Правда із секонду...
14.00
За таксівку погоджується башляти Вася, він, схоже, вкінець обламався робити бізнес на водярі, не такий він, очевидно, чоловік, не може робити гроші на святому, тому ми виходимо за Чапаєм — Чапай, Вася і я, Собаку лишаємо біля апарату, типу підтримувати вогнище, щоби він вартував і час від часу підставляв під змійовик нову колбу, Чапай показав йому як, але строго наказав із колби не пити, мовляв, негігіенічно, ти б мовчав уже, — каже йому Собака, — трипероносець хрінів, вони заводяться, але ми їх розтагуємо, вірніше ми витягуємо Чапая на вулицю, а там він і сам попускається — бо ж трипер в нього й справді е, що тут заперечиш. В принципі в цьому районі таксі не водяться, тут водяться екскаватори, та й то рідко, тому ми пиздячимо аж до цирку, біля цирку порожньо, крізь сірі плити проростає трава, гарне літо задається, ще б Карбюратора на поминки відправити — взагалі було б здорово, Чапай ловить машину, водії стрьомаються його синіх спортивних штанів, ніхто не зупиняється, врешті він таки спиняє щось там, і ми впихаємось всередину і їдемо до ромів, об'їжджаючи райдужні калюжі.
14.40
Роми живуть на іншому кінці міста, за іншою річкою, в них там ціле поселення, харківські роми по-своєму втілили в життя давню ромську мрію про священний ромський мегаполіс, вони не стали особливо задрочуватись і там, не знаю — воювати за незалежність, відбивати території, правити кордони, просто заселились масово, але разом з тим компактно, понад річкою, окопались як могли і фактично розчинились у ворожій східній столиці, таке примарне Місто Соння в них вийшло, місто в місті, можна сказати, через їхній район пролягали цивільні трамвайні маршрута і навіть поруч тяглась гілка метро, але насправді, крім ромів, у цьому районі майже ніхто не жив, тож якщо ти сюди потрапляв (хоча чого б ти сюди потрапляв) і не знав, де ти знаходишся, ти міг би лише дивуватись із такої кількості ромів на вулицях, себто не те, щоби їх на вулицях справді було дуже багато, просто там, крім них, на вулицях немає нікого, тож ти відразу помічав, що тут щось ке так, але не міг зрозуміти — що саме. Роми жили дружньо і в місті окопались надовго — будували міцні, невисокі будинки із білої цегли і з цієї самої цегли обкладали навколо будинків паркани, схоже було на цегляний склад, важко було навіть здогадатися, що там робиться — за цими білими цегляними горами, такий прикол. Антен і радіопередатчиків роми не тримали, реклами в районі теж майже не було, якийсь такий середньовічний район, я думаю, що паркани такі високі були, аби чума не проникла до них на подвір'я, я взагалі їх не розумів ніколи, цих ромів, а ось у Чапая тут був знайомий дилер, на глухій бічній вуличці, потрібно було спочатку довго пиляти районом, потім з магістральної вулиці повернути праворуч і вже там зупинитися. Водій висаджує нас, довго крутить у руках російські гроші, перераховує по курсу, скільки ми йому винні, загинає при цьому пальці правої руки, я, наприклад, так рахувати не вмію, потім каже добре, вистачить, ми виходимо, а він швидко тікає.
