А ну, роздягайся, вивертай кишені, й пасок, кал ти моржового статевого органу, знімай теж!
Може, й так минеться, і конспект псувати не треба?
Експерт не приїде, і зошита не перевірятимуть?
– Миколо, сідай, пиши список, що там у нього в кишенях. А ти вивертай, я мав статеві стосунки з твоєю матір’ю.
Я починаю розв’язувати шворку рюкзака. Лейтенант прикипає до мене очима, книжка й зошит на самому споді, мене затягають міліцейські нуртощі, Господи, помилуй мене. Беру яблуко, воно зверху, всі одоробла повертаються у мій бік. Я удаю, ніби яблуко кисле, показую обличчям, руками, раменами, кедами, шкарпетками, що воно кисле, кислятина, фу! гидота, пхаю його, помилуй мене, Господи, у рюкзак, напинаю мотузку, всміхаюся, ну й дотепник цей ваш Нечупарело!
– Вивертай геть усе. Що, повія, дивишся?
– Пожалуста! – Нечупарело не проти.
Старший лейтенант записує.
– Так, гроші... Скільки там, Вовка, грошей, порахуй.
– Дрібняки... Рупь дванадцять... так... тридцять... а це що таке?
– Це полтиник, чисте срібло, двадцять шостий рік.
– Де це ти його поцупив, кал ти їжачковий?
– Це – моє.
– Де взяв, тебе питають.
– А був у мене.
– Що значить "був"? Що, сам зробив його? – Міліціонер Вовка соває полтиник у рот, перевіряє. – Три десять, чотири.., чотири дев’яносто... А це що? – Сержант крутить іноземну монетку.
– В кого це ти жіночо-статево органув її?
– Подарували.
Міліціонери поставали кружка, щоб роздивитися монету.
– Якої воно країни? – питають вони в Нечупарела.
– А чоловічий статевий орган її знає... Польща.
– Ні, не Польща, – каже лейтенант.
Кожен з міліціонерів намагається розгадати таємницю. Називаються різні країни: Америка, Афганістан, і чомусь Гваделупа.
– Ей, ти, – звертаються вони до мене.
Господи Ісусе Христе, помилуй мене!
– В тебе яка освіта?
Вища, але неповна, Господи, визволи мене звідси та кинь знов на дорогу, щоб вона понесла мене, безпорадну ощурку, геть від осоружної ями.
– Яка це країна?
Я беру монету.
– Іспанія.
– Бачиш, дефекатор ти, хвойда ти гваделупська, потягнув у когось монетку й забув.
– Ні в кого я не тягнув, – ображається дефекатор, – я їхав собі у Заглоби, стомився, на автостанції закуняв, а монетку мені небіж подарував.
– Небіж, – повторює лейтенант, і додає слово, перша частина якого – початок чоловічого статевого органу, а друга – кінцівка слова "Небіж".
Міліціонери регочуть. З гаманця на лаву, а звідти на підлогу падають мідяки, блискуча обручка (Вовка перевіряє її на зуб. Галюміній!), штампик "Уплачено. ВЛКСМ" (Нечупарело не в змозі пояснити міліції, нащо йому той штампик), шурупик, коліщатка, тютюнова потерть і щось загорнене у газету.
Поки йде обшук, я пірнаю в рюкзак, намацую у глибині книжку віршів Рільке, зошит і, позіхаючи, пливу з усім цим на поверхню.
– А це що таке? Розмотуй.
Міліціонери, немов шукачі скарбів, збилися довкола маленької паперової грудки.
– Це – подарунок Індіри Ганді, – каже Нечупарело.
Вовка обережно, щоб нічого не зламати своїми жовтими, як перезрілі крамничні огірки, пальцями витягує з-під потертих бганок індійський презерватив.
Дзеленчить телефон.
Я витягую книжку, підкладаю під неї зошит і, поки міліція сумнівається, чи спроможний нікчемний п’яниця Леонід Микитович використати ту річ за призначенням, шукаю початок конспекту роботи Н. Бердяєва "Мироощущение Достоевского".
