Пісні Бітлз

Володимир Діброва

Сторінка 3 з 4

Мені сподобалися три з них, і я вагався, яку саме вибрати. Вона сказала, щоб я брав усі три, і підписала одну з них "за активну участь у роботі".

А здебільшого в своєму класі я відповідав за культмасовий сектор — за стенди, "прожектори", КВНи та зоряні естафети. Втім, нічого я не боявся так, як виховних годин, які щосуботи на шостому уроці проводив наш класний керівник, завуч школи.

Він завжди ходив у френчі з орденськими планками та галіфе, школу закінчив перед самою війною, пішов на фронт, не чекаючи, "поки хтось на тарілочці його запросить", повернувся героєм, закінчив два інститути й, хоча викладав він нам мову, але пам'ятав як логарифмічну лінійку, так і таблиці Брадіса, бо "без математики не було б артилерії". А ще він був не по роках стрункий. Колись ми їздили на екскурсію, і вночі, не потрапивши до купе, він заснув у проході, витягнувшись, мов струна, між своїм трофейним саквояжем і вістрям плацкартного лежака.

Щосуботи, розправившися з тими, хто "міг би, якби не був такий ледачий, займатися вдвічі, а то й втричі краще", він любив чухрати актив. Ставав посеред класу, спрямовував на мене свої круглі, леннонівські окуляри й ганив мене за те, що "комплексні плани складаються на хіп-хап, а голівка класу не кує й не меле".

З п'ятого по восьмий класи я часто плакав на виховних годинах, особливо, коли наш класний керівник питав, чи не на часі нам "подивитися правді в очі".

Тоді я підводився й кліпав очима.

— Мовчати нам тут не треба, — казав завуч, і я починав плакати.

— Не плакати, — казав він, — треба, а вжити всіх заходів, щоб загін працював змістовніше!

Я мріяв, щоб хтось заступився за мене, хоча й усвідомлював, що робота таки ведеться незмістовно, і я головний винуватець того. Але всі мої покаянні слова не держалися купи. Замість обтічних фраз вони складалися в безглузді комбінації, з яких сміявся весь клас.

Лунав дзвоник, і я лишався в порожньому класі, доки не висохнуть сльози. Після виховної години біля дошки завжди пахло свіжою військовою перевіссю, ваксою для чобіт і тютюном. Наш класний керівник палив щось дуже міцне.

А в дев'ятому класі, відчувши наближення сльози, я розкривав зошита й кидався малювати закарлючки, які самі по собі переростали в електрогітари, в патлатих чоловіків із дзвіночками на шиї та в англійські слова — hippie, Beatles, love.

З ними було не лячно, і я вже не так люто ненавидів завуча. Так, щось малюючи, чи складаючи власний хіт-парад, чи переписуючи слова нової пісні, мені починало здаватися, що виховної години не те щоб немає, але її крутять десь далеко й по телевізору.

Ми з Гоником домалювали слово Beatles, і я помітив, що він пропустив літеру "а", і у нього вийшло Betles.

— І так можна, — засперечався він, — бо це — американський варіант.

Жоден з наших хлопців не бачив, щоб бітли писалися без "а", але хіба Гоника переспориш!

— Якщо ти такий розумний, — не витримав я, — то чому ти не заступився, коли я бився з Маликом?

— Я хотів.

— Ти стояв і все!

— І ти так само стояв. І чекав, поки він тебе вдарить.

— Я чекав, бо не можу бити першим.

— А потім чому не вдарив?

— Потім уже пізно було.

— Так чого ж ти від мене хочеш?

— Щоб ти заступився.

— Якби ти бився, я б допоміг, а так...

Хтось керівним голосом заговорив про комплексні плани. Я здригнувся, побоюючись, що моква за звичкою посуне в очі, і, щоб запобігти цьому, спитав Гоника, чи подобається йому "Hello Good-bye".

