Рівне/Ровно (Стіна)

Олександр Ірванець

Сторінка 5 з 29

З де'вятого поверху, з-за оббитих фальшивою шкірою дверей із тризначним числом на них ступив ти в невідомість, — і на довгі дні, місяці опинився за Стіною. Щоб зараз під'їздити до "свого дому", як давно вже прийнято в нас говорити, хоча у цьому домі тобі належать якихось тридцять п'ять-сорок квадратів, вкритих вичовганим блідо-вишневим лінолеумом…

"Home, sweet home…" – приспівують штатники у таких от випадках. Цікаво, чи ж батьки знають про твій приїзд? Та, напевно, знають, мусили б їм повідомити. Чекай, хто б це мусив їм повідомити? Ну, як це хто – та ж сама інстанція, котра надіслала тобі дозвіл на приїзд. "ОУзмивон" якийсь, чи як його там. Старший інспектор Колтунец, чия монограма стоїть під друкованим текстом запрошення-дозволу. Або його заступник, заступниця, секретарка яка-небудь. Вони ж на те й існують, ці компетентні органи. Ач, як ти швидко, щойно опинившись по цей бік стіни, почав думати по-тутешньому. Може й нема тут ніяких "компетентних органів"… Та ні, де ж їх нема… Швидше можна припустити, що той старший інспектор, або його заступник, або секретарка просто не потрудились передзвонити твоїм батькам. Бо що йому/їй, більше за всіх треба? Добре, цю свою думку додумаєш пізніш. Краще поглянь навкруг – оце ж твоя вулиця, якої ти не бачив бозна скільки. Як попідростали горобини вздовж хідників… І ще – хтось вирвав мальви попід вікнами аптеки. А от вибоїни на асфальті ніде не поділися. Крутонувши кермо ліворуч-праворуч, Шлойма пригальмував навпроти останнього під'їзду й заглушив двигуна. Береза, яка стоїть впритул до ліхтаря, теж розрослася за ці роки. Шлойма вийшов з авта і через задні дверцята вийняв торбинки з подарунками. Озирнувся на рідну двадцять четверту школу, яка бовваніла в легкому туманці навпроти за дротяною огорожею – там довгих вісім років довелось викладати мову й літературу в різних класах, від шостого й вище. Аж поки та сама література не забрала його вже назовсім від суспільно-корисної праці.

Три пакети зі шматтям не були важкими і вмістилися в одну руку, якраз, щоб другою потягти на себе важкі двері на пружині. Двері, помальовані олійною, якогось пластиліново-вохристого кольору, фарбою десь у незапам'ятні часи, найшвидше – іще до перевороту, до поділу двох Україн. За дверима мусили б стояти наступні двері, внутрішні, але їх нема, вони відсутні, вибиті разом з одвірком і далі – темна прірва під'їзду, сходи, стіни у брудно-зелених патьоках. Кнопка ліфта на спроби натиснення не відреагувала ніяк. Ну що ж, він, цей ліфт, і в ті давні часи працював переважно на великі свята, а тепер, видно – й поготів. Отож пішечки, степ бай степ, сто п'ятдесят вісім сходинок, колись, іще замолоду ти порахував їх знічев'я. Прольоти по дев'ять сходинок, а також п'ять сходинок до першого поверха – це ж усього сто сорок дев'ять, а де ж іще шість? Не складається… Перерахувати, чи що?

Тим часом вже й четвертий поверх. Наступний проліт – рівно середина шляху, "чотири і пів поверха", як ти колись для себе це називав. Половина від дев'яти. За час твоєї відсутності в під'їзді вже від другого поверху з'явилися добудови — додаткові зовнішні двері, щоправда без замків, лише з клямками, сільськими металевими клямками: натискаєш пальцем гачечка – і двері відчиняються. Як у тому давньому й дещо рогульському анекдоті: заходьте, люди, беріть, що хочете!.. Запилюжені вікна в під'їзді скеровані в північний бік, тож світла впускають мало, а прямі сонячні промені взагалі потрапляють сюди лише кілька разів на рік, у ті найдовші дні червня, коли день триває вісімнадцять годин.