Черговий міліціонер кладе трубку й каже, що до них їде начальник.
Нечупарела з вивернутими кишенями, без паска та шнурівки на черевиках, штовхають до камери. Хтось замітає підлогу, підсовує лаву ближче до стіни, чепурить, як може, приймальню.
– Ану, розв’яжи, – каже мені лейтенант і показує на двері.
Вони прип’яті до лави товстим мотузком.
– Може, розрізати? – питаю я, знайшовши потрібне місце, та просовую книжку між сторінками зошита.
– Ріж.
Одним ударом я розрубую міліцейську линву і, поки триває ця метушня (Господи Ісусе Христе, помилуй мене) стаю спиною до лейтенанта (тільки б не здогадалися, що таке, мені до вбиральні треба, я мав статеві стосунки з вашими мамами – розпрошльондрами, собацюрами жіночої статі, Господи) та шматую (Господи Ісусе Христе!) аркуш, на якому моєю рукою написано прізвище ідеаліста-філософа.
До дверей під’їжджає машина. Черговий лейтенант вибігає до неї, сміливо занурюється в непроглядну, густу пилюгу. Я затискую в руці гарячий аркуш, а в середині на повній швидкості мчить через провалля експрес. Гуп-гуп! Здригаються мостові рейки, водій, побачивши пащу тунелю, заплющує очі.
Начальство вирішило не заходити, щось питає через вікно в чергового та їде далі.
Лейтенант входить, моргає мені.
– А ти, повія, боялася... Чий то газон стоїть? – питає він у колеґ. – Номер наче не наш... А в мене скати лисі... І що це там за чоловічий статевий орган сидить за кермом?
– Можна мені в туалет? – питаю.
– Щас, погодь. Толя, – каже він старшому сержанту, – проведи парня.
– Ага, – каже Толя, років на двадцять старший за лейтенанта, – щас побіжу.
– Не придурюйся!
Але старший сержант демонстративно длубається в носі. Попихай, мовляв, кимось іншим.
– Харрашо! – погрозливо цідить лейтенант і виводить мене у закутень, де стоїть дощаний нужник. Сам залишається біля дверей.
Я стою над діркою, пускаю цівочку, бгаю папірця, роблю хресне знамення (ну!) і бачу, як Бердяєв разом з Достоєвським, не відхиляючись від курсу, поринає у небуття.
Господи Ісусе Христе, дякую тобі!
За годину мене викликав старший лейтенант, дав підписати записану з моїх слів історію про меншовиків у Грузії, віддав паспорт і відпустив.
Кілька кілометрів я тупцяв уздовж шляху, розминаючи затерплі ноги. Копиці всміхалися так само звабно, але тепер я вже знав, чому ми цього не робимо на дорозі.
Мене узяв "газ" із фурґоном на кузові, і побіг рівно на південь. Я все міркував, які ще коники викине траса, але, не додумавшись ні до чого, занурив очі у простір і споглядав, як він легко влітає в мене, щоби залишитися назавжди.
Hello Good Bye
You say: Yes,
I say: No
Коли пісня "Hello Good-bye" сягнула першого місця в британському хіт-параді, два десятикласники, мій друг Гоник та я, випадково зустрілися на районній конференції.
Я був заступником секретаря комсомольської організації, відповідальним за оргсектор, а Гоник — членом бюро у своїй школі.
— Знаєш, — я першим озвався до нього, хоча за два тижні до того ми з ним посварилися , — Бітлз знову в хіт-параді!
— Тільки-но увійшли, — відповів він мені голосом диктора, — і зразу ж на перше місце!
Ми не пропускали жодної музичної передачі, особливо Радіо Люсембурґ і "Топ-20" на Бі-Бі-Сі, а тут не обговорювали аж два хіт-паради. І все через Гоника, який не заступився, коли до мене присікався Малик.
Конференція тривала два дні, з дев'ятої ранку до обіду, замість школи.
