Криничар

Мирослав Дочинець

Сторінка 6 з 57

Іванцьо змігся на човник, ходив з вершами по стариках і затонах. Вертався пізно. Вірно чекав його на березі Дунчі. Якраз на тому місці, де мали того вечора прибитися з човнами рибарі. Діти кушпелилися коло пса, знали, де виглядати своїх вітців. Хто йому про це говорив? Буває, Дунчі ще до вечірні тягнеться до ріки. І всі розуміють, що риба нині не бере, вернуться невідники рано і впорожні.

А якогось вечора пес аж сказився. Кидався берегом туци-сюди, завивав, журно тряс головою. Намерки лягали на плесо, а з промислу ніхто не вертався. Прирічанці вийшли на берег з лампами і с молоскипами, а Дунчі понуро поплівся домів. Тієї ночі рибарі не вернулися, на Зняцівському рукавищі їх погромили цигани, забрали улов і снасті, а самих потовкли кіллям. Але хто дав про це знати псові?!

Такі трапунки я годен переповідати безкінечно, та повість моя не про псів — про людей. Хоча що вони без нас, а ми без них? "Пес пса впізнає", — зубоскалять і поза моїми плечима, коли вдираюся в чужі двори і відв’язую щеня з мотузка чи збиваю ланець з шиї озвірілого собачища. "Зараз тебе прив’яжу до кола — скусиш як це", — гиркаю до господаря. "Так вони зліші, пане. Сторож має бути злим", —виправдовується. "Злим, кажеш. То чому дався мені в голі руки твій злий сторож?" — "Ну-у, то ж ви єсьте, — бурчить уголос, а про себе: — Пес пса впізнає". Але кріпляться, не суперечать, бо в кожному другому дворі мені винні. Не я їм, а вони мені. Котрому назвисько припечатали — Кугьо. Пес. Що ж, я його легко ношу. Не так, як вони свої ланці несвободи, якими так радо діляться. З ріднею, з жонами, дітьми, навіть з довірливою звіриною. Назвав би їх псами, та недостойні того. Писячки!

За три найбільші ласки безмежно вдячний я Господу: за те, що народив мене людиною, а не твариною; за те, що народив мене русином; за те, що народив мене в Мукачеві. Бо тут мій новий Вавилон, осяйний мій Єрусалим. Тут моє глибоке закорінення і моя листата крона.

Правда, тоді, коли дістав я перше благословення в дерев’яних ночвах, цих кучерявих книжних слів я ще не знав. їх мені й не бракло, барви й згуки довколишнього світу довго замінювали мені слова. Тримаючись за собачий загривок, несміло увійшов я в чрево города. Відкрилися кривуваті вулиці, зм’якшені порохом, соломою і здобрені кінськими кім’яхами й помиями, які ґаздині виплескували з вікон і дворів. Розверзлися темні й сморідні пащі дуфортів-дворищ, які ковтали поодиноких людей і навіть брички. Розпросторився синім бруком плац, оторочений коробицями будинків. Загалайкала-запістрявіла торговиця, стягуючи людей, наче свіжий кізяк мух. Над усім цим зоддалік бовваніло маленьке дівоче груценя гори з камінним соском замку. І неспогадано виблискувала крізь мури й дерева ріка — як розлите й забуте на землі небо. Кликала, зачаровувала і в’язала до себе назавжди. Друга пуповина, котра не обрізається часом.

Після Влениної кучі і собачої буди мені відкрилися райські простори. Я спрагло обживав цей світ очима, руками, коліньми. Я ставав його живою крихтою, його писклявим суголоском. А позаяк нікому не було до мене діла, я від першого раннього скрипу коліс до першого нічного калатання сторожа валандався вуличками й берегами з такими ж голоштанниками.

Ніхто не має стільки клопотів на тривкий літній день, як безпритульний хлоп’як.

