Лиш дивіться добре. Кожен сантиметр дивіться. І дивіться мені — без фокусів.
4
На завтра до Олексюків також не пускали нікого.
Невістка Марія, сховавши обличчя під край чорної хустки, насунутої на самі очі, тепер уся в чорному, так само сиділа під хвірткою.
Вже не говорила — бо не мала до кого: двоє перших сусідів дали знати далі, що до покійника і сьогодні дорога закрита, а чому — навіть вони не знають. Певно, таки євроремонт, щоб не було совісно перед сестрою Світланою, яка ретельно і регулярно щомісяця упродовж п’яти років слала татові по триста євро, щоб він справив собі такий ремонт, меблі й одяг, як у людей, бо Світлана все їде і ніяк не доїде у гості зі своїм бой-френдом греком, а як приїде — то щоб їй не було встидно за тата так, як за братів, які про тата не дбають, а лиш сором йому роблять.
А як зробити євроремонт за два дні та ще при покійникові в хаті, коли той літак уже, може, в Бухаресті сідає?! Ото й закрилися Олексюки від людей — і напевно, на всі руки майструють — ремонти до похорону роблять: спішать до Світланиного приїзду.
Поминок таких, як у всіх тутешніх, також не буде: роздадуть тим, хто прийде на похорон, целофанові пакети з чотирма карамельками і двома кружальцями печива або вафлів. А три кружальця в пакет класти не можна, як і п’ять цукерок, — число непарне, на похороні не годиться.
Отаке снувалося між людьми, поки мовчазна невістка Марія сиділа при зачиненій хвіртці, а Олексюкові сини другий день не виходили з хати. А як і виходили — то ніхто їх не видів: паркан був високий і глухий.
…Світлана із Греції через Румунію не летіла, бо про смерть батька ніхто їй не сповіщав:
дзвінок у Грецію коштував гроші й віщував якщо не євроремонт, то дещо інше. А братам тепер — не до прибирання татової хати. Та й, власне, скуштуватися[3] на дзвінок сестрі можна було хіба що після жеребу, який би і визначив, хто із братів платитиме дванадцять гривень за хвилину розмови.
Однак до жеребу не дійшло, оскільки було ніколи, як і нікому: брати у своєму горі про сестру забули чи, може, свідомо не хотіли додавати сердечного жалю та тоншити її гаманець — тато все одно до доньки не встане, а невістки, які могли би про сестру її братам нагадати, у цій хаті слова не мали.
5
Пополудню цього ж дня на Олексюкове подвір’я заїхала воєнна машина. Ну, може, не воєнна. Може, еменесівська, казали знаючі чоловіки, а може, міліцейська чи есбеушна, але все одно воєнна. "Піротехнічна лабораторія" — було написано на її білих боках великими синіми літерами.
Що воно таке — хотіли запитати в директора школи, але директор третій день сидів у області: бився на смерть, хіба лише не кулаками, щоб не закривали сільську початкову школу, яку відкрили тут ще до радянської влади і лишили після неї також, а тепер чомусь хочуть замовити шкільним нефарбованим стінам "за упокій". Чи тому, що бездорожнє село, в якому за сто років школа не вмерла, тепер гуртом і в китайських "ґумаках" іде в Євросоюз і НАТО — і через те треба закривати школи; чи то сусідська Росія помахала кулаком, що в сусіда початкових шкіл більше, ніж у неї, бо хто із найближчих сусідів любить, коли під боком краще, ніж у тебе самого? — молотили язиками, ніби на похмілля, жінки коло криниці, позираючи, коли з Олексюкового подвір’я виїде дивна машина.
Якби машина була чорна — подумали би, що діда хочуть забрати в холодильник до області, бо, певно, в Румунії нельотна погода і Світлана не встигає, а діда треба зберегти для Світлани гарненьким. Але машина біла — і не знати, чого вона заїхала на подвір’я, де є покійник, та ще й закрилася там на всі замки.
Нарешті якийсь сусідський малолітній вундеркінд повідомив, що піротехнічні машини металошукачами знаходять і знешкоджують вибухівку, то, певно, старий Олексюк тримав у хаті зброю ще з повоєнного часу, коли служив у "стрибках",[4] а її знайшли сини, і тепер хочуть вивезти ті ґвери,[5] міни і гранати подалі, тому й людей до хати не пускають, щоб даремно не лякати і щоб не наражатися на "розборки" з ментами, бо зараз за розборки треба гроші платити, а молодші Олексюки далеко від свого тата не відбігли: вони такі скупі, що с…и би — і те гівно їли би, аби лише не витрачатися, дарма, що грошей — повні кишені й банки. Не трилітрові.
Так говорили люди.
Після цього повідомлення в радіусі трьох перших Олексюкових сусідів нічиєї ноги не було видно — лише невістка Марія на зеленому стільчику біля хвіртки все розтирала затерплу литку байдужими руками.
Та чийсь приблудний котик дрімав на пні від зрубаної сливи — акурат напроти Олексюкового подвір’я.
6
Тим часом двоє чоловіків у камуфляжній формі розкладали по периметру подвір’я своє причандалля — розтягували дроти і налаштовували залізні прилади, схожі на амперметри та акумулятори.
Петро, Орест і Сильвестр залізними щупаками промацували кожен сантиметр батькової обори, ідучи майже плече в плече. Так, наче шукали тонку чи драглисту — як на болоті — землю або потаємний хід під неї. Але шукали щось дуже важливе, коштовне чи вкрай необхідне — принаймні їхні спітнілі обличчя видавалися дуже напруженими і зосередженими.
