І витяг із шкіряного кисета вервицю, на якій кожне дерев’яне зернятко інше. Став побожно перебирати їх: платан, дичка, морена береза, джеряпин-ялівець, гістиня, чиї плоди печуть, як крумплини, заморське черлене дерево, цитринове, кедр ліванський...
"Доста, — обірвав я те перебирання. г Що скажеш про останнє?"
"Що казати. Цар Соломон віддав вісім міст за ліванські кедри, з яких вибудували йому храм. Що тут можна ще додати?"
"І не треба, — сказав я, — на цьому й порішено: страж буде з кедра ліванського".
"Шаную ваш вибір, пане, — пригнітився торговий чоловік, — але прошу мати на оці, що цього дерева в мене лишилося невелике поліно. Хіба на яку різьблену паляницю сонця, чи орла-турула, чи ведмежу голову. Вони найчастіше правлять стражами на мостах".
"Голову, кажеш? Добре, най буце голова. Та не ведмежа",
— звершив я бесіду.
Коли прибутній пішов, Йванко нараз із своїм запитом: "Нащо мостові страж? Від кого його стражувати?"
"Такий, Іване, задавнений майстровий покон: усе, що зроблено людськими руками з душею, мусить мати свого стража на тривку й придатну службу — і хижа, і віз, і криниця, і човен, і міст. За тим стражем і ймення їм лишається".
"То як назвемо наш міст?" — заіскрилися очі в хлопчука.
"Як повіш — так і буце".
Я дістав із-під стріхи веретину, обмацькану фарбами. Воно й не дивниця — фарба в Жиги й за вухами. У завитку лежав його глиняний поробок — голова пса з вискаленими іклами, гострими сторожкими вухами й добрими очима.
"Хе-хе, файний вовчак!" — звеселів Іванко.
"Яку гадку збудив у тобі цей зліпок на перший взір?"
"Сміється... Але й чапнути може умлівока. Які зубиська!"
"Так і є, ніколи не знаєш, чи пес шкіриться з ласки, чи з настороги. Якраз це й підходить стражеві. Все недобре відпуджувати, а все добре — радо стрічати. Най у кожного подорожнього дяка поліпшиться, коли завертатиме в наш город".
"Міст пса, що сміється", — скоромовно випалив Іванко.
"От і ймення вродилося", — дав я своє схвалення.
А моя пам’ять усе чіпляється за оте доброжитне літування коло Жиги, котрий навчив мене ще й рахунку. І пізнав я нутряну силу й сувору красу чисел, якими міряне все суще, що зі Слова починається, а на числі держиться. Навіть така хитромудра штука, як малярство.
Жига ніколи не доїдав до дна свою мису крупи — лишав якусь дрібку птицям. Вони того чекали й брали корм із його колін. Я підмічав при цьому його очі, що гостро й волого блищали, як у птиць. Надто коли траплялася пташина з розцвіченими пірцятами. Йому все мало було фарб, висліпував їх у живого світу і жадібно спивав очима. Для нього це було — як вода для трави, що від неї росте й темніє.
Припам’ятний мені один ранок. Дівки вибілювали на сонці конопляне полотно. Стелили його куснями на мокру з ночі траву. І полотно вбирало зелені роси, а з ними й пилок цвітів і мотилів, медвяний випар. Жига зачудувано перевертав ті клапті, роззираючи на них відбитки рясного берега. То були малюнки, надихані упрілою землею — свіжі, чисті, запахущі. Один такий конопляний клин Жига виміняв у дівок на два тарелі з дзвінкої білої глини, через які рожевилося сонце. Бо грошей він ніколи не мав. Гроші не будили в ньому ніякого інтересу.
Верету, доки ще мокра, натягнув на розсішках і малював по обрисах її своїми фарбами. І вийшов на ній окрайчик барвистого лугу, що аж пах перестиглою ряскою і купиною... А раз хтось натрапив у колючнику на мертвого заброду. Вид унещасникагеть був обдертий, кривавий. Видати, звірячі зуби й кігті наблизили’му кінець. Жандарм лише скривився: робіть з ним, що знаєте, хоч на миловарню везіть. А Жига відміряв гробареві дві кварти черешневої паленки за сорочку мерця. І вдома провісив її проти лампи і незмигно прикипів очима до чорних пасмуг запеченої крові на дранті.
"То барва смерті?" — запитав я, аби розбуркати його з того заціпеніння.
"Ні, барва болю, — сказав він здушено. — Смерть барви не має".
А сорочкою, від якої мене аж млоїло, запнув своє заповітне рамище, на якому під кірками смоли був прихований Спас.
Жига не дуже переймався тим, що я роблю і як. Загадував мені урок на день і поринав у свій нутряний світ. Аби я не збився в частках рецепцій, він клав до купок матеріалу камінці, і я відміряв за ними належні порції. Так я навчився рахувати. Я ще не знав імення чисел, та вже відчував їх наочну сутність, їх тихе чародійство. Числа змішувались, множ ились, панували одне над одним, як люди. Лишень були вони холодні, тверді, мовчазні. Не люди порядкували ними, а вони керували людьми.
Я це збагнув після того, як Жига відкрив мені секрет окоміру. Було, що маляр, перед тим як заґрунтувати полотно набіло, простягав мені блідий грифлик і казав щось малювати. Першого разу я нафіркав пса з роздертим вухом, другого разу — циганську кобилу, третього — дрозда, що внадився фітькати під мостом. Жига оглядав мене довше, ніж мою творьбу: "Чому ти не малюєш чоловіка?"
"Боюся, що черево буде більшим, ніж голова".
"Не бійся. Для цього є золота нитка, щоб перетинати нею те, що змальовуєш. І тоді все на місці".
