Якби, каже, без музики.
— Хай би не признавалися, що з музикою будуть.
— Де ти бачив, сину. Гріх.
— Та.
— Так не можна, сину. Я оно, коли Міцеїсі казала, що як ця квочка, чув, буде людям перебивати, то яке це добро настане?
Бабі Богиньці не така вже й охота була зачіпати Клікмаї-ршу, вона її навіть і пошкодувала, що та слаба така — ще десь під горбом, і ніхто ж не поможе.
Клікмаїрша перебила їй взяти до себе вчительку Наталю Гнатівну, "оту-го білоруску", й це тепер хоч ґвалт кричи.
На ту суботу ждала якраз, бере води шипучої в лавці і кіло халви, думала ж вгостити, а ця перебила.
Ярин чийому синові не дуже й чутно було, але зважив на мову бабину, що аж у плач переходила; й знов порівнялися.
— Вже й заморився трохи.
— То стань, сину. Я в'зьму понесу. Хіба ж я просила, щоб ти ніс.
♦Еге, я тебе бачу, вже як на людях, то й тяжко",— одхукую-чись на один бік, не забувалась подумати Богинька.
Богиньці, хоч і перестав той дощик, ще дужче запахло всім. То юна й ще втерлася плюшевим рукавом, хоч у носі зробилося сухо — ну да, тутечки, на горбку, вже на рівному, й одзіпати можна, а внизу що, долина, дихни-но візьми.
— Мене в лікарню кладуть, то я думала, що й зостануся
там,— згадала баба Богинька,— кажуть, нічого тобі не поможе, вік. Там котрі прудкіші, тоті повзнавали, чув. Каже одна, я така й така, чоловік на кар'єрі десь робив, з пам'ятниками діло має. Така молода жіночка, але з гачками на хребті — як у мене. Та й вона тобі пам'ятника п о м о ж е. А ти їй виписуй, бо вона знає, які їй пілюлі треба. А я не знаю,— мені й так добре. Як тра щось дуже побачити, то я спинюсь, голову поверну та й бачу. Чого. Тільки їдне гоко більше бачить, а друге менше.
— А так то вам не болить, як ідете? — вгоджав бабі Яринчин син.
— Еге, мені дівчата казали: йдімте на бураки, але я вже не хтіла. Хай оно Клікмаїрша ходить,— голосніше обізвалася Богинька.
Яринчин син підкидав мішечка спиною, щоб не спадав,— тако чалапаєш, то хіба не буде мулько,— і одною рукою брався коли там за бабиного плюшевого ліктя — це як питався що.
— А чия то оно дівчина пішла, баб? — Яринчин син
давно загледів її, але не знав, чи вона з автобуса, чи так звідки.
— Пожди, пожди-но. Ха-но я згадаю. Чиє ж це воно?
— Наче й не з села.
— Еге, а вони теперечки такі, чув. Заробляють, та як повдягаються, то городським повмиватися тра.
— Бабі Богиньці вже давно прийшло на пам'ять, чия то така хитра, що вперед них побігла, але думала, що зразу тако не скаже, хай покортить йому...
— Я вже таку й не знаю.
— То тебе оно скільки в селі не було,— вернула на старе баба Богинька і пристала знов трохи, щоб здоровішим оком розгледіти Яринчиного сина.
Це головина така. її там хтось підвозив до станції.
Богинька бачила. Хай їздять. Далеко, ти думаєш, одлучилась, Ще-но перед костьолом, а вони осьо з Яринчиним сином та й то де.
Проте ж їй і не хотілося, щоб хлопець сам допетрав, чия то пішла. Бо та оно до своєї брами звертала, то що вже Угадувати, й так видно, що голова живе.
— Га-а-а,— проспівала голосненько баба Богинька, аж Яринчин син оглянувся,— це та, що в Житомирі учиться, кажу тобі. То головина. Отако. Мгм, вона.
♦Злякався, бач,— затим намислила собі Богинька,— встид йому тепер баби".
— Та й це ви кажете...
— Скільки вони туди попоперли всього, чуй-но,—охочіше підступилася Богинька, аж грубшим кінцем палички ткнула Яринчиного сина в спину; там ще й за клумачка був клопіт,— Мені Сяньчиної дочки чоловік був раз розказував. Машинами, чУв, вивозили, тіко щоб училася.
— Це така наука.
— Правду кажеш. Це вони тепер так вчаться.
