Голосно фиркаючи і сміючись, ляскає мокрою долонею по жінчиній щоці: – А що, може пошкодити? – Але ви, срібний Михайлику, без пояса дрова кололи, а вітер був великий, можете поперек застудити. Кому то треба?! Ледь торкаючись чоловікової спини долонею, Матронка зупиняє чомусь тремтячу руку на великій родимці під його правою лопаткою і обводить вказівним пальцем. Далі кілька разів швидко цілує, а вже тоді розтирає плечі жмутом мокрої вовни з милом. Після цього Матронка береться за Михайлові груди, шию, руки — і відтирає їх так ретельно, нібито чоловікове тіло роками не мало на собі води. Михайло із заплющеними очима мовчки дає спритним жіночим рукам себе обернути, обтерти, зодягнути в чисту сорочку, а далі, скуйовдивши густу Матрончину чілку, питає із напускною грізністю: – То що ви там, ґаздинько, кажете, зварили? – А ви спробуйте… — хитро мружиться Матронка, відгортаючи лляний рушник із кулеші: жовта — як сонце — мамалиґа парує білим димком. Ніщо так не любить Михайло після тяжкої роботи, як гарячу кулешу з овечою бринзою. Матронка знімає дерев'яною ложкою верх, кладе у виїмку бринзу, майже таку саму жовту, як кулеша, знов накриває, сідає навпроти чоловіка — і обоє чекають, поки масна бринза пустить масло, аж воно почне протікати крізь жовті пори гарячої мамалички. Вечеряють Михайло з Матронкою завжди однаково: сидячи одне проти одного і впираючись одне в одного чолами. Збоку може видатися, що вони не хочуть або не мають сміливости дивитися в очі, через те впродовж вечері не відриваються головами. Проте збоку добре видно і те, як їхні руки дещо соромливо і спішно шукають нагоди діткнутися, а тоді так само спішно, ніби обпечені чи піймані на злодійстві, руки розбігаються по колінах чи по скатертині. Ніхто чужий дотепер не бачив збоку, як вечеряють Михайло з Матронкою, іще до темряви наглухо заслонивши вікна і замкнувши подвір'їшні ворота, чого не робить ніхто в селі. А не бачив ніхто не через те, що ця молода пара скупа, непривітна чи неохоча до бесіди з іншими. Просто чужі люди поки що не поспішали до них на обійстя: хрестин не було — нікого іще не вродили, нікого не поминали — ніхто в їхній хаті на двох не вмирав, храмувати — не храмували, бо храми не робили. Ото живуть собі, як два гриби-панчуки під буком, — потайки, неначе мохом і глицею вкриті. А після того, як сільський філософ Танасій Максим'юк сказав перед церквою після їхнього вінчання "Най тепер ці двоє роблять діти, а потому будуть робити роботу", то ніхто й поготів не надокучав молодій парі. Радитися з такими молодими також не було потреби, бо вони самі потребували поради. Зичити нікому нічого не зичили, бо лише складалися на господарку. А що по шлюбі трохи довше, ніж решта, дещо причмелені, то з ким не буває? Особливо, коли парубок бере сторонську, а не свою, сільську, дівку і роззирає її вночі і вдень з усіх боків, як писанку, писану в чужому селі. "Ба-а-ац… Усе минає. І це минеться", — подув якось у люльку Танасій — і дав остаточну відповідь на мовчазне стискання молодиць плечима, які заздрісними поглядами вели за Михайлом і Матронкою, коли ті приходили на недільну службу: вона — з незмінно опущеною, як від устиду, головою — безшелесно прилаштовувалася в бабинці, він — як жердка, височів межи чоловіками; але очі в них все одно нібито зв'язані якимсь невидимим шнурком; і це так явно впадало у вічі, що в бувалих, а токмо жінок, від заздрості і неминаючого подиву роздувалися ніздрі, немов у корів перед отеленням. Проте людська заздрість до цих двох не мала злости. Поки що…
***
…МАТРОНКУ в селі називають Михайловим чудом. Точніше, Михайло сам її так призвав. Михайло Ілащук з малої дитини — круглий сирота. Тата привалило дарабою, коли дитині було дванадцять років, а за три роки по тому й Михайлова мама пішла у глину через пусті бабинські язики: наговорили сільські жінки, що в бідної вдовиці підночовують шлюбні ґазди, ото й змовилися тихцем дві найбільші черемошнянські ревнивиці, вивели жінку в ліс, знаючи, що шукати її ніхто не буде, прив'язали до бука — та так і лишили на ніч охолодити свою хіть. Знайшли вдову через день, обгризену до кісток вовками, та ніхто за те не поніс кари, бо ніхто того викрадення не видів, проте знати знало все село; але село свідчити не ходило, правди добиватися було нікому, справу жандармерія закрила — то так і пішов малолітній Михайло служити по людях, годувати ґаздівські воші, та вчитися всяким ручним роботам, та заробляти собі на прожиток. Парубкував довго, поки на таку-сяку господарку не склався і ось, на жменьку сторонської, такої, як сам, круглої сироти та ще й на маленьке весілля спромігся. Може, тому, що сирота, як палець, а може, таку натуру йому Господь Бог дав, але до женячки Михайло був дуже ґречним і порядним парубком: дівок не зводив, молодицям спідниці догори не підфітькував, у вдовиних перинах не валявся. Був дуже вдатний до роботи і малоговіркий. На людях язик йому розв'язався лише раз — у весільній "гуцулці", коли свої і прийшлі з молодою гості шумно заповнили підлогу, а музика грала так, що у скрипаля урвалася струна на скрипці. П'яний від радості, Михайло легким рухом висадив на долоню дрібненьку — ростом йому хіба що до пупа — молоду з незвичним для їхнього села іменем