Чи то лінувалися від учорашньої воєнної втоми й теперішньої раптової млості, чи вже й не могли встати з-за столу. Від почутого та випитого…
Андрій, двічі поклонивши капелюхом перед корчмарем, позадкував до старих задимлених дверей.
Іван же посоловілими очима водив по стінах корчми та тримав свою голову обома руками так міцно, ніби вона мала намір скотитися йому з пліч.
Так би й просидів Варварчук у жида до передрання, аж корчмарева жінка Фіра мусила силою виштурхувати за поріг учорашнього цісарського стрільця, аби нарешті показався на очі домашнім:
— Ви, файні Йванку, не з полювання вернулися, а з войни. Так що ломіть ноги домів, поки ще ніч, поки ще жінка в теплій постелі крутиться, — приказувала Фіра, одночасно штурхаючи Йвана надвір за плечі. — Трофеї покажете завтра. Казав мій Лейба, що прийде дивитися на ваші трофеї…
Вдома Іван Петруню косами до лав не прив'язував і батога в руки не брав. Правда, й близитися до жінки не близився, поки не зрозумів, що черево її порожнє, а чужим чоловіком ні в хаті, ні під спідницею не пахне.
З Кирилом Чев'юком Іван випив добрий могорич за поміч, а на прощання подарував надщербнутий кулею в далекій Сербії австрійський бінокль.
А на літнього Йвана Купала Варварчук згідливим голосом запросив двох Чев'юків — Андрія й Дмитрика — та ще свого товариша з війни Григорія Кейвана на храмове свято.
Дмитрик на храм іти чомусь не поспішав, але й не піти не посмів. Зате, о, диво! Андрія від Івановою запрошення роздувало на очах, як роздувається молоком коров'яче вим'я на останніх місяцях тільності.
Свята в хаті не було.
Петруня з опущеними долу очима крутилася між піччю й столом кволо, як отруєна миша в коморі. Була якась — ніби приморена.
Чоловіки особливої бесіди між собою не провадили. Хіба що трохи говорили про війну, а більше-таки — про цьогорічне дощове літо та малі надії на приплоди.
Дмитрик мовчки дивився як не на Андрія, то на Петруню. Так, ніби не встиг надивитися на них раніше.
Далі Андрій якось так непевно, без жодного слова висунувся з хати.
Начебто до виходку.
А сам, обнишпоривши круг хати та пробивши очима вулицю, став на хвіртці за сторожа.
Іван, і собі виглянувши надвір, тимчасом замкнув хату з середини на два тисові засуви. Далі мовчки прив'язав зів'ялу Петруню догори руками до жердки з одежею під стелею. А далі забив квачем рот.
І лиш по тому взялися воєнні побратими до запланованої роботи.
Грицько, не кажучи ні слова, скрутив податливому Дмитрикові руки й ноги кінською упряжжю. Й уклав його на підлогу, притиснувши підошвою груди.
Іван тимчасом витягнув з-під постелі припасені для нової стелі дошки. Навіщось погладив кожну дошку руками, ніби гладив би живу людину. А тоді поскладав одна на одну посеред хати.
Далі два чоловіки так само мовчки взяли Дмитрика за руки-ноги й розправили зверху на дошках. Лицем до підлоги. Аби легше було йому дихати.
Аж після того Іван поклав зверху на хлопця ще дві — найширші, але найтонші — дошки.
І лиш після того чоловіки роззулися…
Місили зверху ногами бідного Дмитрика так, ніби "гуцулку" на ньому гуляли. Аж поки не почули, що кістки вже не хрускають, а хлопець навіть і не харчить.
А вночі відвезли кіньми в кінець села. Лишили на камінню, куди з млина з гуркотом падала вода.
…РОЗПЛАСТАНОГО У ВОДІ брата Дмитрика під жидівським млином знайшов… брат Андрій, вертаючи над ранок із сусіднього села від молодиці.
Так і доніс на руках, безпам'ятного, під батькову хату.