— А мене то й не прийняли.
— Світ такий, сину, настав, та світ такий. Як вони його в Допрі замкнули, та й він мусів признатися. Цей шофір. Тамо біля Двірця половили, цілу машину дзернят десь перли.
— Та який з тих дзернят толк?
Еге, балакай. Сянька з свого городу оно возить,— за чарочку по двадцять копійок бере. Така.
— Мм...
"~ Тебе як давно не було, то ти за ціни позабувався
Вони вже й хату головину минули, а Яринчин син ще й оглянувся, аж заболіло в шиї од вузла,— сили в баби хватило скрутити такого,— але де та головина буде тобі, зразу в хату. Щось же в них там робиться, бо чого це тако нищечком приспішати у дворі, й хоч би оглянулась тобі.
— Це як вона головина, то що з нею балакати,— закортіло Яринчиному синові по-старечому слово сказати.
— І не займай, сину, хай вона собі буде міська.— Баба спинилася, полапала на животі і дужче припнула полу лейбика.
— Диви-но, десь ґудзик "іден згубився.
— Та пришиєте,— теплішим голосом обзивався Яринчин син; якраз уже з горба було, легше ж.
— А проте з мнясом вирвали,— шкода було бабі того ґудзичка,— вони в мене в скрині лежали, то я їх содою була почистила.
— То це стільки лежали, що аж потемніли. Не залізні, баб?
— Та де. Костяні. В канавках міддю позаростало.— Баба Богинька одняла руку з поперека та притулила жменькою полу, щоб не піддувало, і вже тою рукою й не ворушила.
Це аж поки Яринчин син побачив, що то в баби в жменьці біліло. Гроші у вузлику тримала, і що б не робила тою рукою, а хоч мізинцем вдержувала вузлика.
— Як ти оце кажеш, сину, за неї, де вона тамечки вчиться та вчиться, і що такс роблять, чув, то я тобі не знаю, що сказала б.
— Де ж я казав? Це ви.
— Еге?
— Хай собі там вчиться, про мене. Я й не знав, яка там у голови дочка.
— Еге, не знав, кажеш. Так, так.
"Не знаєш ти,— баба стала вдихнути глибоко, й у грудях аж хрипи озвалися,— думав, баба дурна та розкаже".
— Певно.
— Це Микола Клікмаїршин мені казав, він трохи возив на ♦бобику" голову. Каже, як приїхали за Трембачем, то він жінці моргає, щоб бігла, дурна, там на межі золото закопане. А воно на машину все чутно. Та й так узнали. Ну да. Скільки ж його там треба того золота — хай господь милує й одвертає. Коли вони вже понаїдаються.
— Давно приїжджали, бабо? — Яринчин син жвавішими очима оглянувся буцім на головину хату, та не забувся шапчину поправити над цим одним вухом затуленим, так йому в нього десь задуває.
збирачі каміння
— Осьо на різдво. Довго були, возили тутечки і комірника, і бригадира. Агрономові тільки нічого. Він молоденький. То йому нічо.
— Та буде й йому.— Яринчиному синові стало смішно: щоб це така довга дорога була поперед містечком.
— Але крадуть люди, не питай.— Баба Богинька пробувала зачепити ключкою свого мішечка, щоб же ж Яринчин син так не біг, бо їй самій страшно од такої мови.— А колись щоб украсти — боже збав. Де ти бачив, сину.
— Як я колись моркву крав у колгоспі, зара вам розкажу.
— То це ж діти, хочеться морквиночки. А ще ж твого батька десь не було.
— Та чого, був.
— А оцей-го, агроном, що новий став, то таке лихе. Половив жінок десь, і в матір, і як хоч до них — отаке-го, чув. Щоб мені, каже, й листочка з поля не взяли, бо дам усім.
— Має правду, ні?
— Але як ти до людей тако, то який гандж з цеї роботи... А он уже бабі Богиньці й звертати, і їй наче одлягло на
Душі, але ще чогось боялася: як то не Яринчин син, а так хтось
перевдягнутий, випитує. Мало їх таких ходить світом.
— О, диви-н, камору хтось викинув,— Богинька поштур-Цяла паличкою з боків, шукаючи дірочки, бо камера трохи вмерзла в лід.
— З комбайна, як така велика,— і Яринчин син зрадів знахідці; він попустив мішечка до колін, тримаючи його перед собою — ждав, що баба скаже.
