Чесно кажучи, я не сподівався, що найгарячіше підтримуватиме всі ці ідеї саме він. Адже Василь Федорович завжди був таким стриманим, мовчазним.
— Це ваш улюблений учитель? Я маю на увазі: був улюбленим.
— Улюблений? — невпевнено перепитав Гриньо, і Радомир зрозумів, що заскочив його цим запитанням. — Ні, по-моєму, ні. Не любили, але й не боялися. Навіть важко визначити, як саме ставилися до нього. Уроки його подобалися. На оцінки він був не лихий, нотацій не читав, директорові та завучеві не скаржився. Знаєте, такі "тихі" вчителі не дуже й помітні.
— Може, й не помітні, — погодився Радомир, відчуваючи, що ставлення Гриня до вчителя давно змінилося. Зараз він говорив про Полянського, як про дуже близьку людину. — Зате й пам'ять про них ніколи не буває лихою.
— Уроку хімії Василь Федорович так і не провів, бо всі сорок хвилин розповідав про Захара і його невеличку, з п'яти хлопців та дівчат, молодіжну підпільну групу, до якої входив колись і він сам. Проіснувала група недовго, всього півроку, бо одразу після загибелі Захара поліція почала стежити за всіма, хто з ним дружив. Полянського і ще одного хлопця, Петра Зорівчака, навіть заарештували, але, на щастя, до районної поліції не відвезли, а тут, у селі, хлопці зуміли протриматися кілька днів і нікого не видати.
— Через два дні Зорівчака знайшли вранці край села мертвим, — похмуро докинув Крижань. — Увечері вбили пострілом у спину. Хтось із поліцаїв або жандармів постарався. А чутку розпустили, що це дружки-партизани йому помстилися. За те, що видав, кого тільки міг.
Кілька хвилин усі троє мовчали. Низько над островом пролетів лелека. З вужем у дзьобі. З-за стіни очеретів долинали мелодія якоїсь іноземної пісеньки і дівочий сміх. І мелодія, і сміх пропливали повз них, зливаючись із перегуками горлиць.
— Ну, а як повівся Вандевура, дізнавшись, що в школі зацікавилися подвигом Захара? — звернувся Оснач до Гриня.
— Та як?.. Він уже тоді був у нас класним керівником. Наступного дня зустрічає мене в коридорі і, в'їдливо посміхаючись, запитує: "Що це ти за героя там винайшов, Гриню? Чи не Захара Шаблюка? Ага, ще тільки його в герої не витягли. Це тобі хто про нього розповідав? Тітка Леся, еге ж?.." — "Тітка Леся", — кажу. "Ага, і вона туди ж! У підпільниці. Гоп-трісь, і вже тобі якщо не сама героїня, то принаймні сестра героя!"
Спочатку я гадав, що це вчитель так жартує. Хоча які тут жарти? А потім зрозумів: ні, його дратує будь-яка згадка про Захара. І досі не можу зрозуміти, чому?
— Він що, справді говорив з тобою так, як ти оце переповідаєш? — обережно уточнив Радомир.
— Та майже слово в слово! Неподалік стояв Вітька Кочут із сьомого "Б". Він усе чув. На закінчення Маркіян Маркіянович ще й наказав нам забути "про цього свого задрипаного героя". А боротися треба за ім'я Якова Гордієнка. "Це герой перевірений — за нього й боріться. А то розвели антимонію!" Я тоді сказав, що треба все ж таки розібратися в тому, що сталося біля Кричинецького. І що подвиг Захара не менший, ніжЯші Гордієнка. Отож я не розумію, чому він так ставиться до Шаблюка. Проте Маркіян Маркіянович знову в'їдливо так посміхнувся: "Ти що, Козарук, маєш щось проти народного героя Якова Гордієнка? А носити після цього піонерський галстук ти маєш право? Цей ваш Захар такий герой, як я — папа римський. Герої відомі — з них і беріть приклад, в них і вчіться. І взагалі, ми ще докопаємося до того, як там було насправді. Он чутка є, що сам Шаблюк і нахвалився вести карателів у плавні, тільки що дороги до пуття не знав. Щоб імені його в класі я не чув. Бо й зі школи полетиш, як зрадницький прихлебатель. Він так і сказав: "зрадницький прихлебатель".
