рафінований інтелігент, що нагадував Радомирові вчителя тургенівських часів.
Як сталося, що цей чоловік потрапив сюди? Оснач навіть не стримався і запитав директора (це директор переповів йому потім біографію Вандевури): "Маркіян Маркіянович... Він що, завжди приходить на уроки в костюмі-трійці чи, може, в нього якась подія?.."
"Та ні, знаєте, нам би всім брати з нього приклад. Хто б не приїжджав сюди, чи з райвно, чи з облвно — всі звертають увагу, — і, простодушно оглянувши свій заношений костюм, додав: — Знаєте, село. Якось не виходить. До цього треба звикнути. Та й кравців порядних катма... А Маркіян Маркіянович з учительської родини. Інтелігент у третьому чи, може, й четвертому поколінні".
"З таким легко працюється".
"Легко? Та не сказав би. Людина він складна. Напевне, йому з нами, селюками, важко. Проте і нам з ним теж не легше. Отож іноді зривається наш Маркіян Маркіянович. І, даруйте, але, зриваючись, поводиться так, що іноді здається: ні, далі костюма інтелігентність його не сягає. Не пробивається вона до душі, сукно, мабуть, зацупке. Ну, але ви тут в іншій справі, в іншій справі... Та й не дуже покладайтеся на мої враження. В них чимало суто суб'єктивного — чесно визнаю".
— І все ж таки, що могло статися, що хлопчина, за листом якого я приїхав сюди, втік з дому?
— Зі школи — так буде точніше. Бачите, шановний журналісте — газетярю, у них тут свої "ігри", в які я намагаюся не втручатись. У такій дірі, як наша Рибань, неважко й деградувати, якщо, звичайно, не привчишся бути вищим за всі ці провінційні дріб'язковості. Але суть конфлікту я можу переказати. Тільки тому, що він пов'язаний з подіями, про які йдеться в листі.
— Неоціненна послуга. Хвилиночку...
Старий уже був у човні і нетерпляче поглядав у їх бік. Оснач попросив його почекати ще з десять хвилин, і вони з Вандевурою сіли на лавку біля причалу.
— Отже, конфлікт... — нагадав Оснач учителеві. — Якщо я вірно зрозумів, стосується він історії двох моряків, які тут переховувалися?
— Тут усе значно складніше, ніж вам уявляється. Не зупинятимуся на подробицях, вам доведеться дізнаватися про них від інших. Але впевнений, рано чи пізно вам скажуть: Маркіян Маркіянович робить усе можливе, щоб ім'я Захара Шаблюка не те що в пресі чи в розмовах, а навіть у згадці людській з'являлося якомога рідше. Що воно дратує мене, хоча, здавалося б, чому, з якого дива? Захар давно загинув, у війну; і Маркіян, і він були підлітками, отож навіть якби Шаблюк чимось і завинив перед ним, уже можна було б пробачити й забути. Що він, мовляв, і Гриня через це недолюблює, і вашу появу сприйняв, наче біль зубний.
— А може, подвиг Захара справді якимось чином позначився на долі Маркіяна Маркіяновича? — обережно поцікавився Оснач, приймаючи умови гри. — Або на долі його рідних? Війна. Все може бути.
— Жодних заперечень з цього приводу, журналісте-газетярю, жодних заперечень, — загадково усміхнувся Вандевура. — З'ясуйте все самі, не хочу нав'язувати вам свого трактування. А взагалі... попрацювати б вам у нашій школі хоча б із місяць. Та й хіба тільки в нашій? У будь-якій сільській. Інтелігенції нема, журналісте-газетярю, інтелігенції! Традиції старої української інтелігенції ми не тільки не зберегли, а, давайте казати одверто... зробили все можливе, щоб від них і сліду не залишилося. Натомість нових традицій не сформували. Ось і виходить, що тепер ми вже в кожному селі маємо до біса людей з дипломами, але, як правило, на все село ж-жьод-ного інтелігента (він так і вимовляв це слово "ж-жьодного"), сур-рогат, суррогат!
