У них їхня з Уласієм кров грає.
Тепер Юр'яна думає: нащо було силувати Павлінку йти за Штефуряка, коли він уже мав сорок років, коли був старший навіть від тещі, від Юр'яни?! Він же свого лісу й ґрунтів мав доста, аж поки й їх не забрали до колгоспу.
Ба ні, Штефуряк до колгоспу не записався. Пішов у ліс. Ліс ще трохи свій, але вже більше не свій.
Юр'яні багато казати не треба, до чого воно йде. Ці не допустять, щоби ліс був наш, навіть коли б увесь народ довелося вибити. Вона вміє в голові розкидати, що воно робиться в світі.
Але в кожного своя доля. Одному — іти до лісу, а другому — викурювати його звідти. То най би Штефуряк боронив край від оцих зайд, що добре навчилися хіба що коротати людське життя. Але нащо було збиткуватися з її дитини, на сором людський пускати?
Ой, злосна Юр'яна… А про цих уже й казати нема що. Але вона стулює губи, бере води в рот, ніж має що писнути, бо тепер час такий, що й хата вуха має. Їй невольно щось казати. У неї дрібні діти. І вона би запротоколила свою душу й нечистому, аби лиш їм нічого не грозило.
Але вже. Загрозило. Сьогодні. Нагло, як нагла смерть.
У неї мозок зсихається від думання на оцій холодній подушці під холодним укривалом.
Юр'яна била би головою в стіни. Але діти… Боже, діти… Юрчик три доби на світ просився. Вже думала, що каліку народить. А Семенко вискочив із неї, як лісковий горіх із шкаралупи. Федусько вродився в сорочці. А Міська так само, як Юрчика, витиснули полотном. Уласій тиснув, а Фулячка помагала… Ой, Місько, Місько.
Уласій по тих злогах її півроку жалів.
Але що тепер діти, коли нема коло них її господаря, її приятеля солодкого, поради й розради її втішної?! Як вона сама не поможе Уласієві, то ніхто не поможе. Обкладені люди страхом, як щури трійлом. Вже й не знати, кого не треба боятися.
Боже… Така довга ніч — і такий короткий розум! Полетіла би радитися. Але до кого? Кому в голові її гризота? Відколи вмер її неньо Ілля, вона сама собі рада і влада.
У Товарниці люди гинуть як мухи. За що? Юр'яна не розуміє. То їй лиш часом здається, що вона розумна.
Вона нічого не розуміє в цьому світі. Браття пішли один на одного. Ну, добре. Ці — це друге. Але браття… Свій на свого! На кров смертельну!
їй часом здається, що вона би зібрала всіх їх за одним столом і сказала би: "Люде, чоловіки, миріться! Не може бути так, щоби ви не годні договоритися один з одним. Гуцул з гуцулом договориться. У вас одна кров. Може, навіть вас одна мама родила. Миріться! Миріться межи собою та й разом женіть цю нечисть, що присіла отут наші гори. Хіба ви не видите, як вони тручають вас один на одного? Як погибелі вашої хочуть вашими ж руками, щоби потому з неї скористати?"
Але до кого говорити Юр'яні, коли світ перевернувся догори ногами, як оті випрані штаненята на жердці? До кого говорити? До того, котрий доніс на Уласія? Нащо він це зробив? Таже знає, що забрав з перед дітей! Не мав людської совісті той чоловік. Не мав…
Та мусить хтось бути на цьому світі, хто поможе їй. Таж мусить бути! Не межи худобою живе.
І нараз одна гадка зітнула Юр'яну бритвою: Довгопол.
З гарячості їй не дало дихати.
Довгопол!
Вона вже в думках обвивала руками його морозяні чоботи, вона вже обсипала його словами, як грішми, й зімлівала, ридаючи. А він був страшний і непоступливий: "Невольно, Уласіхо!"
Тоді вона кляла його. Не було на світі таких прокльонів, що їх не знала би Юр'яна для Довгопола. Але клятьби швиденько скінчилися — і Юр'яна заплакала на холодну подушку.
