На позір він (як не брати до уваги це тіліпання голівкою та дивні вигуки замість слів)—зовсім нормальний хлопчик, гарний, високий, приязний. Але діти відчувають, що він—не гравець, бо сама ідея про правила гри є десь геть поза ним.
"А чому він не хоче з нами гратися?"—питає Оксана у Лариси Кравець.
"Ні, він хоче, — пояснює та, — але не може".
"Не вміє?"
"Не чіпай хлопчика!" — каже Людмила дочці.
"Навпаки! — каже Лариса.—Просто він не розуміє цієї гри. А от ви з ним пограйтеся, він зразу ж і зрозуміє. Навчіть його. Він дуже хоче".
Оксана підходить до Ігоря, бере його за руку і каже: "Тепер ти — квач! Давай, ганяйся за нами!"
Ігор — у захваті. Він заливається сміхом і падає головою на стіл. Мати смикає його на себе і тим самим рятує посуд. Дівчата бачать, що з Ігорця пуття не буде, і, щоби урізноманітнити гру, лізуть під стіл і пробують залучити дорослих.
"Я вас затракала!" — кричить на вухо Когутові Роксоляна. Від несподіванки той захлинається, кашляє і обдає багатьох м'яким, брудно-коричневим рисом.
"Ах ти ж! Роксоляно!" — підводиться Бойко. Але пустунка вже шуснула під скатертину. Перше, ніж зникнути поміж дорослих ніг, вона застромлює вказівні пальці обох рук у рот, ростягає його, висолоплює язика і каже Когутові: "Бе-ге-ге!"
"Це — ти!" — відповідає їй доктор.
"Роксьо! — зривається Людмила. — А ну... Оксано! Тягни її сюди!" Оксана пірнає під стіл. Через мить звідти линуть плачі, вискіт, звуки борні. Бойки розтягають дочок. "Ми ніколи, — кажуть вони гостям, — в це не втручаємося. Хай самі розбираються'".
Тим часом не помічений батьками Ігор Кравець також лізе під стіл, щоб досліджувати ноги. Він доповзає до доктора Когута і лякає його. Когут сіпається й розливає на себе вино. Та ще й так, що заляпує піджак, сорочку і штані.
6
Доктор Когут хапком добирається до вбиральні, де пробує замити плями.
"Сіль! — волає Лариса.—Саша! Візьми сіль! І гарно посип нею всі плями! Що ти сидиш?! Поможи йому!"
Кравець, не барячись, зникає за дверима, на яких зображені штані та парасолька.
Бойко підозрює, що в туалеті Кравець буде не виводити плями, а умовляти Когута взяти Ларису до себе на кафедру викладати російську. Якщо той погодиться, то не виключено, що вона йому, перш за все, скаже: а я можу на себе взяти іще й українську групу! А це означатиме, що Бойко зі своїм жіноцтвом може вже сьогодні пакувати валізи. Тому що охочих вивчать українську на дві групи не набереться. Й це — несправедливо! Бо в неї і так ось-ось буде зелена карта, а Бойкові, щоби лишитися тут на один жалюгідний семестр, треба, щоб Когут, як батько кафедри, поклопотався за нього, ходив десь, дзвонив, морочився, вибивав фонди... Та що вона собі думає?!
Самбур у викладачі не пнеться, але він нутром чує, що Когут всіх ощасливити не зможе. Й не схоче. Добре, якщо когось одного. Чи одну. Того, хто першим сунеться. Бо Самбур знає, що Когут, звичайно, бовдур, але усередині він м'який. Тому на нього можна впливати. Й хто дужче натисне, тому він і дасть.
Бойко з Самбуром, не пояснюючи своїх дій, вислизають з-за столу, заскакують до туалету і застають там таку сцену. Когут без піджака (піджак — на сушилці, щедро окроплений сіллю) лежить спиною на раковині (бо, якщо він стоятиме, сіль обсиплеться і не встигне всотати вино). Над ним зависає Кравець, який трусить сільничку над Когутовою матнею. З останньої фрази Кравця ясно, що він вже одвибачався за сина і тепер пояснює Когутові, що його Ігорець учинив так не зозла, а через свій прикрий діагноз. Когут хоче підвестися. Кравець його не пускає, бо треба накинути дві-три хвилини, щоб сіль встигла витягти з тканини всю рідину.