Промовець подивився в мій бік і сказав щось таке, від чого делегати загомоніли. Може, він кличе мене на трибуну? Я втупився у закарлючки в блокноті й вирішив, що цього разу не дамся, хоч би скільки гукали, а як випхнуть силоміць, скажу, що комплексні плани мене більше не цікавлять, що Бітлз протримається на першому місці ще довго, і що ніяких "Домонгіз" не існує. Дурний Гоник усе переплутав. "Голос", мабуть, мав на увазі The Monkeys, тобто Мавпи чи Мавпочки.

Гоник, звичайно, упреться рогом. З конференції мене виженуть, зі школи — ні, ну а з Маликом я розберуся. Сам.

Комсомольці посунули на вихід, бо промовець, виявляється, оголосив перерву.

— Взагалі-то подобається, — відповів Гоник, — тільки інструменталка там задовга. П'ять хвилин співають "хей-ла" та "хей-ла"...

— Так! — сказав я. — І це — саме воно!

Гоник, звичайно, не погодився, і ми просперечалися до кінця першого дня конференції.

I Saw Her Standing There

One, two, three, four!

У восьмому класі я дружив з Олександром О. Він уже тоді грав на гітарі. До концерту самодіяльності на восьме березня він розучив дві пісні — "Твістугей" та "Гонзалес". Вони в нього були записані на гнучких платівках, які робили в ательє звукозапису на Червоноармійській, під лазнею. Там можна було записати багато популярних пісень — "Чорний кіт", "Халі-галі", "Любовь кольцо, а у кольца" — або свій голос.

Наприклад: "Шановна Оксано Омелянівно! Весь наш клас тепло вітає вас із міжнародним жіночим".

"Твістугей" та "Гонзалес" ховалися наприкінці списку, і там, де зазначалися виконавці, стояло: "амер. народ. пісня".

Ми з Олександром переписали з платівок слова обох пісень нашими літерами.

Наприклад:

Оверіков гон шпілє гонзалес

Юверікан дуовен гоф

Лаборо юсвіден

Овері канде говен поф.

Хлопець із того ательє обіцяв записати нам якихось жуків-ударників. Про них у нас у газетах було, ніби вони на концертах б'ють стільці й ходять з унітазними сідачками довкола шиї.

Ми домовлялися піти на запис разом, але я запізнився. Вийшовши з дому, я довго чекав на трамвай. Нарешті він виповз із-за рогу, тоді розігнався і метрів за двадцять до зупинки щось під ним вибухнуло, й з-під коліс сипонули іскри.

Я побіг дивитися, що там сталося.

На рейці лишилася пляма, і пахло горілим. Мабуть, пацани під колеса сірники поклали.

Коли я вже був на зупинці, якийсь дядько схопив мене і потяг до міліції. Вона була якраз через дорогу.

— А от якби ми тебе під трамвай поклали, — допитувалися міліціонери, — як би тобі було? Та за такі жарти знаєш, що в нас роблять?

Вони довго лякали мене тюрмою й примусили написати пояснення.

До Олександра я дістався під вечір. Він показав мені новеньку платівку, записану на рентгенівському знімку, і ввімкнув радіолу.

Від дотику корундової голки ребра-кості на знімку зашкварчали, й чорна яєшня закрутилася. З унітазів на нас засичали зовнішні вороги. Дядьки й міліція кинулися їх душити. Під рейками стогнали кілька поколінь жартівників.

Коли раптом із криком — one, two, three, four! — розкидавши всю цю борню, до хати вдерлася свобода.

Here Comes the Sun

Little darling...

У вісімнадцять років я гуляв з однією дівчиною. Приходив до неї, сідав на канапу й дивився журнал "Америка". Вона питала, чому я мовчу. Ми цілувалися. Цілувався я погано. Вона обтирала після мене губи. Але я завжди мав бажання. Вона його бачила, а торкатися не наважувалася. Ми тільки цілувалися. Я приносив бобіну. Ми вмикали магнітофона. Вона питала, чи люблю я її. Я казав, що люблю, і вона горнулася до мене.