Оснач озирнувся і побачив дівчину, що, сидячи до них спиною, сильними чоловічими гребками гнала до причалу великого, вифарбу— ваного в яскраво-зелений колір човна.
— Ольга Досвітня, десятикласниця, — пояснив Маркіян Маркіянович. — Товаришка Гриня. Отже, й сам він десь тут, мабуть, на якомусь із острівців.
Вони мовчки дочекалися, коли дівчина довеслує до причалу. Кри— жань зустрів її спокійно і, поки вона неголосно пояснювала щось старому, діловито оглядав човен.
— Маркіяне Маркіяновичу, якщо одверто: важко вам тут було прижитися? В цій школі?
— Чому ви так вважаєте? Навпаки, дуже просто. А просто тому, що в мене свої життєві принципи. Чіткі, ґрунтовні. Людина з твердими принципами залишиться особистістю, навіть проживши десять років у мавпячому питомнику. Ви не згодні?
— Ні, чому ж...
— Так, навіть у мавпячому. Це довга розмова, проте...
— Ми могли б зустрітися з вами сьогодні ввечері, — поспішливо мовив Оснач, бачачи, що старий рибалка вже розпрощався з дівчиною, але не відмовився від бажання плисти до островів і нетерпеливиться. — Неділя, вечір обіцяє бути чудовим. Посидимо на причалі, можна навіть з вудочками, поговоримо. Не знаю, як вам зі мною, але мені з вами буде цікаво.
— До ваших послуг, журналісте-газетярю, до ваших послуг. Доля так рідко закидає сюди інтелігентну людину...
З
Радомир відштовхнув човен, вскочив у нього і, доки вони розверталися, поглядав на Вандевуру, що теж підійшов до берега. Горда, незворушна постава, ідеально підігнаний костюм, холодне випещене обличчя, насмішкуватий, сповнений поблажливого презирства погляд. Оцей погляд... Що дає Вандевурі право дивитися ось так на нього, на Крижаня, на своїх колег, на весь світ?
"Не поспішай з висновками, — мовив собі Оснач. — Над тобою тяжіє думка директора. Але в глухому селі така людина будь-кому може здатися диваком".
Втім, щойно вони опинилися за першим валом очеретів, що оперізували затоку, і Вандевура зник з виду, Радомир про нього й думати забув. Хвилина, друга — і човен вигулькнув на чисте плесо, таке собі озеро серед озера. Рибалка зменшив швидкість, й Оснач добре роздивився порослі верболозом острівці, протоки, плавучі архіпелаги з ви— жовклого очерету. Радомир роззирався з такою цікавістю, ніби перед ним відкривався ще один "загублений світ".
— Нам аби тільки вийти на чисту воду, за плавні, а вже звідти пробитися до Чорної Скелі легше. Олька, дівча оте, що човен мій вернуло, каже, що Козаруктам, на острові. Але нічого, проб'ємося і з цього боку. Коли ще побачиш наші плавні? А тут саме нагода.
— То це вони вдвох украли вашого човна? — Досі Оснач навмисне не цікавився його розмовою з дівчиною. Чекав, коли старий сам згадає про неї.
— Ну, чому вкрали? Це ж Гриньо Козарук. Я, тільки-но почув, що це він узяв, — одразу й заспокоївся. Ні на що лихе цей хлопець не здатний. А сьогодні Олька сама взяла. Вдосвіта. Сніданок возила. Попросити соромилася. Що вдієш: у них там свої таємниці. А чого це вчитель до нас навідувався?
— У моїх журналістських справах. Ви добре знайомі з ним?
— Аякже. Дивний він: отак дивишся на нього, і здається, що ні село йому не миле, ні школа. Всі це бачать. А побалакаєш — ні, задоволений життям чоловік. Або ото: говорить ніби й розумне, а дивиться на тебе, як підпанок на наймита. Та, може бути таке?
— Та ніби не повинно.