Спочатку, ще до обговорення порядку денного, хтось запропонував обрати почесну президію. Ми розкрили блокноти, які нам щойно видали, і, не змовляючись, заходилися малювати слово Beatles.
Вхопити назву нової пісні з хіт-параду було важко, хоча диктор і повторював її тричі — перш, ніж заграти, після того й під час переліку всієї двадцятки. Зразу ж по тому ми з Гоником зустрічалися або по телефону порівнювали назви, які хто встиг записати.
З сімнадцятого ряду підвелася дівчина і зачитала імена двадцяти кандидатів до робочої президії. Одне із прізвищ пролунало двічі, тому, щоб нічого не переплутати, дівчина додала ініціали — О.Я. та У.Ю.
Кожну літеру слова Beatles я прикрашав квітами, як на обгортці "Сержанта Пеппера", а Гоник вписав їх у краплю, як на конверті альбому "Гумова душа".
З моєї школи на конференції була також гінка Тоня, наш секретар. Вона поки що нікого не зустріла, тому сіла поруч із нами читати повість у "Юності".
Наш класний керівник пропонував мені бути секретарем, бо вже два роки поспіль ставили дівчат, і тепер потрібен був хлопець. Але я відбився і, натомість, збирав щомісяця внески, здавав їх до ощадкаси і, прикриваючись цим, пропускав один, а то й два уроки.
Щопівмісяця ми з Гоником складали власні хіт-паради, куди було вільно заносити старі й маловідомі пісні, та грали в тоталізатор на те, яка пісня наступного тижня буде першою, або на скільки місць що впаде чи просунеться вгору.
На трибуну вийшов студент в окулярах, який колись учився в моїй школі. Виступаючи на зборах, він любив розпочати промову якоюсь незвичною крилатою фразою: як не з Миколи Гавриловича Чернишевського, так із Михайла Івановича Калініна. Після цитати він казав те, що й усі кажуть, що й я колись казав або казав би зараз, стоячи на трибуні, якби мав високий лоб і своє м'яке волосся зачісував назад металевим гребінцем, що завжди лежить у правій кишені піджака між паспортом, комсомольським квитком і перепусткою. Його ритуальні слова були обов'язковими для всіх, нікого безпосередньо не зачіпали й нікому, здається, не шкодили.
Ми з Гоником мали зошити, в які заносили склади біт-груп, слова пісень та вирізки з журналів. У нього було більше назв із різних країн, одна навіть із Гонконгу, нашими, звичайно, літерами, а я мав склади головних музичних колективів Заходу. Тоді деякі музики багато кочували. Джеф Муді, наприклад, значився в мене, водночас, як член "Сіяющіх колокольчіків", та "Блек Роуз Брейкерів", куди він перейшов замість Чосера, коли ще на басу в них стояв Зел Пуцковскі із "Сюрреалістичного компоту".
Гоник закидав мені, що я навмисно вставляю одне й те саме ім'я в різні групи, щоб випередити його за кількістю колективів. Я ж пояснював йому, що я не махлюю, й що так історично склалося. Але якщо так, казав він, то вся група не зараховується. Сперечатися з Гоником було важко, хоча сам він мав багато ансамблів, яких, крім нього, ніхто не чув. Таких, скажімо, як "Домонгіс". Гоник божився, що чув таку назву по "Голосу", який буцімто крутив аж дві їхні пісні. Але ні я, ні хлопці з нашої школи ніяких "Домонгіз" не визнавали. А в нас хлопці зналися на фірмі, й багато хто з них мав власні гітари.
У мене не було гітари, та й позакласна робота забирала багато часу. Завжди проти власної волі я опинявся то зірковим, то головою ради загону, а одного літа навіть головою ради дружини піонерського табору, бо старшою піонервожатою там була моя колишня вчителька.
Наприкінці тієї зміни вона викликала мене і сказала, щоб я собі вибрав будь-яку з купи книжок, які в останній день вручаються активним піонерам.