Картина була така моторошна, що навіть не втомлене одвічною роботою сонце зайшло за одиноку хмару, ніби намагалося не бути свідком чудного та дивного дійства на подвір’ї, де цієї хвилини повинні би рвати горло плачем тверді від природи трембіти — незмінні й непомильні у цьому краї посланці і дзвонарі смерті.
Хоча… навіть і сонце в цих краях було звичне до безперебійних пошуків місцевим людом задавнених скарбів Довбуша та статків якогось новітнього розбійника. Не обліковані й ніким не бачені багатства, нібито сховані по місцевих горбах і видолинках, розбурхували і дурманили не одну тутешню натуру, схильну до авантюрної-пригоди чи легкої наживи. Проте, щоб збудити уяву аж отак, як вона збудилася в старому, але добре укріпленому глухим парканом домі Олексюків після смерті її господаря…
Це ще треба було вміти!
Кажу ж вам — навіть сонце знітилося від такої картини.
7
…А Іван Олексюк, син Миколи, тугим клубком умерлої два дні тому душі саме в ці хвилини завершував останню повільну мандрівку колом власного земного пекла.
Ні-ні, Олексюкове тіло із погашеною свічкою у наспіх складених на грудях руках мандрувати вже нікуди не могло, навіть, коли би мало намір чи бажання: воно байдуже і незрушно дивилося то в дзеркало одежної шафи, то на безлюдну кімнату, в якій за дві доби так і не пролунало жодного схлипу природного в таких випадках жалю і де не впала ще жодна сльоза ні щирої, ні будь-якої іншої соленої печалі ні з чиїх живих очей.
Може, саме від того неприродного споглядання Іванове тіло поволі бралося попелястим відтінком і бридкою колючою щетиною на обличчі. І нікому було то угледіти, бо всі мали якусь іншу пильну роботу, але вона їм не нагадувала про смерть.
Мабуть, вони розраховували жити двічі.
Отож, коли би в Івановім тілі залишилася сила бодай на одне зітхання, воно а хоч би шепотом, а все ж би було підірвало сонне затишшя цього язикатого села, що так і не спромоглося на скупе людське співчуття чи банальну сусідську сварку у повен голос через варварство, на яке здобувся Іван Олексюк у своїх дітей по смерті.
Поки що співчуття мало дивовижну форму — лише розбухлі жіночі язики від перемивання здогадів про те, що насправді відбувається за глухим парканом, але без жодної нотки задуми чи жалю: баби говорили про Іванову смерть так, як щодня переказували перипетії чергової серії "Обручки" з телевізора — такими ж інтонаціями, таким же тембром і безжурним настроєм. Звично.
Олексюкова смерть не стала подією — лише короткою новиною, яких у селі зранку до ночі й перерахувати не перерахуєш.
Але Іванове тіло не мало жодної живої клітини, щоб стрепенутися не стільки від моторошного посмертного здивування, як від апокаліптичної своєї непотрібності, що відкрилася тепер його мертвим очам з такою глибиною та ясністю, як не відкривалася за весь немалий вік у багатолюдному і багатослівному світі. Ця непотрібність стала найбільш відчутною отут, на межі його приватного пекла, на його останньому кордоні.
Кордон починався глухою хвірткою перед Іванової хати, із застиглою невісткою Марією на зеленому стільчику, а закінчувався в кінці присадиби двома дивними — майже нереальними — людськими шеренгами.
Перша шеренга була чужа: двоє незнайомців із металевими ящичками і пультами перед собою, що мовчки, але дуже скрупульозно і зосереджено робили якусь дивну — лише їм відому — роботу.
А друга шеренга рідна — ріднішої не буває: троє Іванових синів, що промацували землю залізними щупаками-піками із запеклістю одержимих. Чола братів стікали потом — але жоден не втирав його, чи то боячись бодай на мить утратити з поля зору іншого брата, чи не бажаючи віддати іншому першість, якщо така випаде на його долю.
Щось дуже знайоме, хоча й давно затолочене і забуте, зимним холодом черкнуло схололе Олексюкове тіло — та й полетіло до невисохлої кринички у траві край городу, в каламутній воді якої любив колись погамовувати біль хворих своїх ніг Іван Олексюк.
Тим часом сини залізом мацали татову землю з такою ретельністю, з якою в житті не помацав Іван жодну жінку — а мав він їх стільки, що, коли би зібралися тут до одної, — трава би вигоріла за долю секунди від спеки їхнього лона, якби згадати, як любила Івана кожна з них на запашних шовках конюшини та у фіолетовому цвіті передгірних чебреців і материнки.
Ба… що тепер значить пам’ять?!
Спогад?
Згадка?
Та й навіщо?
Хіба не так само ретельно штрикав колись землю молодюський Іван Олексюк на подвір’ї Софії Ткач, шукаючи лаз до бункера, в якому сиділо двоє своїх, сільських, людей, переховуючись від двоногих мисливців на їхні душі у час, коли всі полювали на всіх, коли будь-якої хвилини, обернувши голову назад, кожен міг наткнутися на око зброї, націленої в потилицю чи скроню? Хіба не Іван перевернув тоді Софіїну хату догори ногами, зриваючи образи і перевертаючи мисники так само-самісько, як сьогодні перевертали його хату його ж сини, полюючи за татовою таємницею?!
Живе тіло від такої згадки відповіло би крововиливом чи, може, розривом аорти. Але тіло схололе ні збунтуватися, ні застидатися не спроможне.