— О, я теж так думаю: не повинно. Може, я чогось не розумію, а ти хлопець ученіший і мудріший, то придивися до нього. Про такого, мабуть, ще ніхто й не писав.
Оснач вдячно всміхнувся старому.
Човен упирається в якесь коріння, майже повзе по мілині, і вони знову опиняються на чистому плесі невеличкого озерця. Просто з-посеред очеретів виростала невисока, схожа на осколок снаряда скеля. А за нею, на узвишші, виднілася хатина.
— Оце він і є — острів Чорна Скеля, — знову озвався рибалка. — Тут багато острівців, як ми кажемо, "наплавних": сьогодні їх намулило, завтра розмиє зливами. І тільки чотири — сталих. Але найдрев— ніший, мабуть, цей. І найбільший. Там, за ним починається заплава річки Чундуклеї. Там гектарів зо двісті очеретів і теж є кілька острівців, тільки менших. У війну в тих плавнях навіть діяв невеличкий партизанський загін.
— То це там знаходиться Кричинецький острів?
— Там. Степом до нього ближче. Але він посеред трясовини, страшної трясовини. Хто тобі казав про нього?
— Заради Кричинецького й приїхав сюди.
— Та ну?! Чому ж мовчав?
— Ви не питали. До речі, що там сталося під час війни?
— Там багато чого траплялося, — стенув плечима рибалка.
— Про моряків чули?
— Моряків? З десанту?
— І про загибель Захара Шаблюка.
— Он воно що? Значить, приїхали розбиратися, — задумливо проказав Крижань. — Гриньо Козарук написав? У газету?
— Написав.
— Свята душа.
— Ви теж щось знаєте? Під час війни ви були там?
— Що знаю, те знаю, — перебив його рибалка. — Ви самі розберіться, що й до чого. Щоб усе честь по честі. Розповідають, що біля Чорної Скелі партизани тримали зброю. Між кам'яними плитами є сухий вибалочок, а в ньому печерка. Ось партизани і влаштували в ній схованку. Та так добре замаскували, що двадцять разів можна пройти біля неї і не помітити.
— Ага, це вже цікаво. Вже якась зачіпка. Як ви гадаєте, Захар міг знати, де вони ховають зброю?
— А тут і гадати нічого. Сам і перевозив її у човні. Спочатку вони тримали свій арсенал у селі, в якомусь сараї. Місце було непевне. Ось Шаблюк і допоміг їм. Кому-кому, а Шаблюку партизани довіряли.
— Зброю карателі тоді не знайшли?
— Не знайшли, це точно.
— Отже, Захар не видав. Ось вам і доказ того, що він не зрадник! Поліцаї вибрали його тому, що іншого провідника в селі не знайшлося.
— Такого хлопця зі світу звели! Не вірте, що він хотів провести німців до острова, та зі шляху збився. Вам тут дехто казатиме таке, а ви не вірте. Збочити він міг, якби йшов бродом. А він повів фашистів іншою дорогою, у найстрашнішу трясовину. Там колись глибочезна западина була, так ото її залило, замулило... Виборсатися звідти неможливо.
— Ви точно знаєте, що він повів їх через трясовину? — вражено перепитав Оснач.
— Що ж тут знати?
— Ну, як оце можна довести? Є хтось, хто підтвердив би це?
Радомир нетерпляче чекав на його відповідь, проте рибалка несподівано замовк. Так само мовчки витягли човна на берег, і лише тоді рибалка похмуро сказав:
— Чого дарма допитуєшся? Я там не був, слід у слід за Шаблюком не йшов. Кажу ж тобі: докопуйся. Зрадник — то зрадник, а ні... Щоб раз і назавжди міг сказати: "Ні!"
Позаду них раптом почулися кроки. Обидва озирнулися. Неподалік, біля пригаслого вогнища, стояв кремезний парубійко років шістнадцяти. Шерстяний спортивний костюм, в'язана шапочка, в руці книжка.
Огнище було велике і, з усього видно, давнє.