15.10
I ось ми стоїмо серед пагорбів білої цегли, дерев майже немає, вогка земля під ногами, з-під парканів б'ється ядуча трава, вгорі за хмарами час від часу з'являється сонце, і жодного тобі рома навколо. Треба ж так, думаю, живуть собі люди — без антен, без передатчиків, без радянської влади, навіть без номерів на будинках, цікаво, як Чапай знайде свого дилера. Але Чапай добре орієнтується в таких умовах, він поправляє окуляри, щось там собі винюхує, і врешті каже — це тут, знай шов. Ми підходимо до іржавих воріт і Чапай починає бити кулаками по іржавій набухлій поверхні, принагідно розповідаючи, що дилер його — Юрік — по-своєму прикольний мужик, він десь тут і народився, щоправда, був неблагополучним ромом, після школи пішов робити кар'єру по партійній лінії, і роми його прокляли, надавали по пиці і вигнали з району, хоч він і сам би звідти звалив, оскільки йому дали гарну квартиру в центрі, він працював у Київському, здається, райкомі, займався культурою, хоча, яка там культура — в Київському-то райкомі. Як на рома він робив непогані успіхи і його вже збирались перетягнути в обком, але тут гени в ньому взяли гору, і він, — каже Чапай, — чи то щось украв, чи то когось трахнув, коротше, облажався, з райкому його поперли, але в партії залишили, не так у них вже й багато ромів у партії було, направили по тій таки партійній лінії на Чапаячий завод завклубом, він там грав на баяні і вів шахову секцію. Коли завод почав розвалюватись, Юрік тримався за клуб до останнього, він вже безбожно бухав, зранку приходив у клуб, брав баян і грав щось із Кобзона, додаючи до кожної мелодії щось своє, ромське. За словами Чапая, Юрік деградував морально і фізично, сцявся в штани просто на сцені клубу, спав у власних ригаках, замотавшись у якісь агітаційні транспаранти, так тривало доти, доки директор заводу не забрав у нього баян і не продав його на базарі, перерахувавши отриману, доволі мізерну, за словами Чапая, суму в рахунок зовнішнього заводського боргу. Юрік підшився, квартиру в нього ще перед цим забрав якийсь акціонерний банк, видавши йому як компенсацію ліві акції, Юрік спробував їх десь сплавити, але їх, звісно, ніхто не брав, одне слово, життя зробило повне коло і Юріку не лишалось нічого іншого, як повернутись у свій середньовічний район, з його білою цеглою і суворою ієрархією. Хоч як це не дивно, Юріка прийняли як рідного, роми народ комунікативний, ще раз дали йому по пиці і пробачили все, заодно забрали його ліві акції і десь їх таки продали, втюхали якимось лохам-фермерам, хоча з Юріком грошима не поділились, ну, це вже їхні справи, їм видніше було. Юрік спокійно зажив в одному з цегляних будинків за білим цегляним парканом, у центр більше не потикався, навіть хотів одружитись, але не знайшов дружини — очевидно, їхні середньовічні закони забороняли їм виходити заміж за комуністів, добре, що його взагалі на багатті не спалили, він потроху включився в життя громади, спочатку торгував жуйками в кіоску, потім пішов угору і почав торгувати водярою в магазині, потім — по висхідній — перейшов на драп, і вже просто сидів удома, кому треба — продавав цілюще зілля, кому не треба — того посилав на хуй і стріляв із берданки з-поза цегляного паркану, піднявши міст і затопивши рови водою, Чапая він пам'ятав ще по роботі в клубі, Чапай був постійним клієнтом, хоча він нам чогось явно не договорював, принаймні мені так здалось, ось.
15.15
За якихось хвилин п'ять ворота скриплять і з'являється голова дилера. Юрік не схожий на рома, у всякому випадку я собі ромів інакшими зазвичай уявляв, я, звичайно, не очікував, що вийде чувак у червоній сорочці в крупну горошину і з фанерною гітарою в руках, ну, але щось же нам у школі про ромів розповідали, чи як, а тут виходить якийсь худий альбінос в сірому поношеному костюмі і з більмом на лівому оці, недовірливо нас оглядає, вони щось із Чапаєм починають шепотітись, приглядатись, ледь не обнюхувати один одного, врешті дилер махає нам рукою, і ми йдемо за ним. Мені цікаво, що може бути за бійницями — гармати, алебарди, знаряддя тортур, але все спокійно, на подвір'ї стоїть невеликий сарайчик із білої цегли, біля ґанку собача буда, теж із білої цегли, в буді лежать кури, одна залізла на буду і стоїть там, о — кури, — думаю я, — власне це і все, що я думаю, і ми заходимо в дім. В кімнаті стоїть стіл і більше немає нічого. Стіни голі, на одній, щоправда, висить дорогий килим, прихуячений по краях цвяхами, цвяхи добре видно, нічого так — нормальні, хороші цвяхи. Юрік говорить нам почекати тут і, зблискуючи більмом, виходить до сусідньої кімнати, Чапай чомусь нервує, хоча показує нам, що все гаразд, зараз візьмемо, я розглядаю цвяхи в килимі і раптом бачу на підвіконні велику рибину, навіть не знаю, що за рибина, я їх ніколи не міг розрізнити, ну там, риби, жаби — і все, кватирка відчинена і навколо рибини літає кілька бджіл, ліниво кружляють, де вони лише взялись по такій погоді, сонні й зовсім неагресивні, хоча, може, саме так і має бути. Сідають на риб'яче тіло, повзають по ньому, я підходжу ближче, пробую перевернута небіжчицю і враз відсмикую руку — риба зсередини просто вижрана цими хижаками, їх там цілий рій, коли я торкнувся рибини, вони вилітають звідти і крутяться над тушею, але швидко заспокоюються і знову залітають всередину, яка гадість, думаю я, мертва риба, мертва циганська риба, вижерта ізсередини, який жах.
