А Цвичок був чоловіком живим, отож він сміливо посунув на Ірину з вилами, так ніби мав її зараз узяти на зубці і закинути в саме пекло. А перед самим її носом змінив тактику — забив вила в землю і взяв бригадирку за груди: – Що тобі у нас треба, гадюко?! – Як що треба?! — аж сперло їй у горлі. — Як то що треба?! Верни мені украдене бильце від залізного ліжка! Ти намовив дитину украсти з дому половину маєтку —і ще питаєш, що мені треба??! — захлиналася слиною Ірина і, здавалося, задихалася від нестачі повітря. О, ні. Колись то, розказують старі люди, у першу войну йшло цим селом ціле кінне войсько, а попереду на білім коні їхав сам Чапаєв чи то Брусилов; вигопкувалися гостинцями між двома войнами румунські жовніри, збиваючи кінськими копитами порохи на два сусідські села і на пів села з тамтого —польського — боку; гарцювали у другу войну на конях мадяри із затиканим за капелюхи півнячим пір'ям і рваними онучами у рваних постолах — але такого кресання між дорожним камінням і кінськими копитами, як тепер між Ірининим язиком і її зубами — і близько не було. Ірина зробила одну — стратегічну! — помилку, назвавши Цвичка злодієм. Як ви вже знаєте, його називали по селах Буковини і Галичини по-всякому, але злодієм назвати не наважився би навіть п'яний. Така мовна нерозважливість коштувала тепер бригадирці зірваної Варварою з її голови і затоптаною під ноги газової косинки і Маріїних двох кулаків не так у куфайку, як у плечі. Цвичок тим часом став перед Іриною, узявши руки в боки, і запитав з притиском: – Лиш кажи правду, гадюко, бо як збрешеш — тут тобі й смерть настане! Де було те бильце? – Як де було?! Поза стайнею, на березі, там, де наш кут сміття скидає! Але то бильце наше, ми ним мали курник обгороджувати! – Іди, стара курво, до хати, вари чоловікові кулешу і тримай свою дямбу3 на заперті! Інакше! — Іван витягнув вила із землі і потряс ними перед бригадирчиними очима, після чого та посунула з двору з непокритою головою, залишивши косинку під чиїмись ногами. Таким чином, шоу на Дарусиному подвір'ї закінчилося без кровопролиття і особливого рукоприкладства. Поки сусіди енергійно обговорювали вранішню притичину, Іван тихо зайшов у хату, приступив до Дарусі, що так — напіввисунувшись із вікна — дивилася поверх людських голів, на очах притиснув її до грудей і лагідно погладив по голові. Він щось шептав їй на вухо, та навіть коли б на світі стояла вселенська тиша — ніхто не розібрав би слів, що їх сказав солодкій Дарусі Іван Цвичок, лиш після цього вона злізла з вікна, закрила віконниці і почала розкладати вогонь у печі. …Але пригоди із залізом на цей раз у Черемошному не закінчилися. Десь під обід двері в кабінет директора місцевої восьмирічки відчинилися з шумом і гуркотом — і почерез поріг ввалився-вкотився Дмитро Одайний —комірник колгоспу, якого в селі називали Член Колобок за його опецькувату і круглу фігуру і за непомірно часте вживання слова "член". – Пане директоре! — не вітаючись, прогуркотів басом профундо Одайний. — Або дайте раду своїм учням, або вам буде давати раду райком партії. Ви знаєте, що я член райкому і не потерплю, щоб член бюро райкому розводив у своїй школі такий бардак. Отак! — і гепнув кулаком по директоровому столі. Директор — молодий високий чоловік у чорних окулярах — продовжував сидіти за столом, гортаючи сторінки класного журналу. – Що там у вас стряслося, пане член райкому? —підвів очі над оправою окулярів. – У мене? — здивувався Одайний. — Це у вас стряслося, бо вчора ваші діти замість того, щоб шукати по селі металолом і нести його на здачу, обікрали мій власний двір і понесли тонни металу на подвір'я отих двох дурних — Цвичка і солодкої Дарусі. А ви питаєте, що стряслося у мене, най шляк вас трафить з таким вихованням! Переповідати подальшу розмову Члена Колобка з директором школи немає сенсу, бо невдовзі двері директорового кабінету іще раз відчинилися і в супроводі конвоїра з пістолетом у правій руці —сільського дільничного Степана — Іван Цвичок переступив поріг і скинув перед присутніми капелюх: – Доброго здоров'я, пане-товаришу директоре! —сказав, як проїхав фірою. Директор дивився на дільничного міліціонера, міліціонер гіпнотизував поглядом Цвичка, а Одайний, як щур, водив очима між всіма ними. Директор засміявся: – Степане, ти привів Івана до школи восьмий клас закінчувати? – Я привів злодія! — гордо випалив дільничний. – А у мене тут що — школа чи райвідділ міліції? —здивувався директор. – Але ж Іван учора намовив ваших учнів позносити металолом у двір до цеї його дурної. З неї спросу нема, а спрос буде з нього. За розкрадання державного майна і за грабіж серед білого дня у межах села. За порушення паспортного режиму. Цей громадянин живе без паспорта. Побирається, громадський спокій порушує. Сожительством займається з непідсудною. Тут весь Кримінальний кодекс за ним плаче. Цвичок м'яв у руках капелюх і справді дурнувато посміхався: від того, що ніс Степан, стало би смішно навіть покійникові, не те, що Іванові. – Чекайте! — майже криком перервав директор. —Іване, поясни, що вони з тебе