Хапаєшся за ці нори осячі в глинищі під городами, але подумаєш, як тим осам, що поруйнуєш їм глиняні хатки, й не так осам більшим, а перш їхнім діткам, осеняткам, — то так шкода зробиться за той осячий світ, що аж собі вліз би туди й жив, як оса (хіба мало з ним є осьо — еге, й бідончик, і пляшечка, було б і цього хазяйства на який раз). Проте піде він далі, аж побіжить, лякаючи людей, хто є на подвір'ях, цим глиняним носом та чубом у глині, всією глиняною головою. Казатимуть йому: "Здоров, глиняник, ти чого до тітки йдеш, хіба не було де ближче, чи це ти так боїшся інших містечкових бабів та жінок, що аж вкрай села тебе несе, не знати, за чим". Він би їм хіба не відказав, добре він знав, але що ж це ці дурні хлопці його питаються, як вони всеоднак не повірять, а йому й не треба було їхньої віри, він став та й заплакав, що ті жінки на містечку, ще й його Марія, нічого йому не сказали — "куди йдеш" чи якесь інше слово, а дивилися на нього як на дорослого чоловіка, буцім йому відомо самому, куди йти й що робити, і їхніх порад ну не потребує. От це вони такі жорстокі, що аж бояться його й обзиватись не хочуть, думаючи, який він дорослий і чий він син — тітки ж Ярини. Стерпів на тому містечку, то що ж тепер бгикати, у цьому березі, й скільки не жалій себе, то не вернешся назад, щоб знов піти тією ж дорогою, й знов побачити тих самих жінок, але пройти іншою стежкою, не попід церквою, а до сільради ближче та біля всіх магазинів, а біля молочара наче звернути в бік річки, й якраз би десь опинився неподалік обох жінок, і по-іншому б вони обізвались,
може, перша Ліда сказала б слово. Аж звідси, з найнижчого місця в селі, він трохи ширше побачив того батькового світу, й такий він був йому схожий на осячий, хоч однаково незрозумілий, що той, що той. Торкнеться осьо він і цього бабиного світу й, одійшовши позад нього ще далі, думатиме вже й про цей світ, порівнюючи його з тим, раніше відомим, — то кінця всьому цьому не буде, як тако не спинятися й аж на край землі йти. Ще голові погано стане, — починав вірити у цю думку й за чиїмсь прикладом, батьковим, може, шукав собі, де зупинитися, щоб більше ну навіть не думати. Йому цей бабин світ щось інше підказував, аж хотілося швидше почути усе й робити, що той світ навчає. Думай тако, що то баба сидить, яка вже нічого не бачить, а ти повітайся до неї, та й вона тобі слово одкаже, а ти далі потупцяєш й думатимеш, що йшов, бачив бабу Секлету, повітався до неї, а вона одказала на добридень, а ти далі пішов, прийдеш до тітки, скажеш, сидить баба Сеіслета й нічого не бачить, але сказав до неї добридень, то вона голову повернула й щось губами поворушила; о, скаже тітка, то це вона тебе не впізнала. Тітка дослухалася його мови й собі сміялася, — це Юіаві ще не таке було. Раз їде з Житомира, думає, баба не бачить, собі мовчки пройшла, в потім чують, комусь баба жаліється, що Клава не повіталася. Ну ти диви на цю бабу, — каже, нічого очам не видно. Йде Клава раз, уже знає, що баба її впізнає, підходить до неї, кладе їй у пелену грушку, хліба житомирського. Та як добре йому не бувало у тітчиній хаті, — колись навіть так хліба печеного закортіло, що дядько Петро посадив його на раму й повіз до себе, а він по дорозі ногою вперся між шпиці, — проте не міг цього разу радіти знайомому духові тітчиної хати, такої під соломою, у якій ще й дід Андрій з бабою Марійкою жили. Бо потреба ж була щось казати — таке, аж од самої думки про це робилося ну незатишно, наче це ти дядько й тобі осьо десь чи на війну, чи ще кудись, і от знаєш, що ніхто вже нічим не поможе, треба та й треба. То хіба тих жінок на містечку не їхня правда була, коли вони думали про нього як про дорослого чоловіка, а йому здавалося, що він ще малий. І за цим великим столом йому так незатишно робилося, хоч іншого разу хотілося тут посидіти, бо щось дадуть, немов аж смачнішого, ніж дома, — пирога з молоком чи борщу з п,ечі (свою ж піч то вони давно розібрали). Але не так би подумав,
що незатишно, — сказав би страшно, бо сидить тут і не може радіти, як ці всі люди за столом, куми тітчині зі станції, й сама тітка, й баба Марійка, — боявся того часу, коли наважиться вимовити слова, сто разів подумані й вивчені напам'ять дорогою. Кожна хвилина цього сидіння здавалась йому хвилиною-велетнем, якщо згадати батькові хвилини-чекання. Йому здалося, що вже потроху розуміє, чого тітчина кума так на нього поглядає та не така балакуча зробилася. А може, то його позирки щось їй промовляли, хоч він то не думав нічого казати, ні вголос, ні поглядом; або це самі думки його такі виразні, що їх бачать. Аж радісно немов стало, коли станційна тітка до всіх якось, але на нього дивлячись, сказала: "А Славка на мене чогось так дивиться". Й не треба було нічого відповідати, бо знов весело зробилося за столом, — його ж рідна тітка Ганя сказала, що Славка прийшов по молоко й зара буде йти додоми. Але й устаючи з-за столу не з такою важкою душею, він собі дивувався, чого це не вистачило сили висловити завчене. Хоч що-небудь, але щоб це трохи пояснювало оцю страшну обставину, що десь тамо лежить його батько й чекає, а тут сидить