Біля дротяних кошелів мене вже чекали рибарі, що гріли собі липовий навар.
"Слава Йсу!" — "Слава навіки!"
Наше здоровкання підхопила й промкнула бистрина. Вночі шалено брали на курячі потрухи соми. З їх широких пащ звисали закручені вуса в палець завтовшки. Цих у бочках повезуть до Берегвара, куди граф прибув з Відня на ловецьку вакацію. З сімома фіакрами гостей, тож риби для них треба й треба. А нам на вранішню снідь Йванко вибрав дві тужаві марени в півруки. їх уже й кропивою обклали. Доки я врядував з рибарями, він побіг з рибою на куховарню
— аби запекли з цибулею й збираними вершками. Рибу я їм майже щодня. Що смачно, а що кріпить серце й одмолоджує тіло. Двічі в седмицю дозволяю собі на столі м’ясо — волове, з ягняти чи свійського зайця, або молодого когутика. Чоловік, щоб довго при силі лишався, і м’ясиво має їсти чоловічої статі.
Рибу розділили — що на базар, що в заїзди, що в монастир, щось пану бургомістру і лейб-жандарму. Пстругів і пирів завчасу відділили до іншої дротянки, за ними пришлють із Паланку. Цісарська риба! А що не заберуть нині, покладемо в льодницю, сюди стругів звозять із горових потоків. А далі доправляємо їх до Пешта.
І я вдоволений, і рибарі з копійкою — жнивна була ніч. Перед дощем завжди рибно. Найбільше тішиться горбатий Пехньо. Горб у нього виріс від безнастанного чипіння над сітями й вершами, а не рідше й над пугаром. То він мені колись, прибившись до Жигової Гостинки, розповідав моторошні казки про мохнатого сома-гарча, що ссе цицьки в жінок-потопельниць і одним клацом зубів притинає хлопчачі пуцюрини. Пехньо зараз шкірить жовті, як каламуть, зуби, передчуваючи, що днину почне в "Черленій корчмі". А може, там і передрімає днину до вечірнього лову.
Мої так рано не їдять, а Йванко вже вірно сидів під шовковицею коло блюда з печениною. Мені сина Господь не дав, зате скільки по світу розсіяно сирітського сім’я! Було, що розмоклої осені під Ловачкою привалило убогу землянку.
Людей відкопали вже студеними, а під матір’ю теплилося живе дитинча. Завертало на зиму, то я розказав, аби сироту пригріли на конюшні. Там, при артільному котлі, таких зо п’ять уже зимувало. А де п’ятеро, там і шестеро. Я й забув про того найду, коли якогось літа запримітив на сіннику чорноголового обірванця. Щось натужно сплітав із сіна.
"Агов, що ти робиш, неборику?"
"Тайстрину".
"А що маєш до неї класти?"
"То для коней направа", — дітвак за пильною роботою на мене очей не підводив.
"Будеш їх годувати з неї?"
"Аде. Буду їм до хвостів прив’язувати, — гугнявив сердито. — Коні, де хочуть, кладуть на плаці, а я за ними збирай. Тайстру прив’яжу до хвоста, а ввечері лише витрушу на гнойовище".
Я видів, що малий майстрюк не має часу не пусті баляндраси, і більше його не дражнив. Зате покликав старшого конюха й кушніра і загадав їм зшити такі торби, аби мої коні, коли в упрязі, не паскудили на вулицях. Щоб і око не кололо, і вдобриво не марнилося.
"Як вам, пане, така мудріщ на ум прийшла?" — чухав потилицю кушнір.
"Не мені. Знайшовся тут єден мудрик".