хочуть. – Ґудза на свою голову хочуть, а на сраку — румунського бука. От що хочуть. – А все таки… – Ніж ото дітей отут пужати криком, краще би пішли ці батяри та добре діло зробили. – Яке діло, Іване? – А таке діло, пане директоре, що нема господаря у вашому селі. Залізо валяється шанцями, берегами і попід самим клубом. Пропадає задурно чиясь праця, а оцей, що з ґвером, — показав очима на міліціонера, — цього не видить. А Іван Цвичок мусить це видіти. І мусить видіти, що у вашому такому гоноровому селі і при таких гонорових мужчинах нема кому Дарусиному татові обгородити могилку та траву по цвинтареві скосити. То Іван попросив шкільників зробити по одній ходці і визбирати по селі залізні труби і пару поржавілих билець від старих ліжок, щоби татові нещасної Дарусі хатку обгородити. Оце і все, що зробив Іван. Іван труби почистить, пошліфує, зварить у кузні оградку — любо буде прийти на цвинтар. Та й порядку в селі більше стане. А ці жеребці не встилаються нападати на бідну дівчину! Та вона хоч і німа, але у десять раз розумніша від цих розумаків. А тепер можете мене везти в міліцію, то я там порозказую, скілько цей член краде в колгоспі і де ховає. Най лиш попробує ще раз обізвати Дарусю дурною! А ви, пане директоре, як заступитеся за невинну душу, поману будете мати, ви ж християнин, а не безбожник. —І тріснув дверима. Видно було по всьому, що Цвичок виговорився у директоровому кабінеті на три роки наперед. – Одайний! — по якімсь часі сказав директор. — А де ті спинки лежали? – Де… — не то перепитав, не то ствердив Член Колобок. — За дровітнем. Мав викидати в берег, бо іржаві дуже. – Ну, а чого кипиш про грабіж? – А ви чули, кому він збирається ними гріб обкладати?! Якби ж то ґазді якому, а то… тьфу. – Одайний, на щастя, і ми там будемо, де той, кому ваше ліжко пішло на браму… Ну, що за поганий і тяжкий народ такий пішов! У цей час Цвичок знову відчинив двері і просунув голову. Він, мабуть, весь цей час стояв у коридорі і слухав. – Не пішов, пане директоре, — сказав Іван. — Народ був і лишиться таким поганим, поки йому самому не стане зовсім зле. А поки добре — народ поганий. Тому й нападає на слабшого. Не позволям! — рубанув повітря рукою Цвичок і вийшов з кабінету. А через якийсь час, перебракувавши, почистивши і посортувавши залізяччя, привіз його Цвичок кількома тачками в сільську кузню, до коваля Петра і сказав з ходу: – Петре, я буду вам помагати, а ви збудуйте огорожу Довбушеві! – Як? — сплеснув чорними руками коваль. — З оцього металолому?! Та краще ніякої, аніж з різного і старого! – То ви такий тепер хитрий, Петре! — чихвостив коваля. — А ви чого не помогли бідній каліці раніше новим і добрим? Чекали Івана Цвичка? То придумайте тепер так, щоби не було видко, що воно різне і старе. Для того я до вас прийшов, а з старого і сам умію. Коли огорожа на могилу Дарусиного тата була готова, директор школи зняв з уроку п'ять хлопців і відіслав Цвичкові на поміч. І в той день, як Цвичок примудрив на огорожі клямку, Даруся так і переночувала на татовій могилі. Пси її чекали на брамі — а не дочекавшись, поплентались по дворах і завулках, а Іван так і просидів під брамою, вгорнувшись залишеним Дарусею коцом. …Якогось то дня Марія покликала Цвичка пальцем через паркан до себе на обору. Завела його поза стайню, ще й озирнулася пару разів, чи ніхто не підслуховує. А потому прошептала в самісіньке вухо: – Іванку, прошу тебе дуже: аби ти ніколи не приносив Дарусі конфет. Ніколи! І навіть не показував. Іван якось дивно подивився на Марію, поправив їй хустку і голосно відповів: – Не дурний, сам знаю… У нас люде добрі — розказали… — та й вернувся до себе.
***
МАЛО ХТО, а може, й ніхто на білому світі не знав, що Іванові коло Дарусі рот не закривався. Іван собі робить щось коло хати — та й безперестанку говорить. Отак, що видить, про то й говорить — екскурсію проводить Дарусі. Так, що навіть коли б вона була сліпою, то він так ясно розказував, що вона могла собі уявити все, що навколо неї відбувається. Іван розказує-розказує тихим голосом, ніби гладить Дарусю по голові, ще й рукою показує. А вона під його голос гейби оживає: і ходить пряміше, і в кутику губів складочка, як від потайної усмішки, а найголовніше — голова її перестає боліти. Але ж Цвичок є Цвичком: він вроджений для дримби і мандрів. І довго сидіти на одному місці не годен. Ото наносить Іван у хату дров мало не під саму стелю, заповнить водою всі відра, баняки і діжки, накаже Дарусі нічого тяжкого не робити і нікого дурного не слухати, а лиш одну Марію, — і поваландається із своїми дримбами автобусами і дорогами, лиш переказують люди, що зустрічали Івана як не в Яремчі, то в Багні, як не під Вашківцями, то біля Снятина. За тиждень об'їде уздовж-упоперек пів-світа — та й привезеться з торбою заліза і гостинців для Дарусі. – Марійо, а ви би могли отак, як Цвичок, їхати, куда автобус іде, чи колія біжить? Казав якось то, що їхав до Вижниці, але так йому трафилося, що добіг до Чорновець. – Не можу, але хотіла би, Варварко срібна. Та й не один хотів би… Іван — чоловік свобідний.