Але відбиті печінки й груди найменший Чев'юк відхаркував не в тата-мами, а на печі в старшого брата Павла. А Доцька дві осені й зими, кусаючи губи від жалю, міняла свіжу свинську оболонку на Дмитрикових грудях і плечах; поїла його гарячим молоком із борсуковим салом і золотим коренем та натирала жовтіючу шкіру трав'яними мазями й олією з арніки.
Дмитрик ні зразу, ні потім і ніколи взагалі не сказав ані слова про свою пригоду ні татові, ні мамі, ні самому Павлові, який навідріз відмовився віддавати меншого брата для догляду навіть батькам. Павло брався дотримати брата до смерті, хай би жив йому Дмитрик а хоч сто років.
Дмитрикові судьба сто років відводити не думала, та, мабуть, і не хотіла. Зате муки йому приписала Христові. Подеколи ті, хто приходив коло Дмитрика посидіти, поговорити та тяжко позітхати наодинці, самі просили в Бога для нього смерті, як би просили здоров'я чи щастя.
Дмитрик із гістьми ніколи не говорив.
Слухав.
Хіба що ще кивав головою та ворушив жовтими пальцями. Але, коли гість непевно прощався "бувайте здорові!", Дмитрик, зібравши всі свої сили, відповідав ледь чутним голосом завжди однаково: "Приходьте здорові… Дмитрик буде чекати".
Він і справді цілими днями не спускав очей із дверей. Так, ніби чекав звідти свого спасіння. Іноді по-індичому витягував шию, щоб зачепитися зором за вершечок дерева у вікні чи краєчок сусідського паркану.
Бувало, хотів говорити. Вечорами з Павлом. Удень — із Доцькою. А іншим разом тижнями мовчав. Лиш дивився на двері. Чи буравив очима стелю.
Проте, коли до Павлової хати навідувався середульший — між Оксентієм і Дмитриком — брат Андрій, Дмитрик щоразу, як би йому не було тяжко, всім тілом, а коли лише головою відвертався до стіни. Чинився, що спить чи дрімає.
І робив то якось так, що ніхто з домашніх, окрім Доцьки, так і не зрозумів: брати між собою за два роки не промовили й слова.
Та одного разу, коли Андрій переступив поріг Павлової хати, Дмитрик не зміг відвернути від нього навіть голову.
І Доцька зрозуміла, що хлопець буде гинути.
Як тільки за Андрієм зачинилися двері, вона закрила полотном вікна, вигнала дітей надвір, замкнулася зсередини, напарила отави й жмутиком молодої — найтоншої — вовни почала обмивати зболіле Дмитрикове тіло, стискаючи щелепи так міцно, що здавалося, ще трохи — й білі її зуби розсиплються в порох.
Дмитрик мовчки довго дивився на неї великими й добрими карими очима, й сльози самі йому котилися лицем.
Він уже давно не встидався лежати голим перед невісткою. І тепер чомусь більш слухняно, ніж будь-коли, давав їй обмивати висохлу шкіру.
Якщо Дмитрик за цей час не розучився говорити, то лише завдяки Доці.
Але про те ніхто не знав.
— Не мий мене так файно, як до шлюбу. Сповідатися я не буду, прости, Боже, мою грішну душу. Я навіть панотцеві правду не смію сказати. Хіба лиш тобі, Доцько… Бо ти до мене добріша, як мама…
Йой, Доцько-Доцько! Якби ти знала, чого не знаєш…
Він передихнув, ніби спершу висадив на себе камінь, а потому — зсадив його з плечей:
— Погладь мені, Доцько, напослідок того мого дурня, через якого мушу вмерти… — якось по-дитинячому несподівано попросив Дмитрик невістку.
А тоді самими кістками правої руки взяв її гарячу долоню й потягнув униз живота. Живіт, здавалося, приріс до хребтової кістки.
Якби хто коли сказав Доці, що вона легко може зважитися на таке — була би тому висмикала жмут волосся з голови прилюдно.
