З цього випливає психологія і характерологія тодішньої людини, що докорінно різниться од теперішньої. Наважуся припустити, що людина того часу, навіть перебуваючи в рабстві, володіла осяжнішим розумінням свободи, аніж людина нашого віку. Їй було куди тікати. Неприпустимо, аби вона зважилася на думку на зразок тієї, яку з’ясовує Салман Рашді в своєму інтерв’ю: моє життя зазнало краху. Либонь, такого поняття у давніші часи просто не існувало.
Людина ХХ ст. наївно гадає, що здобуття внутрішньої свободи є за найбільше її осягнення. Вона не хоче зізнатися, що давно вже стала рабом своїх інстинктів. Цей стан годилося б розуміти як внутрішню вседозволеність і зачаєну злочинність. Така людина приходить до найстрашнішого: вона розглядає попередні історичні жахи як предмет насолоди. Історія жахів набуває подоби індивідуальної "інквізиції" (історичного садомазохізму) і мітологізується винятково у свідомості кожного індивіда зокрема. Так людина зрікається історії. Мітологічна загадковість стає "філософією" виправдання сучасної несталості, розмитості, деструкції. Ось чому варто наполягати на розумінні власне історії та власне міту. Навіть у разі, коли здається, що це вже неможливо.
Касим-бек і далі продовжує стояти по пояс у воді і чекає відповіді на свої розпачливі запитання. Важко уявити, що переважає у його стані: обурення, безпорадність, що межує з зухвалою впевненістю та підступністю. Коли б М. Т. Марнавізіо перебував у воді поряд з Касим-беком, він точніше відбив би його стан. Адже у його брошурі оповідається загалом про незрозуміле поєднання емоцій: адмірал рве від безсилої люті бороду і... благає повстанців повернутися.
Ми потрапимо в пастку сучасних емоцій та інстинктів, коли спробуємо збагнути таке дивовижне поєднання: лють і благання. Я пропоную означити стан Касим-бека як стан "історичного розпачу". Адмірал мав усі підстави кричати вслід утікачам "зрадники", та, гадаємо, не вимовляв таких слів. Поняття зрадництва, відступництва набуло рельєфнішого історично-термінологічного вишколу у пізніших часах, коли кордони ставали дедалі закритіші, а расова й релігійна ворожнеча почала формуватися на державну ідеологію.
Наша схильність до асоціативного мислення підказує такі характеристики стану:
Касим-бек, з огляду на "історичний розпач", що охопив його тієї миті, волав не так до втікачів, як до самої долі;
не виключено, що він закликав на поміч Аллаха, як також утікачі у часі своєї одіссеї зверталися до свого Бога;
Якимовський був для Касим-бека справді відступником, зрадником, позаяк через кілька років галерних робіт йому було виявлено довіру: вдень його звільняли від кайданів і дозволяли прислуговувати команді (і саме такий привілей дав йому нагоду підняти повстання);
подиву Касим-бека не було меж: адже Якимовський мав би вдовольнитися мінімумом свободи і не зазіхати на більше;
ще одне: чому саме Якимовський став призвідцею повстання?
Це лише кілька характеристик, а їх може бути безліч. Нас цікавить інше: чи не за такого стану, "історичної розпачливості" людина починає несвідомо втілювати поділ на міт та історичну реальність. Чи, з іншого боку, – вона втрачає відчуття історичності і стає носієм мітологічної субстанції.
Почування Касим-бека складні: розпач, лють уже передбачають і можливе чи й просто зневагу тих, від кого він залежить (чи не в цьому причина його благань?). Може, він навіть втратить свою адміральську посаду і в нього відберуть усі багатства. (Хоча закон про "конфіскацію майна" у тому вигляді, як його маємо тепер, за тих часів просто не існував).
Стан Марка Якимовського належить означити як цілковиту свободу у просторі історичної реальності. Він не є тріумфатором над збезчещеним Касим-беком. Адмірал втратив для нього усіляку цікавість. Роки приниження, рабства виповнилися миттю історичної радості та вивільненості.
Та Касим-бекові вже ніколи не позбутися присутності Якимовського-тріумфатора.
Але те, давнє, розуміння і усвідомлення свободи мусило їх примирити уже в початках щасливої для одного й нещасливої для другого баталії. Варто нагадати, що такі повстання і втечі не були рідкими в ті часи. Можна уявити собі, що коли б їм обом, десь у глибокій старості, довелося зустрітися за чаркою вина, вони залишилися б друзями і згадували б цю подію бодай з усміхом.