"Де ж ваша нитка?"
"В голові. Вона зв’язус наші очі, і ми видимо світ досконалим, таким, яким його витворив найперший Майстер. Кожне Боже створіння — і дерево, і травина, і навіть камінь мають місце, через яке протягнута незрима золота нитка. І коли ти зумієш очима вхопитися за неї, тобі відкриється радість краси світу. Бо все суще створене благоліпно. І ти рукою це повториш. І матимеш владу над світом бйіьшу, ніж та, котру дають вельможність і гроші. Бо то є влада майстра. Влада руки над нерукотворним світом. Якщо й не лишишся в малярстві, це тобі придасться, аби підступати з точною міркою до кожного діла, до кожного чоловіка".
Він стис вуглик у перстах, як перед хресним знаменням, і двома замашними начерками поклав на полотні хрест. А тоді став класти на нього людське тіло.
"Затям, що зріст чоловіка від чола до підошви вимірюється дев’ятьма яйцями. Найперше розміряй голову, поділивши її на три частини: в першій помісти чоло, в другій
— ніс, а в третій — що лишилося. Волосся пиши за рискою цього яйця, на міру носа. Від носа до кінця бороди відміряй ще три рівні частини, з яких дві складуть бороду, а одна рот. Щодо шиї, то вона має міру носа. Затим від підборіддя до середини тіла бери три рівні дольниці й до коліна дві, вділивши на коліна частину, що дорівнює носу. Далі ще дві частини відміряй до кісточок і від них рівну носові частину до підошви, і до нігтів одну частину. Знову від горла до плеча візьми одну мірку і таку ж до другого плеча. На закруглення плеча теж береться частина, рівна носу. До ліктя з внутрішнього боку відводимо одну частину, і по одній — до кисті руки і до закінчення пальців... Стосовно очей, то розмір їх однаковий, і відстань між ними дорівнює розміру ока. Коли голова пишеться навскоси, тоді простір від ока до вуха становить довжину двох очей. Якщо ж пишеться прямо проти споглядника, тоді береться міра одного ока. Довжина вуха рівна довжині носа... Якщо чоловік замальовується голий, то ширина пояса його визначається чотирма носами. Якщо в одязі, — треба відміряти півтора яйця. Пояс малюється там, де закінчується лікоть. На міру вище й проходить нитка золотого перетину, що дає мудрий вимір людському тілу, як образчику досконалості... І ще тобі скажу: нічого й нікого не копіюй сліпо, вихоплюй лише головні риси, а все інше наповнюй своїм розумінням. І нехай площина, на якій пишеш, світиться зсередини, а барви нехай будуть дзвінкими. Пам ’ятай, що в малярстві, як і в кожному побиті, одні є ізографами, а поодинокі інші — живописцями. Ті, що самосилом ведуть лінію свого життя".
Той урок упав у мою пам’ять, як камінь у стоячу воду, хоча повну ціну його я зважив пізніше. Як бритву правлять об ремінь, так чоловік править себе об інших людей. Тоді цього я ще не знав. Зате нараз з’явилася полегкість у зносинах з іншими. Доти, знаючись із псами і сіромною дворовою челяддю, а відтепер ще й із блаженним малярем,
— я відбочувався від чужих людей. Тепер відкрилося, що всі вони однаково наміряні і зліплені з носів, очей, борід, волосся, великих кендюхів і малих голів. Всі рівні, голі й ниці перед Майстром, хоча й прибираються, пригладоісуються для очей собі подібних. Смішні.
Мірки для тлінних тілес дав мені Жига, та не обмовився про мірила душ, що могло прислужитися мені ближнім часом незмірно більше.
Одного ранку мостом загриміла карета з високими кутими колесами. Через поручні перехилився бородатий фірман і густим голосом потіснив молочну мряку: "Жиго-бачі, мене послав за вами сам граф. Будете розписувати його ловецьку займанку. Збирайтеся".
Мій учитель був готовий. Напився води, застромив за пояс жмут пензлів і піднявся на гать. Вже там згадав про мене, обернувся: "В неділю на базар приїдуть горничарі з Арданова, сідай з ними на воза. Всі ми з глини, Федоре. Тож ліпи себе далі", — і пішов на міст, такий легкий тілом, що жодна дошка й не рипнула.
Лише Жига і Божий Симко називали мене Федором. А Гречин не називав ніяк. Бо він і себе не йменував.
Той ранок увінчав добу мого безклопітного живописного дітвацтва. Я благословив його в душі і рушив у город, звідки тягло нагрітим каменем, прокислими помиями і кінським потом. Під млином жебрав безногий Ладьо, пацьорка слини звисала йому з бороди. І я подумав: чи й він є образчик краси боголіпної? І куди прикладати до нього золоту нитку?
Тоді я пішов з підмостового притупища Жиги, здавалося, без повороття. Та ось і повернувся, ось і став у свій задавнений слід. Правда, прийшов я вже іншим. А він, Жига, той же. Маломовний, безжурний, з очима чистої річкової води. Лишень борода, що стовбурчиться на всі боки світу, тепер рівно біла, як полотно потрійної грунтовки. А полотно з прихованим Спасом під смоляними кожухами вже й не полотно, а товстезна плита, яку піднімати треба обіруч. Чорніє із закута, як сліпе око. Вітер, що закрадається крізь шпари хворостянки, торгає зотлілу сорочку на ній.
Я так і застановив: буде Жигові нова хижа під новим мостом! З пахучого смерекового колодника, накріпко приторочена до паль, аби ніяка вода її не забрала.
"Нащо мені нова хижа? — розгублено скрушається Жига.
— Старому вину і в старих міхах добре".
"А ми туди молодого вина піділлємо.