— Маркіянович тільки так і міг сказати, — докинув Крижань. — Він і з літніми людьми іноді говорить, мов прокурор у трибуналі.
— І потім у вас ще були сутички? — запитав Оснач Козарука.
— Наступного ж дня. Маркіян Маркіянович знову заговорив на уроці про "сумнівного, неперевіреного героя" Шаблюка. А я сказав, що він не має права називати Захара "сумнівним героєм". Деякі хлопці підтримали мене, деякі злякалися і промовчали. А мене Маркіян Маркіянович вигнав з уроку. Ну, вигнав, то вигнав. Отоді й написав до редакції районної газети. Не про сутичку з класним керівником, звичайно. Про це я ні словом не обмовився. Просив, щоб прислали кореспондента, щоб хтось із журналістів спробував докопатися до істини, написав про Захара.
— І кореспондент приїжджав?
— Десь через місяць. Поговорив зі мною, з тіткою Лесею. А після розмови з Маркіяном Маркіяновичем зустрів мене та Вітьку Кочута і сердито так каже: "Що це ви мені, хлопці, голову морочите?! "Герой! Завів фашистів у трясовину!" Через вас я ще й мав би неприємності. Треба ж думати, що ви пишете до редакції. Краще б двійки свої повиправляли, слі-до-пи-ти!"
— "Принциповий" трапився вам журналіст, нічого не скажеш. А як повівся у цій ситуації Василь Федорович Полянський?
— Хімік завжди був за нас. Пропонував створити музей, вивчити матеріали. Маркіяну це не сподобалося, і він знову написав кудись. Що, мовляв, Полянський згубно впливає на учнів, відстоює зрадника. І що ще треба перевірити, чим він сам займався під час окупації. Ну а далі все зрозуміло: приїхала комісія. Василь Федорович тяжко захворів. Замість нього хімію вела Ірина Володимирівна, наша бота— нічка. А їй байдуже: що там насправді здійснив отой Захар Шаблюк. А хімії вона, звичайно, не знає. За конспектами Василя Федоровича читала.
— Ну, це їй можна пробачити. Вона ж не фахівець.
— Я розумію. І все ж таки хімії вона геть не знає.
— Але чому ти вважаєш, що їй байдуже до всього того, що пов 'язане з Шаблюком. Вона що, говорила про це?
— Хіба таке обов'язково говорити? І взагалі, не треба вважати нас дурниками, — досить різко відповів Гриньо. — "Учіть хімію і не морочте собі й нам голови з цим Захаром", — ось що вона могла б сказати, якби наважилася. Але не наважилася. Досі вдає, ніби нічого не знає ні про наш конфлікт із класним керівником, ні про подвиг Захара. їй так зручно — нічого не знати, ні про що не здогадуватися. Така її життєва позиція. Про яку-то стільки пишуть в газетах. Ірину Володимирівну вона цілком влаштовує.
5
На світанку Радомир підхопився від того, що почув, як хтось сів біля нього на ліжко.
— Міцний сон маєш, хлопче, — стиха мовив Крижань, мабуть, побоюючись розбудити господиню, — молодий. Я про такий уже забув.
— Ви давно в кімнаті? Треба було розбудити.
— Сиджу недавно, а ось підсідаю — втретє. Читав оце твоє... Ну, повість твою. Я спочатку навіть засумнівався: невже це про наші місця? Та й прізвища чужі. Але ж острів... Острів Кричинецький! То я повість твою за ніч двічі перечитав, хоча до писаного, щоб ти знав, не дуже охочий. Рибалки ми... Озеро слухаємо, з озером говоримо. І читаємо теж по ньому.