"Я ще хотів сказати, — уточнює він, — що вона в мене, Лариса, і це не те, що я прикрашаю її, тобто перебільшую здібності. Ні! Вона має червоний диплом. Вона—мовник, лінгвіст. Працювала над дисертацією. Аж тут—вагітність, декрет, пологи. Але вона склала два іспити. Фах і французьку. Вона могла б на Вашій кафедрі викладати і мову, і, навіть, спецкурси. Фонетику, лексику, типологію ... Тема її дисертації — "Частки й сполучники у різних мовах". Якби вона не була змушена сидіти з сином..."
"То в нас на це,—Когут таки підводиться, — є ріжні "дей-кеар". Ви в себе то звете "ясла"".
"Секундочку! — знову кладе його на сантехніку Кравець. — Отут іще крапля". На картатих Когутових штанях за мить утворюється соляна кучугура. "Отак. Зараз воно усмокчеться. Отако! Їй хоча б погодинно, хоча б на півставки."
Ну що? — Бойко з Самбуром пробують спинами одтіснити Кравця від Когута. — Де наш герой? Ще живий?"
Це втручання дає змогу Когутові злізти з раковини. Він висмикує кілька серветок, обтрушує ними сіль з одягу. Нароздивлявшися плями, Самбур, а тоді і Бойко, займають по пісуару. Але, побачивши, що Когут рухається до дверей, уривають процес і хапають його під руки.
"Я... це, — каже йому Самбур, — чуєш, доктор, я весь час хотів запитати відносно бенкету. Його ще не заборонили? Бо я завсігда готовий. Такий фестивальчик закрутимо. Тотальний авангард!"
Когут не може добрати значення цих слів.
"Тоталіше авангардейшон! — пояснює Самбур. — Я—повний готовченко! Сценарій. Бенкет. Слов'яни".
"О! О! — крізь кургузі фрази до Когута почав, нарешті, доходити зміст. — Конференція!"
"Йєс-і-тиз! — обнімає його Самбур. — Я написав два сценарія. Наступний крок—за тобою. Бо ангажемент мій кінчається в грудні. А бенкет—у лютому. Так що, товаришу командир, бери курс на вольове рішення!"
"Треба сказати моїй секретарці. Вона знає, яка для того є форма".
"Ну!"
"До речі! — Бойко встромляється між дверима та Когутом. — Юрко! Ти колись казав щось відносно підручника Української мови. Що немає гарних посібників. У зв'язку з цим в мене виник один задум. І, якби попрацювати насі ним, тобто у вашій бібліотеці, ну хоча б півроку... Набратися новітніх віянь ... "
"То треба подумати. До двадцятого ..."
"Лариса,—кричить їм в спину Кравець,—пройшла курси. Вона обізнана з усіма методами. З інтенсивним, з тотальним зануренням, з болгарським. Цього ...ну як же його... я забув ім'я!"
"І підручник цей вийшов би,—малює Бойко картину світлого майбуття, — під егідою твоєї кафедри!"
"То треба буде із Дженіфер,—тягнеться до дверей Когут, — Вона — моя секретарка. Вона знає, як то влагодити. Щоб аплікацію подати до двадцятого".
"Я десять років був у Львові головрежем, — відштовхує Бойка Самбур. — Львів — це ж український Відень! Розвинена культура кабаре та кав'ярень. Я тобі не розповідав, як ми колись встругнули секс-шоу за мотивами української класики? Уяви собі! Ти не повіриш! Я взяв Нечуя..."
"Ми то зробимо, — мимрить з усіх боків заблокований Когут, — двадцятого".
"Як? Аж двадцятого? — не вірить Самбур. — Так сьогодні ж двадцять третє!"