Заходить Юрік із пакунком драпу, бачить мене біля риби і теж не може від неї відірватись, бджоли знову заповзають всередину, і є в цьому щось настільки моторошне, що ми всі дивимось і не можемо відвести від цієї чортової риби погляду — і я, і Вася, і Чапай, і Юрік, і навіть Ісус на його розп'ятті, котре вибивається з-під його сорочки, пильно-пильно дивиться на вижрану бджолами ромську рибину, і навіть відвернутись не може. Юрік врешті кладе пакунок на стіл, і ми починаємо його нюхати, мацати, дивитись на світло, коротше, усім своїм виглядом показуємо, що нам відомо, як виглядає добрий драп і що нас не наїбеш, будь ти хоч тричі ромом і колишнім завклубом, ми тебе бачимо наскрізь і драп твій бачимо наскрізь, хоча насправді ні хріна ми не бачимо, Вася дістає пачку грошей, відраховує, Юрік свердлить його своїм більмом, Ісус дивиться пильно-пильно, Юрік скаржиться, що матиме проблеми з рублями, це ж по курсу треба рахувати, невідомо, що там із баксом, із баксом все нормально, — каже Вася, — бакс стоїть, хуй у тебе стоїть, — каже йому Юрік, але гроші бере і виводить нас на вулицю, я ще чую, як бджоли тихо перебирають лапками в риб'ячому череві, хоча, може, це мені лише здається.
На вулиці Юрік холодно з нами прощається, ми відходимо з десяток метрів, Юрік і далі стоїть на воротях, не заходячи в двір, і тут нарешті Чапай видає, він раптом зупиняється, стривайте, каже нам, можемо його взяти на понт, ти що, говорю я, для чого? він там все одно сам, ви ж бачили, нічого не зробить, перестань, лякається Вася, пішли звідси, все ж нормально, та ладно, говорить Чапай, не сціть, зараз я його розведу, він дістає пакунок із драпом, щось у ньому длубається, так ніби перевіряє, соває назад до кишені, повертається і йде до Юріка, за кілька метрів від нього зупиняється і кричить:
— А драп-то в тебе — гівно! Ой, блядь, — думаю я, — блядь.
— Гівно! — повторює Чапай впевненіше.
I тут Юрік раптом зривається і зникає в дворі, ми не знаємо що робити, ну, себто ми з Васею Комуністом, тільки не Чапай, той, схоже, в курсі, що на нього чекає, видно, він уже не вперше так бере на понт свого дилера, тому він швидко повертається і кричить нам рвемо звідси, і ми справді рвемо і, слід сказати, не даремно, тому що ворота за нами знову відчиняються і звідти вистрибує Юрік із берданкою, і з очей його сипляться іскри, навіть із того, що з більмом — теж сипляться, хоч і не так сильно, ми біжимо, нам головне дотягнути до рогу, а там уже цивілізація, трамваї, метро, такі-сякі нормальні стосунки між людьми, натомість за нашими спинами Юрік із берданкою і його середньовічний замок з курами і бджолами-кіллерами, нам е від чого тікати і ми вже викладаємось, Васі гірше — він без паска, тримається руками за джинси, аби не загубити їх, Юрік натомість зводить курки і палить в небо над нашими головами, раз, потім удруге, в нас він, слава богу, навіть не цілиться, а то ще невідомо, чим би все скінчилось, він палить в небо і весело сміється, я це досить добре чую, вже повертаючи за білий цегляний ріг, нам в обличчя вдаряє свіжий літній вітер, здіймаючи в повітря паперове сміття, пил і пір'я, і це пір'я крутиться над нашими головами, тож я навіть не знаю, кому воно належить — птахам із цегляного палацу чи щойно підстреленим янголам, які прилетіли ось до Юріка, скажімо, аби полегшити його середньовічну самотність, а він, дебіл, відігнав їхню білосніжну дружню зграю назад в дощове небо і лишився сам — лишився і стоїть собі там — посеред порожнього ромського мегаполісу, самотній-самотній дилер, обдурений долею продавець радості, якому немає з ким навіть поговорити, лише Ісус на його розп'ятгі сумно хитається — зліва направо, справа наліво, зліва направо.
17.00-20.00
— Ви в цьому просто не розбираєтесь.