— По озеру?.. — спросоння перепитав Оснач. — Це щось нове. От чого не читав, того не читав.
— Чому ж ти одразу не сказав, що маєш таке, написане про наші краї? Ну і про батька теж... Бо я ж оце й досі не знав, як він загинув, — не звернув Крижань уваги на уточнення Радомира.
— Почекайте, почекайте, — схвильовано торкнувся його плеча Оснач, усе ще сидячи в ліжку. — Здається, я вже чогось не розумію. Ви сказали "про батька". Це про того рибалку, ну, Кудленка?..
— Та чому ж Кудленка, чоловіче добрий? Не Кудленком він був, а Крижанем. Як і я.
— Крижанем?! Можливо, й так. Я не знаю. Ну, звичайно... Адже той, останній десантник, що врятувався і розповів мені цю історію, прізвища його не пам'ятав. Стільки років минуло. Пригадував, що нібито на "К" починається. Кудлань, Кудленко. Та невже? Отой хуторянин, який рятував моряків, переховував їх у себе вдома, а потім на острівці — ваш батько?!
— Виходить, що ніби так, що мій. Якщо тільки описуєш ти наш хутір і нашу трясовину. Бо, може, ще десь трапилося таке... А про наш острівець чув...
— Та ні, все відбувалося саме тут. Десь тут. А ви?.. Ви ж пропали безвісти? Принаймні так вважав Кудленко... Тобто Крижань.
— Під Кагулом мене поранило. Тяжко. Евакуювали за Дністер. Ну а писати вже було нікуди. Через фронт листоноші не ходили.
Якусь хвильку Оснач заворожено дивився на старого. Йому здавалось, що все це сон.
— Неймовірно. У все це важко повірити. Ні, не в те, що ви залишилися живим. Що я потрапив до вас... Саме до вас.
— Мабуть, тому й нарадили до мене йти, розуміли: краще Крижанів цієї історії не знає ніхто. Хоча я теж нічого до пуття... — підвівся старий з ліжка. — Вся надія тепер на Гриня. Але сам бачиш: дійти до правди — не легше, ніж до Кричинецького. Все трясовиною, трясовиною...
— Нічого страшного. Дрібні сутички. Поговорю з Вандевурою — він усе зрозуміє.
— Ну, а той, від кого ти дізнався про все це? — запитав Крижань уже від вікна. Тим часом Радомир теж підвівся з ліжка й почав поспіхом одягатися. Про вранішній сон уже не могло бути й мови. — Він що, один врятувався?
— Один. Другий загинув. Але вже після смерті Шаблюка, — неголосно пояснив Оснач, зрозумівши, що Крижань сказав усе, що міг. — Давайте вийдемо на подвір'я. Душно тут. Арапки у вас чудові. Дивні ранки.
— Ага, вийдемо, подихаємо. Та й стару зі сну не вириватимемо. Але ж ти скажи!.. Хто б міг подумати, що один із моряків усе ж таки лишився живим, пройшов трясовину?! — проказував Крижань, уже йдучи подвір'ям.
— Не тільки трясовину — всю війну пройшов. Аж до Німеччини, й помер оце кілька років тому. Капітаном першого рангу, у відставці. Морським полковником тобто.
— То он яка доля того моряка! Он яка! — схвильовано проказував старий, добуваючи з однієї кишені піджака мундштук, з другої — пачку цигарок. — Ну а про батька мого... Що він ще розповідав, цей морський піхотинець?
— Майже все, що я дізнався від нього, там, у повісті. Що відбувалося на хуторі, коли фашисти прийшли туди, щоб примусити господаря бути провідником, цього вже ніхто не розповість. Свідків не існує. Одначе з усього видно: старий тримався гідно. Моряків не видав. Вести ворогів на Кричинецький відмовився. Загинув мужньо.
— А щоб ти знав, — ствердив Крижань. — Гідно і мужньо. Як і належить. Жоден із Крижанів козацького роду не зганьбив. І було б добре, якби той десантник...
— Він хотів навідатись сюди.