Лишилася мама Софія, обкладена п'ятьма малолітніми дітьми, та її свекор Петро.
Северині від каплички добре видно: стоїть посеред двору, ридаючи, мовчазна Софія з двома дітьми на руках, а троє, й собі плачучи, тримаються за її спідницю. Дід Петро, зігнутий у дугу, махає ковінькою перед очима двох офіцерів. А один з них кричить швидше збирати речі.
І знов велике серце забилося в Северині. Діти! Навіть малі діти не пом'якшують серце цих мисливців на людей! То, може, краще, що вона їх не має — дітей?! Бо як боронити дітей у такі часи???
Сьогодні прийшли за Чигринами.
Завтра прийдуть і за нею. Не біда, що в неї нема нікого. Доста того, що її хата на безлюдді, під самісіньким лісом.
І тієї ночі її осінило.
Боже!!!
Як вона до цього не додумалася раніше?!
Таку велику голову має — а додумати не додумалася?!!
...СЕМЕН ДУДКА з лісу прийшов по мазь і трави рівно так, як договорювалися. Точніше, Северина сама прийшла до нього під розчахнутий явір над своєю хатою, коли вчула одночас не пугикання сови й вовче виття. І так три рази без перерви.
Неговіркий Семен цієї ночі був якийсь інакший. Заговорив майже одразу, лиш тільки узяв до рук принесені ліки:
-Давай, москалице, бігом кажи, який тут лік від чого. Бо мушу йти: ранених багато, а доправити до них доктора не можемо. Ці пси перекрили всі підходи до бункера зі шпиталем. Хлопці загнивають живцем. І ще одно... Аби'сь знала: скоро будуть до Сибіру виселяти весь Лустун.
Тоді вона принесла багато відварів трав і мазей на борсуковому й ведмежому салі та овечому маслі — від загноєння, затруєння, кровотечі, "дикого" м'яса, від вошей, недокрів'я, від гниття зубів і ясен.
Але найбільше дякував Семен за відвар від сонливості. Северина випробувала його на собі:
після горнятка напою вона дві доби не те що не могла — не хотіла спати. Мала тоді якусь таку люту силу, що гори могла перевертати. Знала, що хлопцям того зілля, ой, як треба... бо від довгих переходів, напруження, голоду й нервів мали таке недосипання, що могли засинати на-стоячи. А воно ж недобре, коли на тебе чатують капкани.
— Семе... — тільки й попросила тої ночі під явором. — Прийди до мене завтра вдень. Дуже тебе прошу. Перед полуднем залізеш у копицю сіна, оту, що найближча до лісу. Сиди й чекай, поки я звезу сіно в долину разом із тобою, щоб ніхто не знав. Маєш мені щось помогти,
Вона не дійшла два кроки до хати, як десь далеко з лісу донеслися короткі постріли.
Назавтра Северина лиш тільки зібралася йти догори по сіно, в якому мав чекати Семен Дудка, як на подвір'ї несподівано став посильний із сільради Василь Полотнюк — колишній їхній сусід із-під явора в Трав'яному.
Та Северина не засмутилася: навіть теперішній сільраді нічого довго робити в неї на подвір'ї.
Проте Василь, не кваплячись, топтався по двору, питав про всяке — аж. вона нарешті без-церемонно перебила його:
— Кажіть, Васи, що треба, бо мене чекає робота.
— То ти, москалице, кажи, що тобі помагати. Семен не прийде ані під явір, ані в копицю: цеї ночі був ранений.
І отут Северина завагалася.
— Не бійся, — сказав Василь, скидаючи через плече планшет. — Я вчора був під явором разом із Семеном і чув усю вашу бесіду. Давай роботу. Мені ще в сільраду вертатися. Як там твоя гадина поживає? Добре доїться? — засміявся, аж ямки в кутиках вуст показалися.
— Я хочу, щоб ви її вбили, — подивилася йому просто в очі.
— Для чого?!