З того дня став я примічати хлопчука, а коли той підріс
— наблизив його до себе. Бігав по розсилах, носив за мною коли-яку потребу, а як виїздив на бричці — Йванко сідав на задню приступку. Людність дивувалася: багач Кутьо не годен собі завести чинного слугу, заходиться босоногим смоляком. Сам наджупан на винному балі присікся до мене: "Що це ви, пане Овферію, тягаєте за собою безрідного бахура, як свою тінь?" — "Бо він і є моя тінь, — одтяв я запально. І щоб загладити різкість, звернув на притчу: — Був такий роменський цісар Маркус Авреліус. Дуже просвітлений чоловік. То він, коли на люди виходив, неодмінно брав із собою старого блазня. Юрма гулюкала: "Великий цісар! Отець Риму! Любленець богів!" А карлик йому тихо нашіптував: "Ти просто чоловік. Звичайний чоловік".
"Хі-хі-хі, — аж піяв від утіхи наджупан. — Як це мудро, як це правдиво! Ми просто люди, смиренні слуги свого народу", — і сльоза чулості світила в його оці, як кришталева чара в руці.
Фриштик з малим під шовковицею одночасно правив нам і за урок.
"Роботи вчинив на ніготь, а в рот пакуєш жменями, —погиркував я. — Ану кажи міру щла, як тебе навчено".
Йванко, прімкнувши смакоту, одним духом відрешетив: "Коли кортить з ’їсти три кусні — зайдися двома. І буде твоя ситість поживною і легкою".
"Добре, а як про це латиняни казали?"
Йванко на мить збрижив чоло: "Plenus venter non studet libenter".
"Перетлумач на нашу бесіду".
"Повний шлунок не робить з охотою".
"Доста про хліб. Тепер кажи, з якою думкою має вставати кожний рядний чоловік".
"Рагсе diem! — вистрілив Йванко. — А по-нашому: бережи день!"
"Так, невсипно пам ’ятаймо про денний свій час. Бо час
— то найцінніша монета нашого життя".
Йванко погідливо мотав головою, потягуючи з горнятка молоко.
"Ану, голубе, посвідчимося, чи ти вчора з користю потратив свій час. Викладай хосенну тріаду дня".
Йванко схопно вистромив смуглу долоньку, загнув великий палець: "Перше: вибіг на самий вершок Ловачки і спустився другим спадом".
"То це для ніг користь, а не для духу".
"Я змагав дух, бо перед тим забив ногу і йти в гору було тяжко".
"Хто потвердить?" — підсікав я хитруна.
"Я приніс із гори камінець".
"Нащо?"
"Як нащо? Чи не ви казали, що якби кожної днини чоловік приносив із вершини гори камінець, то й сам би став моцним, як гора?!"
"Добре, загинай другий перст".
"Ходив у поміч старому Пехньові. Він показав мені щуче пасло. Там, де в Латорицю вливається Коропець, вночі щуки вилізають пасти осоку".
"Бреши, та знай міру".
"Правда. Ну, не самі вилізають, та голови вистромлюють, такі вузькопискі, зелені, порослі мохом. Якщо на них блиснути вогнем, вони завмирають і не втікають. Я держав запалену щепу, а Пехньо бучком їх бив по головах. Ціле корито напластали до півночі".
Я аж забувся, слухаючи бахура. Привиділася моя перша ніч з рибарями на Латориці... Запахливо тліє вербовий корч у ватрищі, цоркають дерев’яні ложиці об миски, на плесах скидається хижа риба — це її час. Пехньо, ще не старий і не горбатий, блимаючи глиняною піпою, повідає "страхи" про Козоїбицю, що трясла ночами його колибу на Модьоровші. Якщо де нападе заблуцлу козу, то до рана буце її мучити. А коза по тому даватиме лише чорне молоко. Хтось із молодих рибарів приповів, що в Косині теж одна корівчина давала чорне молоко. І попа кликали — не помагали. А єден вівчар із польського боку нараз догадався: корова любить пасти чорниці, тому й барвиться молоко начорно...
Місяць тоді стелив на воді срібний покрівець, я біг ним очима в мерехтливу темінь заберега. Пехньо перехопив мій позір і зачав нову баю. Про помісячників, котрі опівночі ходять цими світлими смугами, як містками. Але не смій
гойкнути за ними, бо прохопляться зо сну і поринуть у воду, як святий Петро, що йшов морем і засумнівався у вірі. Я був малий і довірливий, ті казки наповняли мене, як вода сліди копит на млаковищі. Вони й донині не вивітрилися, тепліють на окрайці серця. Тому і Йванкові я попускав дрібні хитрощі. Най тішиться дітвачими радощами. Ліпше за ягодою схилятися, ніж за каменем.
