Син

Олег Лишега

Сторінка 3 з 3

А лише зніметься вітер — усе тобі кине і втікає у світ. У нього гак само є кожух, лише не чорний, прокурений димом на залізниці, а білий-білий, такий аж до п’ят, сторожовий, так що коли його вдягне, то стає невидимий і не чутний. Він каже, що навчився цьому у страшного коропа, що зірвався йому, бо якби не зірвався — то ходив би вже давно разом з ним під водою.. І мій син повірив. Хай би вже вірив, я не проти. Але вся біда в тому, що він повірив не до кінця.. У нас ніколи не було диких гусей.. Вони ніколи не сідали і не злітали у нього на очах. У нас нема такої глибокої балки, щоб там жив такий короп.. Ось у чому трагедія.. Така віра страшна. Вона вбиває. Він хоче злетіти, а не знає як.. Ви розумієте? Він хоче поплисти, а не знає куди.. А ті йому вбили в голову, що без цього життя нема.

І що кожен твій рух і кожне слово залежить від вітру і хвилі у тому ставку., що вже все обчислено, як треба віддалятися, щоб не сполохнути диких гусей з очерету, як треба стояти задалеко від рідного дому, щоб їх не розгнівити — інакше здіймуться і не повернуть ніколи, і тоді все пропало.. Щоб не занадто далеко, але якраз настільки, щоб могли навчити.. Вони певні, що ті подадуть їм знак, коли має початися буря.. І що найбезпечніше ховатися за далекими стінами серед чужих і злих людей, там їх не дістане біда, і в кожному разі не варто відчаюватися, лише треба спокійно перечекати.. Але я вас питаю: хто йому подасть той знак?.. Він каже, ніби є знак і для нього, і що він його чув, але ще не знає, звідки воно йде, і що він в усьому правий, навіть коли нічого не бачить і не чує.. А найгірше те, що вони підірвали в ньому віру до людського доброго слова.. Бо ніби дика гуска одним помахом

крил, а короп лише млявим вигином хвоста говорять більше, ніж ми всі разом.. І він вже не вірить навіть мені, що кавун може бути великим і повним.. Бо йому більше промовляє не слінучояскрава шкірка, а вгрузлі у м’якуш чорні зернята..

Вони піднялися з-за столу і пішли попри оркестр до виходу. Батько не забув свою ношу під столом, тепер набагато важчу. Він підійшов до дверей і якось втрачено, меланхолійним рухом відслонив темночервону бархатну портьєру і копнув ногою двері. Перед ним відкрився довгий коридор. Стіни були пофарбовані від землі до середини кольором брудних морських хвиль, з самого дна. Він підсунувся до перших дверей, взявся за клямку. Його притиснуло і знудило. Його аж вивертало, він осів під дверима, все ще тримаючись за клямку.Носом і горлом виривалась сама жовч, сама жовч, більше нічого. Він підвівся і рукавом витер пошарпані двері, пробуючи одночасно другою рукою якось їх відхилити. Він став на порозі і і бачив металеву нікельовану ванну, прямокутне якесь довге корито, цілий басейн чи море з підігрітою гнилою водою, майже темну, підсвічену аж чорним електричним сонцем. Хвилі бовтались. Він став на порозі, трохи випрямившись і спитав тихо, сам до себе: де мій син.. Звідти, за хмарою білої пари чи диму, хтось крикнув: чєво нада! Чоловік повторив, трохи голосніше: де мій син.. Той голос крикнув: в сасєдню двєр! Чоловік прихилив двері і пішов до других дверей. Він підійшов до других дверей, вже трохи рівніше, і шарпнув до себе. Раз! Ще раз! Вони не піддавались. Замкнені зсередини. Він перестав гупати і підійшов до оббитих циновою бляхою високих дверей і стукнув кулаком, і раптом двері самі легко розтулилися.. І там на високому металевому столі він побачив якесь важке розпростерте м’ясо, ще не розрубане, і грубий пень, притрушений чорною сіллю, і далі до стола прикручені кілька темних чавунних м’ясорубок..

Він поволі повернувся і прихилив двері. Це не ті двері. Він повернув назад. Він вибрався знов на сходи. Попід стіною на сходах стояли самі дівчата, відпочивали після танцю. Усі тримали в пальцях довгі тонкі цигарки, деякі розглядались в люстерка і малювали тінями очі і губи. Між ними стояла батькова напарниця. На всіх були вже літні босоніжки, лише вона одна стояла в трохи вже підтоптаних осінніх чобітках. Вона засвітилася вся, коли побачила його. Вона ще молодша за молодшу дочку.. Чоловік стояв і чекав на нього внизу. Вони вийшли і пішли вечірнім Хрещатиком.

Ви можете багато, я знаю., ви робите неможливе.. Вони стали. Я хочу ще колись побачити свого сина.. Я хотів би, щоб він бачив цілий кавун.. Навчіть його, я вас дуже прошу, навчіть його, що у світі хоч щось ще є ціле і солодке.. Щоб він раптом побачив і ту другу, невидиму половину.. Чого ви все мовчите.. Ви нічого мені про нього не сказали за цілий вечір., не сказали ні слова., ви не кажете — чи його вже давно нема?! Я хочу лише знати чи він ще є! Дайте мені хоч який знак! Я вас не випущу з рук, поки не дасте хоч який знак! Я не можу більше чекати!.. Люди! Люди! Тримайте шарлатана! Він шарлатан! Ти вкрав мого сина! Де мій син?! Він мав ножі! Де твої ножі?!.. Де мій син?! В нього були ножі! Я хочу сина, сина!.. І тоді той стрибнув до батька, вихопив з його рук важкий кавун, високо підняв над собою і гупнув щосили об землю! і у всіх на очах раптом вибухла яскрава куля на мільярд осколків, сліпучіша за усі вечірні гірлянди., більша за всі розквітлі каштани.. за повний місяць над ними., більша за всіх., за всіх усіх нас..

1 2 3