, на тлі яких підлий, але загалом нешкідливий Курдін виглядає немовлям. Коли б не Рукоп’ятівський татусь, Ромку б зі школи давно й із задоволенням виключили. Чимало було таких, хто досі плекав надію, що таки колись виженуть, але Сашко не вірив. Якщо знову залишили на другий рік, не витурили у три шиї, як Поливатенка чи Яблонську…
– Та віддайте ж!
– Поглянь, які на ньому "звіру-ушки", ну просто всратися. Конкретний анреспект до мертвих, я щитаю.
– Точняк. Нє, ти прикинь: тебе оно в таке запакують.
– Тіки стрічечки бракує.
– Я б ожив і зацідив козлам…
Стишена метушня, звук ляпасу.
– Поверніть зараз же! Негайно!
– Ах ти ж коза! Ти шо собі думаєш?!
– Нє, Ромко, це шо за цирк, бля?! Вашчє!
– До школи ходить, а уроків не втямить.
– Будемо вчити по-своєму.