"Добре, — круглив я бесіду: — Для духу мав ти скріплення, людині поміч дав, а що зробив за день корисного для себе?"
"Помив собі сорочку", — готовно випалив і погладив на грудях чисту полотнину.
"Сам прав?"
"Почав сам, а тоді прийшла Анця з виваркою і допрала. Я їй за це дав скелко з розбитої скляниці. Сказав, що то самоцвіт, викопаний під Паланком".
"За обмін хвалю, а за те, що обдурив дівча, вхопиш поза вуха. Бо брехня — як короста. Одного на день обдуриш, а себе — на все життя. Що міркуєш на днесь?"
Йванко поважно скаблучив брови, силуючись вилущити з голови якусь придуму.
"Я тобі поможу, хлопе: підеш до стригаля Пензелика, наносиш свіжої води, наколеш скіпок, підметеш цирульню і хідник перед нею, а він тебе за це постриже".
Йванко розкустрав п’ятірнею патли, зважуючи мою раду, як на важниці: "Це буде єдно діло чи два?"
"Повна тріада тобі зарахується. І поміч викажеш чоловікові, і себе прибереш, і при цьому слухатимеш розмисли бувалих людей. Щось і для свого ума прищепиш".
Весело рипнули спочилі за ніч ворота.
"Доброго рана добрим людям! Мир бесіді", — мовив прийшлий.
"І вам здоровля!" — поштиво підвівся Йванко.
То приспів із Тересви купець-дереводіл, що приніс на оглядини кусники матеріалу для мосту.
Всякі бродники, як я казав, прибивалися до Жигової Гостинки. Пани через гать не переступали. Коли треба було замалювати панію чи їх чадо, за маляром посилали фурманку. Та один поважний бородач у дорогому фіакрі заявлявся сюди аж із Доброчина. Золотий ланцюжок висів у нього на бебехатому череві і таким же прив’язував він
два скляні блюдця на очах. Дрібно й дзвінко сміявся, ніби молоко цідив у дійницю. Чомусь те, як Жига володав пензлем, його дуже гріло. Аж туманець лягав на очні скельця. Той панок із Доброчина пригрібав за безцінь усі змальовані Жигою онучки. І слава Богу, ліпше, ніж мало воно дістатися повені.
"Аре натурель. Цімус, — пришіптував бородач, позираючи, як Жига розмашисто мастив полотняний клин, перебиваючи на нього річкову заводину, в яку впустили свої коси старі вільхи. — А вода, а вода! Як грає, як свіжить! Аква віта! Звольте, Жиго-бачі, взяти собі це на пам’ятку... Ну, звідки, звідки у вас такі щирі барви?!"
Якби він питав про це мене, я б йому розповів, з чого ті барви. Ота предивна алхімія засіла в мені на все життя, відкривши перший здогад: немає див у цьому світі, крім одного. їм ’я йому — людська рука.
Моїм поденним ділом було готування малярного мастершику й фарб. Ота наука, добута за три літа, стала хосенним набутком. А нині, зі схилу свого життьового переходу, бачиться мені дуже корисним приспіхом для людей штуки, мистців. І забрати це неподільно з собою було б гріхом.
Жига безнастанно фіркав рисунки вугликами, і, бувало, списував їх за день жмені. Тому вугляні олувки я напалював йому щотижнево. Бралися товсті дрівця сухого горіха, розпилювалися повздовж, тонко розщеплювалися і обтісувалися ножиком. Ці палички я клав у горнець, прикривав згори полотном і замащував глиною. Коли піч напалиться вполовину, горнець саджався в полумінь. Нагріті палички й самі спалахували, а коли відгоріли, горнець виймався з печі і обкладався попелом.