Та йдеться не про примирення способом асоціативного узурпування важкозрозумілих нам часів і подій.
Етнічне та релігійне примирення, якого так нині прагнемо, можливе хіба за умови, якщо приймемо тезу "історичного примирення" межи Касим-беком та Якимовським.
Хтозна, може нам треба усвідомити хоч би й таку, навгад узяту, метафору: історія як трагедія – трагедія як культура – культура як радість.
Але будьмо обережні, – радість наша повсякчас огорнута смутком історичної несправедливості.
Подальша доля Касим-бека мені невідома. Літопис тих часів доносить ще кілька штрихів з долі Марка Якимовського.
"Наприкінці другого тижня втікачі обійшли Пелопонес і зупинилися біля о. Строфада (поблизу о. Закінф в Іонійському морі). Тут вони поповнили запаси питної води, а грецьким православним ченцям подарували 200 реалів.
7 грудня 1627 р. судно стало на якір у порту м. Месина, де повстанці прожили місяць і на честь свого спасіння спорудили каплицю св. Розалії, либонь, з ініціативи поляків-католиків з числа колишніх невільників.
На початку січня 1628 р. повстанці одержали дозвіл віце-короля Королівства Обох Сицилій Фердинанда III Габсбурґа прибути до м. Палермо.
Рабиня Катерина, котру везли в Олександрію на продаж, стала дружиною Якимовського.
У Палермо повстанці залишили свій корабель Фердинанду III. Вони відмовилися взяти з нього гроші (1500 реалів), але попросили 2 суденця (бриґантину й тартану), на яких допливли до Неаполя, а далі до Рима, де були урочисто прийняті кардиналами Карлом і Тадеєм Барберіні, Торресом та іншими духовними та світськими особами. 30 представників повстанців мали аудієнцію у папи римського Урбана VIII, котрий нобілітував Марка Якимовського. Повстанці подарували Урбану VIII турецький прапор й латунного ліхтаря з галери. Інші прапори та трофеї були подаровані дев’яти римським соборам.
З доповнення до польськомовного видання брошури М. Т. Марнавізіо дізнаємося, що шлях повстанців пролягав з Рима до Кракова (напевне, через Венецію, Відень, Остраву). Очевидно, вже влітку 1628 р. повстанці з Росії та України ступили на рідну землю.
На цьому губиться і слід Марка Якимовського. Нам залишається медитувати над станом Касим-бека.
Історія не згукується до нас, не викликається в спогаді, її не прочитати за архівами, не завчити напам’ять.
Історія не є часткою нашої пам’яті, то лише складник нашої почуттєвості через здогад.
Нам лишається здогадуватися про неї в собі.
Належить одушевити історію, оречевити її як пам’ять про нас, бо пам’ятати її як пам’ять про неї неможливо.
Зминула історія одійснюється в сучасному у разі її здогадливості майбутнього.
Сучасність можлива завдяки здогадові минулості про майбутнє.
Отож:
зрозуміти історію – це уявити себе на місці Касим-бека та Якимовського; але це неможливо;
зрозуміти історію – це уявити себе на місці утікачів і переслідувачів;
зрозуміти історію – це бути галерниками і наглядачами;
проблема втечі і наздоганяння приступна нашому розумінню;
"історичний розпач" та радість у просторах історичності – категорії нашої підсвідомості.
Українці мене не зрозуміють, коли я запропоную їм перейнятися співчуттям до Касим-бека. Вони визнають мене за ворога, якщо я скажу: полюбіть Касим-бека. Та я наполягатиму на своєму: лише перейнявшись співчуттям і любов’ю до ворога – хай і задавненого історично, – можна опанувати своєю історією.
Галерник і наглядач однаково прикуті до галери. Треба було спливти багатьом століттям, аби сьогодні ми поглибили цю думку, додавши однісіньке слово. Отож, зробімо це:
галерник і наглядач однаково прикуті до галери часу.
Хто виявить до кого милосердя – ось проблема з проблем не лише ХХ віку.
* Подієві перебіги процитовано за: Ю. А. Мицик. Повстання слов’янських невільників-веслярів на турецьких галерах у XVII ст. (Україна і Польща в період феодалізму. К., "Наукова думка", 1991).