Ну, ось нарешті й дев'ятий поверх. Вище – лише вічно вибиті двері на горище й зелені металеві сходи на дах. Плаский дах, вкритий рубероїдом, завбільшки з футбольне поле, звідки, напевно, має бути видно дахи й телеантени Західного сектора, вежі готелів і ген аж там, далеко, на обрії – будівлі району Ювілейний, вже не за, а – перед зовнішнім закрутом Стіни.

Доторкування пальцем до кнопки дзвінка не дало жодного аудіо-результату, як і у випадку з ліфтом. Або дзвінок працює дуже-дуже тихо, або не працює взагалі. А твої ключі, вони так і залишилися висіти на цвяшку в передпокої, там, по той бік Стіни.

"Заходь, синку" – тихо сказала мати, відчинивши перед ним двері навстіж і відступивши на крок, замість кинутись назустріч. – "Тебе вже чекають." З-за материної спини, з вітальні в коридор виступили дві квадратноплечі постаті без облич, бо в контражурі.

"Шлойма Васильович?" – у запитанні бриніло водночас стверділе ствердження. – "Це хара… добре, що ми заздалегідь знали про ваше прибуття. Ми з Миколою Івановичем уповномочені пригла… запросити вас на одкрите засєданіє місцевої Спілки письменників!"

Тон висловленої пропозиції заперечень не допускав навіть гіпотетично.

Шлойма з торбинками пройшов до кімнати, розсунувши квадратноплечих. Поставив подарунки на стіл, сів на канапу.

"Я приїхав побачитися з рідними" – Намагаючись бути спокійним, подивився знизу вгору на гостей. На світлі вже було видно, що вбрані вони у не вельми зграбно пошиті костюми-двійки та сорочки з краватками. – "Так що лишіть мене у спокої, будь ласка… Мамо, а де батько? Де Уляна?"

Мати відійшла від одвірка, з-за спин квадратноплечих, присіла на край канапи. На протилежний край.

"Вона хотіла прийти, синку. Але у них у школі захворіла вчителька, російський мовник, і Уляну попросили вийти на заміну. А батько поїхав на Черкащину. Позавчора. Ну а як ти там, синку?"

"Я не там, мамо, я вже тут. Ну, обійми ж мене!" – вже майже наказав Шлойма, і мати, підсунувшися ближче, пригорнулася до нього. – "Мамо, хто це такі? Навіщо ти їх впустила?"

"Сину!" – мати зазирнула йому в очі. – "Так треба. Поїдь на ті їхні збори. Вони ж не відчепляться."

"Які збори, мамо? Я що, чекав усі ці роки, щоб приїхати сюди і йти на збори? Ти краще розкажи…"

Тим часом один з квадратноплечих, той, якого інший назвав Миколою Івановичем, м'яко й тихо перейшов кімнатою, і відхиливши штору на вікні, визирнув униз, у двір.

"Слабєнька у вас машина, Шлойма Васильович" – з простодушною іронією в голосі зауважив він. – "От у іюлі приїжджав од вас, оттуда один… дєятєль, так у нього був етот… джип, я не помню…"Пахєро", з переднім і заднім приводом. Звєрь-машина."

"Собирайтесь, собирайтесь, Шлойма Васильович" – майже прохальним тоном протягнув від дверей другий квадратноплечий. – Потом, після засєданія у вас ще буде врем'я пообщаться з родними, з матер'ю."

"Синку, їдь. Я чекатиму." – У материному голосі теж чулися нотки прохання. – "Може ж там не буде довго."

Неназваний досі квадратноплечий біля дверей вже набирав якогось номера на телефонному апараті.

"Ало! Катрушин, ти? Самчук говорить. Ми на Струтинськой. Давай сюда "волжану", до послєднього под'єзда. І ліфта включи, бо шо нам, пєшком топать з девятого етажа? У нас же тут гость, із Западного сектора, він ще подумає, шо в нас, у Ровно ліфти не работають. Давай! Через п'ять мінут виходим."