Пронизливо свистіти губами на два пальці і на кулак, пужаючи щурів на помийних ямах. Ляскати пальцями, як циганський батіг-карбач. Стояти на голові, ходити на руках та колесом, стріляти з рогачки, лука і цівки з бузини, поціляти камінцем у бляшаного когута на каплиці. Ловити птиць на кінську волосину, гойдатися на вершечках диких черешень. Тягати з возів на ходу качани. Скакати з мосту і перепливати Латорицю, розпалювати ватру кремінцем і мохом, глушити каменем рибу, запікати в глині вкрадене курятко чи підбиту дику качку, непоміченим лазити між базарними столами. Чорнити сажею білизну дівкам, що перуть на Заброді. Ходити на вербових ходулях, викурювати лиса з нори і дерти пташині гнізда...

Я умів ще й обходитися з псами. Ганяв на них верхи, вчепившись у шерсть. А взимі запрягав у старе корито і шурхотів засніженими яругами. Та це дурощі, хоча дещо інше викликало в дітвори не лише завидки, а й страх. Я міг заговорювати собак. Ми закрадалися до чийогось саду, я наввипередки, — і коли налітав скажений псисько, я простягав до нього руки і починав тихо говорити. Молов усс, що спливало на гадку. Важило, аби цей переказ був цікавим для мене самого і щоб голос був тягучий, з придихом і не вривався. Пес сідав на гузичник і завмирав. Посоловілі очі його некліпно зорили на мої губи, а з чорного писка точилася ниткою слина. Тим часом ватага шибеників теребила винниці й сади. Чим довшою була моя собача казка, тим більша частка садовини мені припадалася.

Так я вчився заговорювати зуби, попервах собачі. З тих оказій, либонь, і зародилася хіть до писання. Правда, говорити й писати — не одне. Для розлогих казань треба мати за душею тьму-тьменну словес, а для писання слід добирати їх скупо й місити густо, як гончар із жменьки землі ліпить красну корчагу, що потому аж дзвенить у руках. Письмо — хитромудра штука. Кортить написати много, але слів для цього зужити мало. Це як із грішми: можна мати їх густо, та обходитися малим. Що багатший чоловік, тим суворішу міру мусить знати, сповідати спасенну самообмеженість.

Про мою ворожбу з псами скоро дочулися господарі. Не один грозив Олені п’ястуком: "Я тому сучому синові ноги-руки покришу! Аби лише напав його десь". І Пальо гугнів п’яним ротом: "Урвитель росте, Влено, на твою голову. Давно час прибивати’го до якогось ремесла".

Як би не минути згадку про інше. Коли пильніше придивитися до свого поступу, то збагнеш, що водить тебе якась таємнича рука. Направляє твої кроки, відкриває потрібні дороги, підтручує до потрібних людей. Пригадується, мав я вже тоді першу свою скарбничку, яку ховав у запічку. Там були гладенькі камінці, ґудзики, горішки, скельця, квасолини, риб’ячий міхур, перо сойки, кінський зуб і навіть мідна бляшка з церковної лампи. Не було лишень грошей, жодної монетки. І я взявся це діло поправити.

Колись чув, як на базарі один низянин цоркав одна об одну глиняні люльки і гойкав: "Добра тяга, солодкий дим! Дзвенить, як залізо!" І тепер я знав, з чого буду правити гроші. Кружальця з глини виходили кривенькі й бліді. Тому я заповзявся їх підбарвити. Добре, що барва була під руками. На самих руках. Я здирав свої заструпавілі подряпини і кров’ю черленив ліпнину. Так вона більше скидалася на мідні гроші. Шкода лишень, що мало було ранок на тілі. Але то нич, буце й завтра день, і позавтра — будуть і свіжі рани.

Втішаючись своєю роботою, незчувся, як на мене впала гандрабата тінь, що пахла цибулею і злежаним сукном. Пси, що дрімали в попелі, винувато похнюпили голови. Пси добре чують, кого належить честувати. Був то високий сухаристий чоловік у чорному клебані і такому ж лайбику. Мав кудлату бороду й гострі, як акацієві шпички, очі. Нараз він пильно оглянув моє пописане ожиною тіло, а відтак стрілив очима на глиняні коржики.