Вона відповіла не зразу. Спершу довго подумала. Так її навчила думати Іванка, коли мала щось сказати. А тоді вже відповіла колишньому своєму сусідові:
— Хіба ви не знаєте, Васи, що одна вбита гадина сорок гріхів людині списує?! А мені із зміїних нутрощів ліки хлопцям робити треба. Так що не шкодуйте вбивати гадину. У мене на горищі того добра — зичити можу. А боятися — також;
не бійтеся. Я свою паню трохи матриґаном і арнікою придурила, аби не дуже пручалася.
Коли Северина поклала перед Василем кошик із-під стелі, Полотнюк спершу потер чоло:
блискуче чорне тіло гадини блистіло, складене зиґзаґом, на дні, вистеленому корінням, а зверху на тому чорному колесі мирно лежала гадюча голова.
Василь примруженими очима довго мірявся із застиглою, здавалося, твар'ю. Та тільки він із двох боків притис зміїну голову кліщами, як гадина вмить обвила його руку хвостом.
То було так миттєво, що Полотнюк навіть не встиг зауважити, чи справді шкіра гадини холодна, наче шкіра мерця, — бо Северина зверху одним різким ударом розтрощила затиснуту голову гадюки буковою палицею.
...А РЕШТУ ВОНА РОБИЛА ВСЕ САМА.
Після заходу сонця, коли з гадини витекло життя до останньої краплі, спочатку забрала з-під неї нанизані одне на одне, ніби кулі в патронташі, яйця.
Яйця були живі — бо вже чорні. Ось-ось могли показатися молоді голови гаденят.
Але Северина не викинула той патронташ. Лиш занурила на ніч у потоці в мерзлу воду: знала таке місце, де навіть посеред літа зашпори заходили в руки.
Далі відрізала частину гадючого тулуба.
Викидала нутрощі.
Складала шматки розтрощеної голови й замащувала її живицею.
Зшивала шкіру шовковою ниткою з тороків великодньої хустки.
"Начиняла" нутро глеєм.
А далі...
Далі Северина без тіні сум'яття зняла зі стіни старий австрійський годинник вуйка Онуфрія. Розпечатала його груди, як розпорола би людські. І, не вагаючись і миті, вийняла з нього все його серце — залізні прутики і пружини. Так, ніби вийняла живе серце з живих іще грудей.
Пружини здокупила — і лише тоді простромила їх крізь гадюче нутро, начинене глеєм.
А по всьому вчилася робити мертву гадину живою...
Якщо інших людей від вивозу в Сибір вже не рятують ні грудні й малолітні діти, ні руки, що вміють тримати лише сапу й граблі, то кожен шукає рятунку, як уміє й може.
Якщо тебе змушують боронити свою господарку не косою й граблями, а зброєю, то треба брати до рук зброю.
Але її руки не від того. Не чує вона в собі сили взяти до рук ґвера.
Не вміє.
Не хоче.
Не знає.
Бо гріх брати до рук зброю — зброя умертвляє життя.
Та покірно чекати, поки їй скрутять в'язи, — Северина також не буде. Не тої вона крові. Крові в ній, як у гадині, або нема, або вона застигла навіки. Тому їй кров її москальська не заважає. Бо вона в собі не чує її поштовху.
Вона буде боронитися, як їй Бог дав розум.
...Занурювала руки в кошик, набитий зіллям, повільно стискала годинникову пружину —
й потворна чорна голова ледь здіймалася над краями коша, на мить завмерши;
далі кілька разів сіпалася;
а тоді падала на дно, відпущена Северини-ними пальцями.
Бридкіше було із хвостом.
Але вона мусила то зробити, аби навіть ригала по тому три дні.
Бр-р-р...
Замотала один кінець відрізаного хвоста хусточкою, змоченою святвечірньою, йорданською та стрітенською свяченою водою, і зсередини пришила до пазухи сорочки. А другий, видимий, кінець випустила наверх сорочки — мережаної білим по білому, і завжди праної в непочатій воді і "воді Єлени" — отій, що беруть її з криниці чи корита до схід сонця й натще.