Матронка, підняв над кучерявою головою — і крутив її над собою, як дзигу, аж заверещала, перелякавшись, старша дружка, заломлюючи худі дівочі руки. – Гості! Дорогі мої набУтливі гості, дивіться на Михайлове чудо, любуйтеся Михайловим чудом, набувайтеся коло Михайлового чуда! На Михайлове чудо дивіться! — на одній руці крутив її над головами гостей, немовби веселу різнокольорову квітку. Голос молодого зривався, намагаючись перебивати музик, так що було незрозуміло, чи він направду п'яний, чи трохи дурний. Бо й таке в цьому селі траплялося, що один молодий стратив розум на самому своєму весіллі. Через що старі люди казали: тому винне довге воздержаніє плоті, мовляв, не треба було чекати весілля, а піти до тої, що сама просить і дає, — і не мав би чесний хлоп і його фамілія горя і по сьогодні… А Матронка, зі страху чи з радості заплющивши очі, обхопила шию свого молодого обома тонкими руками, немов дитина тата, і в несамовитому темпі "гуцулки" обвивалися її кольорові стрічки круг Михайла, як зашморг, — аж страшно було, щоб не задушила. Так вони й дотанцювали той божевільний танець — лише удвох: молодий, що діставав головою мало не до неба, і молода — всім своїм невагомим тільцем вросла в його збите від постійної роботи, пружне чоловіче тіло, обвита обома руками круг шиї і малопритомна від незвички, сорому і того, що її чекало за брамою нового життя, в чужому селі, без тата-мами — лише в Господній і її чоловіка волі. – Аби то лише на добре, аби на добре… — чи то осудливо, чи співчутливо кивали головами старі жінки і молодиці на лавах попід стінами весільної хати, ніби дивилися в якусь відкриту лише для них, але невидиму для решти, книгу долі, а може, лише видобували зі скринь власного досвіду безпомильні знання про майбутнє двох молодих і глухих у своєму щасті людей, що поволі приходили до тями після "гуцулки". – На добре! На добре! — відповідав Михайло всім одразу ґаздиням із заздрісно-сумними очима. — На добре, ґаздиньки, бо скілько того життя? Кавальчик5! І на отой малий кавальчик — он яке чудо! — пригорнув задихану швидким темпом танцю Матронку до широких грудей, та так вони й стояли, мов присмолені, посеред весільної підлоги, аж поки не зазвучали перші акорди іще однієї неодмінної весільної мелодії цього краю — великої святкової хори, по-румунськи — "гора-маре". Після несамовитої, буйної, як п'яний чоловік, і безконечної, як похоронні голосіння, "гуцулки", здатної витрусити душу не гірше, ніж нечиста сила чи опівнічний блуд, розтяжно-сповільнена, мало не схлипуюча мелодія "гора-маре" — це все одно, що нагла зупинка серця, стрибок потойбіч цього світу, чи як примусове намацування наосліп дороги до раю і добровільний вихід із пекла водночас. Але ніде, ніхто й ніколи не пояснить вам, чому саме так звучить ця велична музика надглибокого душевного потрясіння. Мабуть, той, хто першим поклав почуту в собі мелодію на струни, зазнав усього, що може зазнати чутлива в житті людина, бо укладав ті звуки в ритм, як у пазуху: і тішився, і плакав, чи, може, тільки схлипував після купелю в них… чи скрикував, як в очищувальній воді морозного потоку. О, хто не знає, чим для гірської людини є "гора-маре", тому ніколи не перекажеш навіть найточнішими словами і барвами дивну, непередавану суміш її суті, ані її невловного трагізму, як не вловиш ніколи печалі у вічно розгойдуваній вітром смереці на вершині скали. Спочатку повільна, нібито ненавмисно лінива, з усіх боків прошена, а далі — все більш небезпечна і гостра, вона раптово накриває тебе з головою, як хвиля. "Гора-маре" проникає в людину нечутно — наче смаковита, солодка отрута сну у приспану ласкою жінку, і скрадається до невинної душі, як ласиця під коров'ячий дійок, і боляче ранить, немов тупий ніж, що входить у тіло надсадно, із тріском шкіри. А потім ця мелодія-злодій запливає і розливається в жилах нечутно — так, як тече рідна кров людини. …Спершу два кроки вліво, тоді два кроки вправо — і знову вліво, і знову вправо… після того маєш право один раз обернутися, але не конче… і далі вліво… вправо… — і два прирослі одне до одного тіла молодого і молодої розгойдуються, ніби маятник громіздкого настінного годинника, — не в силі одірватися від чітко визначеного місця чи змінити напрямок погойдування. Ця безпощадна у своїй хитрості музика-випробування подає танцюючому перший знак, та що там знак, — вона вказує напрямок, яким відтепер ці двоє рухатимуться тільки синхронно, тільки з тим, хто в цю мить тримає своїми руками твої палахкі долоні; завжди і тільки разом, не порушуючи темпу, не шукаючи іншого ритму, лиш так, як у цім строгім і величнім танці — не танці, а, швидше, прилюдній, але безмовній, клятьбі на досмертну вірність чи добровільне рабство разом. І знову два кроки вправо… два вліво… під розлого-тужливу хвилю скрипки чи труби, із короткочасними, миттєвими зупинками й обривами, нібито перед розверзлим проваллям… Ні, це не весільний танець — це жорстокий, нелюдський припис всевишніх сил про неможливість вийти за лінію наперед визначеної тобі долі… О, весільна хора для того, хто її чує, звучить, як попередження, ба, швидше — завчасний подзвін, а може, навіть попередній, і дещо несправедливий вирок тріпотливому з радості людському серцю.