— А мені якраз комина обкутати,— баба зіперлась одним ліктем на коліно, а паличкою далі виминала рипучу гуму, пробуючи пальцем, чи ціла.
— То хто б це вам цілу тут покинув?— терпів уже Яринчин син, бо куди ж із тим клумачком.
— Еге, з літа й не такого понакидали, бачив би ти.
— Глядіть, бо я вже пішов,— гукнув зоддалік до баби.— Нате вам, баб.
— А так я собі обіпну та й буде мені. Бо глини не напасешся затиньковувати.
Богиньці аж чоло обросилося, як така робота, але й не забувалася поглядати, де там Яринчин син.
І вже як той минув школу і на горбі біля майстерень, Що їх видно цегляними боками аж сюди, став на місте-чко звертати, баба заходилась прив'язувати камеру до мішечка.
їй так було геть добре: мішечок на спині, а камера, перев'язана мідним дротиком,— баба його ще біля сільради підой-няла,— спереду.
"Еге, так я йому й скажу,— боялася вголос, прямуючи тією ж дорогою,— хай думає, що я закусилівська, чув, та закусилівська".
Ганя ж то перша додумалася, що це буде, як баба помре у лікарні. Що не забрали,— хіба не було куди чи вже так не хотіли.
— Петро, давай заберемо, щоб не казали.
То це добре, що в нього машина, нікуди не треба йти просити, сів та й поїхав на своєму молоковозі.
Баба в лікарні так само не вставала, але це якби звести її, то вона трохи йшла б попідручки. Тако на Петра подивилася, чого він тут стоїть біля неї, якийсь чужий чоловік Але ж, видно, взнала свого сина.
— Це ти, Петро, приїхав по мене?
— Заберу вас й будете вдома вже,— признався їй син,— вам там буде добре.
— А як не піду з тобою, то що ви мені зробите?
— Заберу вас осьо машиною, та й чого це ви будете тут лежати?
Баба Прокопчучка згадала за щось друге, що її мучило, але вона йому не признавалася, щоб не думав на неї нічого.
— Поставити ще тако стільців, та й тобі було б місце лягти,— казала вона, не дивлячись на Петра.
— Заберу вас у кабіну, вкрию вашим кожухом, та й буде вам тепло.
— А ти хіба мого кожуха взяв, Петька? Чого це ти моє добро чіпаєш?
Петро поклав кожуха біля неї, щоб вона могла руками помацати і взнати, що це її кожух.
— Приїдемо додоми та й покладемо кожуха в скриню,— ми ваше гляділи, щоб нічого ніхто не взяв.
— А то Гаїщрей помер, а ви почали його кожуха носити, я ж його не продавала, мені за нього давали гроші.
Петро підсунув кожуха ближче до матері й вговорював її ще їхати додому, бо чого вона тут буде лежати. Якісь порошки, то їх і так дадуть, нащо їй ця лікарня.
— То ти мене будеш везти додоми, га, Петька?—засміялася
баба Прокопчучка по-чоловічому якось.
— Я вас гарно посаджу й кожухом укрию, щоб вам тепло було,— чого ви смієтеся?
Ганя зварить картоплину, щоб скоро було, та й у чашці несе бабі в ту хату й дає в ліжко.
Баба Прокопчучка уже все з чашки пила й їла, що їй Паня принесе там,— суп який, картоплю, ну що давала.
От несе вона бабі їсти, що зварить у літній кухні, а баба бере та й каже, що вже їй нічого не хочеться.
— Ви ж казали, що хтіли їсти.
— А тепер я вже не хочу,— мовить баба Прокопчучка й дивиться собі куди-небудь, щось думає.
Ешя на неї не мала ніколи поганого слова й це мовчить, терпить — що ж ти будеш казати, як баба лежить, не встає
Ганя й повимиває біля баби й під ліжком, щоб їй було свіжо, а баба дивиться, що вона там шарудить, і бере питає знов:
— Це ти вже мені снідати несеш, Гань?
Паня що буде робити — тільки-но питалася, що баба буде їсти, й знов тихо питається:
— А що ви будете їсти, кажіть.
— Може, молока.
Зараз їй приносили молока, але баба так не брала, а починала видивлятися в чашку і вже пити не хоче.
— Що ви там бачите, що так дивитеся?— питалася Паня в свекрухи.
— Бо', що це ти мені дала таке? Я його пити не буду.
— А що таке?
— Повно соломи.