Одного разу я випадково взяв не ту бобіну. Там була пісня "Here Comes the Sun", що завжди нагадувала мені іншу дівчину. Я й досі не можу її слухати, а як зачую — біжу геть. Тільки-но я поставив бобіну, як вона спитала, чи люблю я її. Я зізнався, що, насправді, люблю іншу. Вона заплакала. "Це — нічого", — сказав я й почав хилити її до себе. Мої пальці вже розстібали на ній сорочку. Я поклав її на ліжко. Заспокоївшись, вона схопила мене за руку. Але я подужав пропхнути чотири верхні ґудзики, і рука моя вже стискала її груди. Груди не вміщалися в руку. "Мразь!" — закричала вона й увігнала в мене нігті. Окрім нас, удома нікого не було. Я витяг руку, щоб зализати кров. "Сволоч!" — сказала вона перелякано. Кров розтеклася по руці, крапала на штани, а звідти — на килим. Вона побігла на кухню по німецький засіб від плям, а тоді змастила мені руку йодом. Бобіна докрутилася до краю, і я переставив її на інший бік.

Ми з нею вчилися в одному класі. "Не сердься", — кажу я їй. У неї — неймовірна талія. І заповітні стегна. "Пробач мені, дурневі". І пружне, гумове тіло. "Я більше не буду". У неї ненаша білизна. А між поцілунками вона нявчить. "Ти, — кажу, — моя киця". Вона копилить губки. Чекає, щоб я просунув свою ліву руку під її правою, обхопив її за талію та припав до грудей. "Пусті", — каже вона й піддається. Ми цілуємося. Вона витирає губи і бачить моє бажання. Я перекидаю ногу через її коліно і притискаюся якомога щільніше. Вона згадує, що я люблю іншу. "Падлєц", — каже вона, відсовується, кривить пещене личко, немов ступила у гидь. Я швидким рухом задираю її спідницю.

У січні я їздив на тиждень у гори. Звідти написав їй аж три листи з віршами. Вірші дурнуваті, але смішні. На конверти поналіплював різні вирізки з газет. Її батьки побачили конверти і прочитали вірші. Коли я повернувся, вони сказали, що понесуть ці листи до моїх батьків на роботу.

Під спідницею — трусики. Німецькі, а то й чи не французькі. Мережані, з рожевими квітами, в дірочках. Вона зойкує, дріботить коліньми і мало не вибиває мені щелепу. Я навалююся на неї всім тілом. Вона встигає вчепитися в мій светр. Я силкуюся відірвати її руки, але вона щосили пхає мене. Іще трохи — і я полечу на підлогу. На мить я відпускаю її руки, і вона б'ється об канапу. Біль не сильний, але вона довго гамселить мене кулачками. Її батьки заборонили нам зустрічатися, але вона волочиться за мною по парадних і навіть п'є вино, два-три ковтки, щораз обтираючи пляшку. Ми цілуємося. Я розстібаю пальто. Спочатку її, потім своє.

"Дурак", — каже вона, розглядаючи руку. Крові нема, а синець буде. Я вибачаюся.

Вона завжди пригощає мене бутербродами з кінською ковбасою та цупкою рибою. А вчора вкрала для мене батькового шері-бренді. Сама ж не п'є. Це добре. Вона мене любить.

Я погладжую її голову, занурюю пальці в духмяне волосся. Пахне німецьким зеленим яблуком. Гарні зуби. Я торкаюся її щічки своєю долонею, пробую дотягнутися до губів. Не дає. Даси, ніде ти не дінешся. З круглого плеча спускаюся долі у вибалок між персами, нечутно тисну на ґудзики. При таких грудях — таке струнке тіло! Коли вона опам'ятовується, то вже лежить горілиць. Одна її рука, про всяк випадок, придавлена коліном, іншу я міцно стискаю.

1 2 3 4