Микола Іванович відчинив двері на балкон і вийшов. Шлойма взяв зі столу пакети й поставив перед матір'ю.

"Мамо, я ось тут подарунків купив. Джинси для Уляни, для Ілька, і ще…"

"Дякую, сину, нащо ти витрачався? У вас же там все таке дороге. А в нас все є. Дякую, сину, вона буде рада." – Зазирнувши до пакетів, мати відставила їх на підлогу. – "Що там у вас з Оксаною? Як там ви? Не бідуєте?"

"Прийшла "волжана" – повідомив Микола Іванович, визирнувши з балкона.

"Ні, мамо, у нас все в порядку." – Розповідати підробиці не хотілось анітрохи. Шлойма рвучко підвівся з канапи й попрямував на балкон. Микола Іванович хотів було перехопити його, але чи то не встиг, чи то не наважився. Шлойма переступив поріг балкона, витягаючи з пачки сигарету. Рука з запальничкою тремтіла.

"О, у вас хароші сігарєти!" – Микола Іванович всією своєю квадратурою виник у вузьких балконних дверях. – "Може, вгостите? А то від цього "Космосу" так у горлі дере…"

Шлойма простяг йому відкриту пачку, але Микола Іванович, замість узяти з неї сигарету, забрав усю пачку до рук і заходився її розглядати.

"Га-у-ло-і-сес… І шо то воно таке?" – потім він нарешті таки вийняв сигарету, припалив і схилився поряд зі Шлоймою на бетонне опертя.

Сонце десь за будинком добивалося до зеніту. У двір падала довжелезна прямокутна тінь, немов величезне темне вітрило. За дротяним парканом унизу висипали на перерву школярі. Старші діловито курили біля жовтогарячого клена, передаючи сигарету по колу в той час, коли малеча намагалась упоперек стадіону зіграти міні-тайм футбольного матчу. Праворуч бовваніла, затуляючи чверть небосхилу, коробка недобудованого будинку поверхів на п'ятнадцять, зяючи дірками незасклених вікон.

"Кооператив. Ніяк його не достроять." – Микола Іванович упіймав шлоймин погляд і поспішив пояснити, видихаючи тютюновий дим. – "Бо в людей зараз грошей не… не так багато. Але зарплату у нас платять регулярно. День у день."

Вдалині, за полем чаділо їдучим димом міське сміттєзвалище, – як і роки, й десятиліття тому. Праворуч, понад Бармацькими ярами багряніли гайки між полів. По об'їзній трасі повзли на Сарни якісь вантажівки й цистерни, фарбовані в понурі військові кольори.

"Пора їхать, Шлойма Васильович." – Микола Іванович шпурнув недопалка униз.

"Мамо, я ще повернусь!" – промовив Шлойма вже у дверях, але мати, дивлячись йому просто у очі, своїми карими у його сірі, заперечливо похитала головою.

Ліфт зі скреготом роззявив свої двері й усі троє увійшли до запльованої, а колись лакованої кабіни, де на плити ДВП місцями були грубо набиті несиметричні квадрати фанери. Доки кабіна повзла донизу, Шлойма намагався зосередитись: що далі? Вочевидь, повернутися до матері вже не вдасться. Тоді – що? Відбути це "відкрите засідання" Спілки письменників і від'їздити. Так, треба повертатися. Оце попав, так попав. Але чого б їм тебе затримувати? Та чи мало, з якої причини? Наприклад… Прикладів можна напридумувати просто зараз необхідну кількість.

Ліфт востаннє смикнувся і зупинився. Двері розлізлися й Шлойму підштовхнули назовні, у під'їзд. Знадвору, перед самими сходами, підігнана впритул до дверей, вже стояла "Волга" світло-сірого кольору з відкритими обома задніми дверцятами.

"За машину свою не беспокойтеся.

1 2 3 4 5 6 7