А друга ж була після неї., трохи пізніше., і так вона й підійшла., щоб я раптом побачив їх разом — у вигляді молочниці із сусідньої ятки.. у білому халаті поверх чогось темного.. Тоді б вони повидирали одна одній очі., а тепер про щось радяться., дивляться в мій бік.. Звичайно., це оптичний обман.. Рання весна, як не дивно, з’їдає всі кольори.. Вітер підсушує землю, ламає гілля і все забирає., але та пустка дуже оманлива: скоро прийде зелене., і поки воно собою затьмарить усе — тримаються лише зерна: згустки пам’яті про інші кольори.. І найперше після зеленого — про червоне.. Саме тому поспішаю усе зробити, завершити до цієї пори., і не встигаю.. Здається — просто колір і все., але це не сам колір., не так безпосередня яскрава зримість — як пам’ять про відтінки, які складають його., пам’ять відтінків., з яких вимальовується життя... І Неля.. це пам’ять про ліс., про всі відтінки соснової глиці., гострої глиці., гірко-солоної., і мабуть тому саме цієї ранньої весни мої думки крутяться довкола пам’яті про них.. Але як дивно., тут, на цьому мініатюрному базарчику вони раптом магер’ялізувалися!..
Коли заходиш в ліс — завжди щось відбувається.. Значить, хтось тебе викликає.. Тепер ніби й знаєш: це жінки.. Жінки твого життя.. Якось мені ніяк не давався портрет золотавої жінки., зараз він висить над моїм ліжком — і я не можу ним налюбуватись.. Але тоді, кілька років тому., коли я був набагато відважнішим — він ніяк не вдавався: очі то заплющувались, то розплющувались., вони мали бути ясно-блакитними — а між моїх земляних вохр такого не було.. А ще мав палахкотіти ледь видимий рум’янець трохи вище блідої шиї.. Вбрання спочатку було біле., але з часом.. коли мій розум потьмянів від неможливості добитись того, що ніби весь час стоїть в моїх очах., і раптом втікає від моєї грубої руки., отоді вбрання стало темніти, темніти.. А з темного глибокого вирізу сукні на грудях, у піднятій руці у довгих тонких пальцях мала світитися чарка, налита майже по вінця вином., червоним темним вином.. Нічого не лишалось, як усе кинути і піти шукати якісь інші., не земляні барвники.. У літній ліс.. Я сів на електричку і доїхав до Біличів.. а звідти пішки у ліс., і так вздовж колії лісом аж до Ірпеня..
Мені треба лише справді червоний і справді зелений., бо темно-зелена сукня може якнайкраще відтінити темне вино у чарці.. Ну і ще ясно-блакитний для очей., хоч на нього надії мало., іду піщаною дорогою між соснами — але навіть того густозеленого не бачу., все вже виблякло у світлому розмореному бору.. Час від часу оддалік за стовбурами внизу в ущелині між піщаними горбами прослизає, зітхаючи, зміюка електрички., а в моїй горбі ще нічого немає.. Там де вологіше — острівці високого іван-чаю.. Але хіба то червоне вино?., якесь розбавлене рожеве., то темніше, то світліше., мабуть там, де джмелі вже все допили.. Далі якісь згарища., обсмалені знизу сосонки., вигоріла земля., і то видно недавно., бо запах не вивітрився, а навпаки — я відчув, що йду на дим., десь недалеко дим.. На галявині лежала величезна сосна., така величезна — що, мабуть, впала від старості. Довкола не було жодної душі.. Сосна лежала якось без кореня, без гілля — лише її слонячий вузлуватий тулуб., головою у молоденьких свіжих соснах.. і довкола все буяє., а в ній самій — в глибокому закопченому череві щось тліє., і звідти в’ється тонкий білий., майже прозорий димок.. Усе могло бути., чи то хтось щойно може викурював диких бджіл., чи просто лякала величезна темна утроба., яка вже нічого не народить на цей світ., і хтось., а може й вона сама здумала допалити себе.. І щойно підійшов до неї впритул., і нагнувся, щоб зазирнути всередину дупла — як звідти раптом бухнуло полум’я., видко, я різко сколихнув повітря над нею., якось гойднув хвилю.. Схопив якийсь сук і ним здовбую землю і пригорщами закидую вогняне нутро., заліплюю язики полум’я — вже вечірньою, ледь вологою землею., і так довго — аж поки звідти знов не повився слабенький димок., а далі й зовсім пропав.. Вже темніло.. Вимащений і сажею, і землею — ледве вибрів з лісу., він мене викликав аж з Києва., щоб я міг порятувати довкола неї молоді сосонки..
якраз доки сягав її могутній тулуб, повергнутий на землю.. А мабуть в житті нікого й не рятував..
Переходжу залізною кладкою через ріку., знов і знов оглядаюсь на ліс. Рибалка закинув свого павука просто з кладки., внизу вирує темна жива вода., пахне глибина., далі стежкою по тій долині.. Заходжу у вологу вуличку., і вже починаються молоді вільхи., а далі буйні ірпінські вільхи., раптом перед моїм потьмареним зором — просто під ногами на узбіччі погойдується величезний кущ диких маків., на всі боки вигинаються тонкі покручені, волохаті стебла диких маків.. Мені віддячили, правда?.. У темряві йду і йду., і перейшов уже цілий Ірпінь.. Відчиняю дерев’яну хвіртку, заходжу в яблуневий сад., і бачу здалеку у низьких дверях Будника., здалеку раптом зникає у білій хатці., поволі підходжу мощеною доріжкою., уже він на мальованім ґанку з великої полотняної торби осипає мою голову сушеним цвітом волошок., притрушує попереду дорогу аж до самого порога.. Яка радість!.. З хати виринає і Шура.. похапцем нагинається., підбирає кілька перших падалок з-під яблуні., підносить у пригорщі їхнє світло..
Я все тоді мав.. Темний соковитий ліс на грудях став найкращою оправою для густого вина у чарці.. На це пішов добрий жмут свіжої соснової глиці.. Рум'янець маків на шоках довелось пригашувати білою глиною., він став ше кращий.. А очі., я пробував виварювати волошки., але може щось робив не так., бо відвар був блідий, і зовсім не блакитний., наче відблиски., ні — мерехтіння морської води., може й так.. Сам відкритий колір засліплює зір.. Ранить.. Зцілюють лише відтінки.. І тоді я замалював великі розплющені очі.. І на них опустив верхні повіки., з ледь протуленою щілиною.. А брови довелось підняти., у просвітленій задумі., і таким той портрет і лишився.. Навіть здалося, що кожен справжній портрет має бути з нерозплющеними очима.. Він тоді промовляє зсередини.. Хоч і це для мене не якась догма.. От і тепер.. через стільки літ вернувся до вохри., знов до блідих земляних відтінків., і намалював на левкасі автопортрет із широко розплющеними очима.. Якраз через зіницю лівого ока пролягла тріщина між склеєними дошками.. Але в цьому портреті розплющені очі, мабуть, на місці — щоб відкрити відверту глибину погляду побитого.. але відданого досі старого собаки..