І тут її наздогнала іще одна гадка. Та така, що бідна жінка ладна була волосся на собі рвати. Не знає вона, як це зробити. Не знає! Двадцять три роки з чоловіком прожила, а не знає.
Чому вона не знає?
Хто би навчив її цьому?
Побігла би до Шиманчишиної Катеринки запитати. Та що вона її запитає, нещасна?
Хто їй порадить? Хто, Уласію мій солодкий? Вона в голову не бита, а не знає, що мала би знати кожна жінка. Вона майже перед старістю, а не знає, як заплатити чужому чоловікові за свого.
Кумочку Герасимчаку, не могли ви мене спровадити на цю дорогу?! Ви забули, як ночували в нашій хаті, а Уласій був на мобілізації? Ви забули, як подивилися на мене, коли я прийшла вам сказати "добраніч" і загасити каганець? Ви забули, як солодко потягнулися на подушках і заспівали: "Та добраніч, файна любко, добраніч, добраніч, абись дала білу ручку під голову на ніч"… Ой, Юр'яночко-кумко, взяв би тебе на оцю руку, але знаю, що Уласія нема дома…"
Тоді вона билася кулаками в голову, й тепер, видите, кумку, б'юся. Бо нема. Нема — й може зовсім не бути. Уласій войни скапав. А тепер прийшло гірше войни. Гірше, бо не знаєш, хто тобі ворог. Хто тобі ворог, Уласійку мій солодкий?..
Але вона мусить щось робити завтра. До завтра — вже майже нічого. І хтось мусить знати, що їй робити.
І коли Юр'яну стиснуло залізними обручами попід груди останнє тої ночі ридання, якась сила їй сказала: "Я знаю. Вставай!"
2
— ЩО ТИ ХОТІЛА, УЛАСІХО? — здивувався вголос Довгопол, устаючи назустріч із-за столу, на якому білів один-однісінький папірець.
— Прийшла білити.
— Білити?! — ще більше здивувався Довгопол і навіщось обійшов навкруг принесеного Юр'яною відра з вапном. — А хто тобі сказав білити?
Юр'яна тугіше зав'язала хустку і вже помішувала лопаткою осіле вапно. Тим часом у попереці й унизу живота нечиста сила помішувала ватру, докладаючи туди все сухих і сухих трісок.
— Уласій був казав, як ішов у Бозну.
Вона трохи різкувато підвела очі на Довгопола й м'яко, так м'яко, що можна було лягти на ті слова, докінчила:
— Таже свято в нас завтра. Велике свято! Ви що, забули?
Тепер Довгопол дивився на неї так, ніби вона хотіла запалити сільраду:
— Завтра?! Це в нас завтра, свято революції, — з притиском підтвердив. — А в вас,наскільки я знаю, свято післязавтра. Дмитрія.
Вона лиш чула, що він її паралізує очима. Косить наповал, як мертву, у вузькій продовгуватій кімнаті сільради. Далеко й нести не треба буде: дзвіниця через дорогу й цвинтар там же.
— А в нас і завтра, й післязавтра. Як, ви того не знаєте, пане-товаришу?! Діти в хаті в мене вінки плетуть. Завтра на браму до школи понесуть. Вони так чекають завтрашньої днини… Співанки вчили. Сама чула, як коло худоби співали. Усі чотири хлопці. Ви ж знаєте, які в нас хлопці… А ви що, не хочете, аби у вас було побілено до свята? Я й удома білю. Перед Великоднем.
Юр'яна хотіла передихнути, та лиш облизала губи. Вона загубила думку. Вона все загубила. І стоїть перед Довгополом, як дурна, як німа, як темна! Вона не знає, чи дивитися на нього, чи в відро.
І вона сама бере двоє крісел із-під стіни й хоче нести надвір.
— Чого це я не хочу, Уласіхо? — Довгопол також береться за стіл. — Побілити до свята треба. Це добре, що ти захотіла побілити. Ти в Товарниці найкраща білільниця. Правда? Але, може… сьогодні тобі не треба нічого робити?