Так вона поселила частину мертвої гадюки в себе над серцем.
...І поміж: тим чекала на них.
Бо не могло бути такого, щоб по неї не прийшли єдинокровці її незнаного батька. Вони ні до кого тут пардону не мають.
І дочекалася.
І прийшли.
Чим вона краща від тих, хто також був не винен?
...Колись до неї привозили самого майора Во-роніна. Нога йому після поранення загнила була до кістки. Місцевий доктор чистив її ножем. Дочистив до того, що вже хотіли відітнути ногу до половини.
А Северина поворожила — посвистала над нею, зробила ліки на меду, карпатському "кадилі" й "вогнику" — казали потому, що котрийсь сільський ґазда мало не відтесав одужалу ногу Вороніна, коли застав воєнного в хаті зі своєю жінкою.
...Северина присипала рану попільцем із спаленої квітки "вогника";
далі мастила маззю з меду й "кадила";
обвивала борсучими шкірками —
а Воронін, стримуючи стогін, мало не пестив її очима.
Просив чи боявся?
А могла, як би хотіла, затруїти. Було за що Вороніна спровадити на той світ.
Та вона цього не зробила.
Коли би здоровий зазіхав на неї... о, тоді б не вагалася. А тепер перед нею сидів каліка. Убій-ник, але каліка. Вона убійницею не могла стати для каліки.
Але хіба це причина не чіпати її тепер, коли вся Панська Долина у вимушену дорогу лаштується?
А коли подумати, то мала Северина провину перед своїми єдинокровцями — москалями. Ой, мала.
Лиш двоє людей на світі — Семен Дудка й Василь Полотнюк — знали, хто передавав у ліс хлопцям ліки.
Та вона б і не приховувала, коли б її москалі питали. Вона зцілює всіх, хто потребує. І не питає, де й кому мастити тіло її мазями будуть.
О-о-о... скільки в ній умерло знання! Якби хто знав, як то все робилося тоді!.. Якими винахідливими й відважними ставали люди, зусібіч оточені страхами, підозрами, доносами, зрадою й ненавистю!..
Северина у зрубах виловлювала гадюк, убивала їх, випотрошувала, а голови припасовувала в зілля кошика.
Так у неї розвелося ціле гадюче кодло.
...ОБЛАВА ТРИВАЛА ВЖЕ ТИЖДЕНЬ.
І тиждень Воронін зі своїми вояками навідувався на Северинине подвір'я, шукаючи слідів банди.
І той тиждень із дня у день Северина сідала перед порогом хати з кошем, повним гадючих голів, із розкритою пазухою, і цицькою ворушила гадючий хвіст на грудях.
З помутнілими очима, а може, вже й із помутнілим розумом, сиділа перед хатою зі своїми панями-служницями із кошика — й моторошне шипіння, здавалося, перекривало тріск автоматних черг.
У тому гаморі ніхто би й не задумався над тим, що людина вміє шипіти не менш природно, ніж: гадина.
Якщо хоче.
А банда, за якою полювали емгебісти, — Семен Дудка й Василь Полотнюк — сиділи в сіні на горищі Северининої хатки.
І ті, й ті — мисливці одні й мисливці інші — знали, що господиня цієї хатки — недоторканна.
Бо не в собі.
І кожен із них — мисливців одне на одного — так чи інакше думали про Северину.
Одні з надією, інші — з острахом.
Навіть скутий смертельною небезпекою Василь Полотнюк в напівпотемках Северинино-го горища мовчки дивився на Семена Дудку і мовчки питав сам себе: хіба людина б своєму умі буде просити чоловіка вбити пригріту в хаті гадину, як просила колись його Северина? Буде?! А для чого? Щоб позбутися непевних гріхів? Які гріхи у цеї москалиці? Життя на безлюдді — ото й усього! Та й нащо вбивати одну гадину, коли ондечки в кошику (Василеві добре крізь шпари з горища видно) кишить цілий виводок гаддя — а жінка бавить ту нехар1, ніби дітей своїх бавить.