Хтось по той бік гатить носаком у двері. Вражений у хребет Самбур, розкинувши руки, валиться на підлоту. Через нього з гуркотом перелітає щось дебеле у джинсах на паску та з зубочисткою в роті. Ніхто не встигає й злякатися, як мугир займає крайню кабінку і клацає замком.
У той час, як Бойко з Кравцем піднімають товариша, недоглянутий Когут вискакує геть.
Під дверима на нього чатує Уляна. Її душить лють. "Як це так! — задихається вона. — Як вони посміли! Це — ще один вияв тисячоліть безперервних образ і статевого гноблення. І хто? Нікчеми. Вони правлять світом. І саме вони в нього вициганять те, що по справедливості мусить належати їй! Бо нікому тут не болить майбутнє України!"
"Юрасику!" — Уляні вдається жест, розрахований на випадкові зустрічі. По дорозі до столику вона застромлює в Когута резюме курсу культури та цивілізації України. Починаючи десь із трипільських часів. Цей проект — унікальний. І розрахований він на рік. Уляна хоч зараз могла би представити план. Там усе розписано. Треба лише дещо одшліфувати. Але то — дрібниці, які заберуть, може, місяців зо два, не більше. Потрібно лише клопотання від Когутової кафедри, що вони хочуть Уляну. Мінімум на два семестри.
"О, то було 6 добре, — погоджуєшся Когут.—Треба сказати Дженіфер".
"На весняний та осінній," — уточнює Уляна. "Так, — каже Когут, — бо зима тут—не така, як у
вас".
"Або вже на той учбовий рік, — на ходу міняє плани Уляна. — Це було б логічно. Але у такому випадку мені необхідно запрошення чи будь-яке прикриття до наступного вересня. Бо мій грант, тобто стипендія, — до кінця грудня. А це означає, що оголяється кінець зими, весна і літо".
"Літо в нас спекотне, — з кожною фразою Когут поволі, але просувається в бік столу. — Без охолодження—важко. Але можна буде поїхати в гори. Бо там не так парко".
"А навесні я могла б мову тут викладати. До осені".
"І восени у нас тепло, — спиняється Когут, згадавши щось дуже приємне. — За яких дві а півгодини їзди звідси є залізниця. Й печери. А в жовтні ми маємо свято місцевості. Звідусіль приїздять фармери і просто неба в своїх казанах варять яблучне масло".
"Повидло, — не може не виправити його поетка,—яблучне повидло".
"О! — доктор Когутзаплющує очі.—То є знаменито!"
7
Поки чоловіки десь товчуться, Лариса з Людмилою згрібають сіль і відновлюють лад на столі. Роксоляна ганяється за Оксаною, Ігор махає руками, підстрибує, рветься на вулицю. Мати тримає його за руку.
"Ну а поза тим як він? — питає Людмила. — Усе нормально?" "Що значить "нормально"?" — ледь стримується Лариса. "Ну, алергій же у нього немає?"
"Алергій?"
"А нас, ну, ти знаєш, прямо замучали! Що Роксоляну, що Оксану. Й на помаранчі, на манго, і, навіть, на ці... як їх ... що із Нової Зеландії...?".
"Ківі."
"Во-во! Ну страшне!"(Люда сипле деталями того, що, у якій кількості і на яких місцях вискочило у її дівчат.)
Лариса каже, що вона була б щасливішою із матерів, якби алергії були її найбільшим клопотом. "А що він у тебе, не розмовляє?" "Як бачиш?"
"А мені здалося, він щось, ніби, казав".
"Він казав: "А-тє-пєг-тє-пє." От що він казав!"
"То, може, він розмовляє мовою, яку ви не розумієте?"
"Може".
"Мої теж, ти знаєш, ото як почнуть передражнювати одна одну!" Оксана спиняється, почувши, кого тут обговорюють. До неї пристає і Роксоляна. "О, прибігли! Свинтуси ви! Ти навіщо так дражнила дядька Когута? Я тебе, Роксьо, питаю! Га?"
Рокся ховається під стіл.
"То в нього це,—питає Людмила,—ніби така розумова відсталість?" "Ні, це—не відсталість,—пояснює Лариса,—це—аутизм".
"Як?"
"Медична загадка.