"Що то є?"

"Гроші", — відповів я згорда.

"Гай-гай, виджу: це направду твої кревні гроші. А що будеш за них купувати?"

Я стенув плечима.

"Як хочеш, я дам тобі за цього крейцера печене яйце".

Я хотів, ще й як. Він дибав попереду, замкнувши руки на крижах, а я ніс за ним на розтуленій долоні глиняний гріш. Його вулиця променем лягала від ратуші, а дім з жовтого каменю вартували високі липи. Пан попросив мене відхилити ковану ворітницю. На лавиці сиділа бліда пістрякувата жона і їла черешні.

"Чуєш, Рифко, цей гойчук уміє робити гроші. Досі я гадав, що в Мукачеві лише я це годен робити. Виходить, маю змагальника".

Відгорав літній суботній день. Кивком горбатого носа пан покликав мене до стравниці: "Вигреби з печі попіл, наколи трісочок, принеси дров і розпали".

Я все це зробив, а попіл розсипав довкола дерева в дворі. Тоді газда велів вибрати з решета яйце і покласти в піддувало. Тоді схвально хитнув клебаном: "Цілий тиждень у печі горітиме вогонь і будуть сипатися іскри, що ставатимуть гарячим попелом. І яйце спечеться. То буде найсмачніше яйце в світі. Воно твоє. Приходь за ним другої суботи".

Весь тиждень я тужно чекав того дня. Яйце мені снилося. Незвичайне яйце, поцятковане золотом, ліпше ніж у польової куріпки. Яйце-райце з казки. Коли Влена мала добру регулу, розповідала мені казки. Про скляну гору, про Куці-Куці-Борку, про лісового Гамана і сумного Вовка. Там ще співалося: "А в нашого вовка біла шапка й черлена бімбовка". Такі невеселі казки. Ми були з Оленою чужі й нещасні. Це нас і ріднило.

Я чекав другої суботи, як каня дощу. І чекання моє дозріло. У двір без звичного гною, каміняччя й іржавої лободи знову впустив мене пан, від якого пахло цибулею і цвілим сукном. Не знаю, чим відчинив мені двері, бо руки він весь час тримав за спиною. Йому не треба було слугуватися ними, роботу він загадував іншим. Я вже знав, що його звати Мордко. Та хто цього не знав у Мукачеві! Мордко володів столярнею, броварнею, винницями й парцелами лісу, крамничкою й тою злощасною корчмою "Молоко русалки". Жеброта й панство топталися коло його воріт за позичками. А я прийшов за своїм яйцем-райцем.

"Воно давно чекає тебе, — сказав Мордко сухим, як скрип пера, голосом. Вигреби попіл і розсип його довкола яблуні. А яйце забери собі. Лишень не забуць розпалити свіжий вогонь і наносити дров, аби і я мав печене яйце на неділю".

Я радо все вчинив за його розказом, бо яйце гріло мені пазуху. По роботі Мордко сказав: "Тепер сядь на колотвицю і з’їж своє яйце". Я сів і надтовк яйце об коліно, бо так робив Пальо. Великий, як теля, пес зачаровано позирав мені на руки. Я відкришив білу груцочку і поніс йому. Пес клацнув зубами-бритвами коло моїх пальців. Мордко аж випулив очі. Тоді я й сам засмакував свою порцію, підклавши жменю, аби на землю не впало ні крихти. Якщо є рай і там праведників годують, то, мабуть, саме таким їдлом.

"Тепер напийся води, — сказав Мордко, — а шкаралупу кинь під яблуню. Гай-гай, мій пес ще не підпустив до себе нікого, крім мене. Ти погостив його і здобув довіру. Та перше треба було наїстися самому, а так ділитися.

1 2 3 4 5 6 7