Але Доця покірно накрила місце, куди поклав її долоню Дмитрик.
Її сьогодні ніби хто наврочив. Ніби вселився в середину хтось чужий і підмінив колишню Доцьку.
Бо їй зараз пахне горілими свічками в хаті.
І чадить ладаном.
Уже вона чує пучками пальців податливу м'якість сипучої цвинтарної глини.
Вже нудить від запаху живиці на вінку і свіжотесаного хреста в сінях.
Ще нічого цього немає. Але Доця на мить заплющує очі — й свіжі запахи близької смерті змішуються із запахами злежалого Дмитрикового тіла.
Їй страшно.
Й дивно.
Й моторошно.
Й нема кому сказати.
І навіть перепудитися нема коли.
Бо Доця ще ніколи не тримала в руках живої людини, яка на очах відпускає свою душу на небеса. Але відпускає якось так, немовби зовсім не боїться, чи навіть того хоче.
Ось він ще всіма силами намагається дихати, оце її нещасливе біднятко Дмитрик.
Та з нього вже виходять найостанніші краплі життя.
З нього виходить самий-саміський мертвецький сопух, що заповнює хату, й Божі образи, і мабуть, саму Доцю. Йому харкотить у грудях так само, як харкотить зараз у середині печі, де, мліючи, на жару доходять голубці з бурякового листу.
І сині його губи більше схожі на товчені сливи.
Лиш очі, глибоко запалі в чорні очниці Дмитрикові очі, ще блимають благанням жити. Та тут-таки гаснуть від немочі.
Так гаснуть у лісі нічні світляки, коли на них наступити навмисне ногою.
— Не бійся, Доцько… За це вже ніхто не скарає… — каже Дмитрик лагідно.
І чи то від болю, чи просто так надовго заплющує сумні свої очі.
І тоді розгублена Доця падає мокрим своїм обличчям у виголений її руками, запалий, але жорсткий жолобок межи жовтою шкірою Дмитрикових ніг. Худих-худюських і перебитих, як сухе ломаччя.
Гіркі й безсилі жіночі сльози котяться на зісохлий і зчорнілий, як і все його тіло, Дмитриків корінець.
Доцька, хоч має двоє дітей, вперше в дотеперішньому своєму житті побачила живий чоловічий страм при світлі, лише доглядаючи потовченого Дмитрика.
Дотепер вони існували якось окремо — дужий-здоровий Павловий батіг, який вона лише чула в собі гарячими поштовхами та пульсуванням тягучої чоловічої слини, і оцей зів'ялий Дмитриків пуп'янок, що завжди сумирно й байдуже лежав перед її очима між відбитих ніг, коли Доцька обмивала чи натирала хлопцеве всихаюче тіло.
А тепер вона пересохлими, пошерхлими губами шепче в ту чоловічу срамоту (Боже праведний!) покаянну якусь молитву, вигадуючи для неї на ходу слова, не боячись і не встидаючись себе такої, ні свого безустидства, ні широко розплющених Дмитрикових очей, ні його важкого зітхання та глухого схлипування над чимось своїм. Таємним.
Доця поволі обмиває Дмитрика теплою рум'янковою водою, не перестаючи гладити зморщену шкіру.
Це не гріх. Гріх — не уважити останню волю того, в кого завтра волі вже не буде ніякої.
— Одній лиш тобі, Доцько, скажу правду… Лиш тобі… Іду в глинку через Петруню Варварчукову. Любилися ми, поки Іван був на войні. Так любилися, що аж…
І колись, як зможеш, перекажи Петруні, що за другу не вмер би, навіть, якби гриз зубами камінь. А за неї таки, видиш, умираю.
…А Андрія, Доцько, стережися. Він ще за дівки перестрівав Петруню. І по тому, як Івана взяли до війська. А вона йому дала межи очі.
Видить Бог, я не хотів її займати… Ні, не так… я хотів, але не навмисно. Я не вмів. Я знав, що Іван воює.