ця станційна тітка, яка колись батькові наливала в буфеті й ніколи не казала "Грицю, не пийте", а коли батько попався, то ще й хотіла на нього списати якісь давніші свої нестачі. "Сказав би, ви мені так подобаєтеся", — учила його тітка Ганя, й за цими словами поверталася давня втіха од цієї теплої, запашної хати, аж вій сам починав виправдовувати тітчину куму, бо якби ж на ній була якась провина, то це б вона туто не сиділа та не жартувала з ним. Вже й молоко беручи до рук, починав вірити в таку аж несправжність усього пережитого — що батькові нічого не треба, застане його вдома зовсім не такого, як був, й тітка ця ні в чому не винувата, бо вона собі торгувала, а ти як не хоч, то не купуй. Забувся б тако про все на світі, побіг уже не вуличкою, а берегом, та ще тітка чогось не пускає, й не дуже допитуючись од нього, що він ще хотів, але й він з цим молоком як уві сні — не знає, скільки стояв би заніміло. І тут порятунок його перейняв, тітчиними словами питаючись: "Це ви в нас брали?" — "Та то батько щось хтів", — "Скажеш батькові, що в нас нема". Ще коли — ще думаючи про батька, який, замикаючись, брів через хату до свого ліжечка під грубкою, — він жив цим передчуттям відповіді, знаючи, що, якою б вона не бул— принесе йому втіху
й полегкість, а ще розуміння виконаного обов'язку перед батьком. І хай там батько й через півроку довідуватиметься в тітки, чи син приходив, — вона скаже, що був, але вона йому не дала, й слухати навіть не хотіла. А батько й не гніватиметься на тітку Ганю, його більше втішатиме інше: виходячи у муках зі своєї страшної хвороби, він у відповідях і рухах тітчиних шукатиме хоч якоїсь нещирості, щоб потім, усе зваживши, допікати йому. Але й батько, й він, не згадуючи навіть про це, знатимуть уже найголовніше, що їх надовго, аж поки батька знов не кине у непам'ять, зробить мовчазними спільниками: він батькові не збрехав. Диво його брало, чому це тепер треба вертатися до всього того, що мовби належало до пережитого, стало його досвідом; буцім десь там, нагорі, справжніше життя було, якесь простіше, а батько уявлявся йому аж добрішим і зовсім неохочим до цього питва. То що ж він казатиме тітці, як її пожаліє, — всеодно ж немає її донечки Катерини, двоюрідної його сестрички; як це тепер можна знов пережити те, що вже раз пережив (ще лежали вони з сестричкою Любою в ліжечку під грубкою, коли тітка Ганя зайшла з автобуса й сказала, що нема вже Катрусі, — дали сильних ліків, і глисти підійшли до горла; якось дивно так було йому, чого це тітка приїхала сама з Житомира без доці, хоч і неживої)? А це знов дивися й думай, що це не так собі тітка, а жінка, а він мусить ставати таким чоловіком, яким себе трохи оно відчував, й слухати цю жінку, повертатися до чогось незатишного, болючого, — може, до самої думки, яку раніше геть не впускав до себе, про смерть, бо вона навідувалася не з образом когось чужого, не з Катрусею навіть, а з батьком. Можна було втішатися ну ще чим — що баба Секлета яка оно стара, аж вічна, але колись її смерть забере, та це не буде так боляче ні для кого, а от про батька такого собі не дозволиш подумати, бо це буде не проста смерть — насправді довга, і така видна, як вона йде або заглядає коли-не-коли, й нічого не можуть їй заподіяти, не кишнеш, їй-бо, як на курку. Трохи згадуючи ще цих жінок на містечку, порівнюючи їх з цією жінкою, своєю тіткою, він аж починав думати про них усіх як про якусь одну жінку, й навіть не про одну жінку, бо їх докупи хіба складеш, а про дух-жінку, чого й у житті не буває, але про це можна всеодно думати як про жінку, — як вони вміють повертатися до чогось пережитого й знов, згадавши собі пережите, хвилюватися й страждати тепер, як тоді, коли насправді були свідками й причетними до чогось страшного в житті. Він аж не вірив, що можна так просто й чітко почути в собі першу думку, що виникає після глибокого думання, про яке не дано знати й навіть відчувати, — він подумав, що це, жіноче, аж якось дратує, ну не хотів би не те що стояти туто й слухати ці жалі й повторені страждання душі, а й взагалі хай би такого не існувало, бо ніщо інше так не завдає болю, навіть батьків теперішній стан, як це жіноче; ні від чого так не хотів би втекти, щезнути, як від нього. І от коли треба щось подумати "наперед, знаючи, що так воно неодмінно й буде, й подумаєш, і воно трапляється, то іншого чогось такого й не могло цього разу напроситися: не захочеться йому більш звідти, згори, куди він ще мусить вертатися, злазити в цю долину, де стоїть хата з гарним духом; от би в якій пожити, бо це була така собі спрайжня сільська хата, не така, як їхня, схожа на міську чи на той барак у березі проти школи, — не кортітиме ж навіть настільки, як от тепер, коли він у цій долині, йому кортить нагору, до батька. Прямуючи трохи іншим боком, як він собі назначив ще зразу, — на подив тітчин, — городом, берегом далі, він пробував утішати потроху не тітку Ганю, бо думав, що це їй вертатися знов за стіл до своїх кумів й продовжувати маленьке свято, од якого він одірвав тітку, — втішання його десь поверталося до тієї жінки, у якій щось могло бути й від тітки Гані.