— Мною орати можна… сьогодні… — тільки й сказала тихо.
…ДОВГОПОЛ вернувся, коли вікна були протерті, підлога вимита й гілочка ялиці затикана за віконну раму.
Але Довгопол вернувся якийсь дуже злий. Мовчки поправив стіл і стільці. І Юр'яна вже збиралася висунутися в двері без "будь здоров". Бесіди тепер не буде. Але це на сьогодні не буде ніякої бесіди. Довгопол із села не тікає. Дідько'го не візьме. І вона з села з власної волі не збирається.
— Вертайся, Уласіхо! — занадто голосно й сердито вернув її з дверей.
У ній обірвалося все так, як урвалася вчора дитина. Велика гарячість шугнула в мозок.
— Сідай отут. — Довгопол висунув два стільці й сам сів напроти так близько, що ще трохи — й вона оглухне.
Ні, вона вже глуха. Вона його не чує. Він щось питає, а вона його не чує. Що він питає? І чого вона так боїться? Якби встидалася… а то боїться чути його… й говорити боїться.
— Юр'яно!
Він покликав її по імені! Як він знає її ім'я? Що він із неї хоче?
— Юр'яно…
Най ліпше отак тримає руку в неї на коліні. Най тисне, най ломить її кістки, лиш не кличе по імені, бо нічого доброго з того не буде.
— …то хто сказав тобі білити в сільраді?
Нащо йому ця дурничка? Взяла жінка — та й вибілила. Може, за поману хотіла зробити. Він що, не знає, що перед Дмитрієм три тижні дідівні, що за поману треба давати, вмерлих згадувати?
А вона взяла й вибілила за померші душі.
— То хто тобі нарадив іти до мене білити?
Боже, колись вона падала в скалу — і не вбилася, а тут боїться?!
— Сама собі сказала…
— А нащо на чоловіка наговорила?
Грім звалив її замертво!
— Не я наговорила! Я не знаю, хто на нього наговорив!
Юр'яна кричала й плакала. Плакала й кричала.
Пощо вона це робила? Вона на дітей ніколи не кричала. Юрчик із Федуськом вимастили смальцем підлогу в хаті, аби блищала краще — й вона на них не кричала… вона при злогах не ґвавтувала… А з неї душа виходила. То нащо вона кричить на Довгопола? Що вона хоче криком зробити?
— А-ну, будь тихо… — Довгопол сказав, як би попросив.
І Юр'яна раптово зів'яла. Дивилася йому в очі. Вона би висповідалася йому, як перед причастям. Але вона лихе про нього думає. Про Довгопола.
— Ти маєш панську голову, Юр'яно, а таке дурне придумала…
Чого він говорить так жалісно? Не в нього забрали, а в неї забрали Уласія! І чого він мовчав, як знав, Ірод проклятий? Може, сам сказав брати, а тепер лице собі робить. Знав! Певно, що знав, але знущається, Ірод-Іскаріот! Вона кров'ю сходить, а він ще нібито жалів, маскаль недобитий! Вона йому чоботи хотіла цілувати. А він коляду за тата наймав… та татовими кістками в гробі кидає від такого сина!
— Ну, чого ти плачеш і мовчиш? Ти по-людськи не могла прийти?
— По-людськи? А я що, прийшла по-свинськи?
— Ти прийшла мене просити за Уласія. Так? За Уласія прийшла? Але я сам не знав, Юр'яно!!!
Тепер уже Довгопол кричав на неї.
— Голова приїхав із Вижниці й сказав мені, годину перед цим сказав. Христом-Богом клянуся, що не знав!
— А якби знали, то й що?
Довгопол мовчав.
А й справді, що? Що це дало би, якби він знав, що Уласія Джуряка три дні тому забрали з підконтрольної йому території без його відома?
— Юр'яно, признайся мені по правді… По правді скажи, Уласій має щось із лісом чи ні?
Але для чого він це питає? Та ж вони все знають! Вони знають, що Уласій, як кажуть у їхньому селі, не має ні дві ні три ні з ким нічого.