Бабі й не туди, що двері за ними ляснули й тролейбус поволі рушив,— стала очима до машини й голосно дякувала за допомогу.
"Ото не помиряться,— й далі, спостерігала за цими вже обома жінками,— але на почин матимеш собі, ще й в ряд не ставши".
Перебіжить, думає, на той бік вулиці, щоб людям не так у спину впиратися, та й ще побачить цього кіна. Вона колись з цибулею була приїхала на базар, то тож була одна хитра — ні, що це вона каже, дядько якийсь, глянеш — сільське, але й хитре якось не по-сільському. "Що це ви несете та куди прямуєте?" Вона б уже й допомоги його не хотіла, такий переляк узяв, думала, з міліції хто перевдягнений, й це щось за сипа будуть питати. Але що сипові тоді погано зробилося, то його ніхто не чіпав.
А якби хто й добрішенький підступив до неї, то не оддала б мішечка,— у неї той рік тільки й вродило, що відер зо два сіянки.
Вона й ряд той пам'ятає, де стояла з сіянкою. До нього ще діло не дійшло. Повикорчовували трохи по праву руку од автобусної станції, а її ряд нечіпаний. Але й автобусна теперечки не тут, бо таменьки вже ставлять з цегли й шкла якусь халабуду — базар буде новий.
Й тра ж було тоді Яринчиному хлопцеві першому в неї спитатися. Що з собою якогось привів бідненького, в окуля-риках, такого самого студентика. А хіба вона не злякалася тоді? Дивиться на цих покупців, а їй чогось ввижається Грицько,— мовби в кишені руки позастромлював, у нових хромових чоботях, з носка на каблук переважується, й ця гімнастерка, ще з часів молочарні, на ньому, не забуде її ніколи. Чи то за ціну допитувався, не згадає,— що ти йому казатимеш. Вона й так оддала б, що він стільки добра їй зробив.
Але мусить казати цим хлопцям ціну. Бо вже люди оно поглядають цікаво на цю торгівлю. Нарахували щось тих копійок у жменьці,— але, кажуть, трохи не вистачає, бабо. Ну то їй як одлягло. Чогось сміливіша зробилася,— нехай не думають, що на дурну натрапили.
"Шукайте, діти, ще подивіться".
Бабі стільки перти довелося, та щоб спускати тепер за якісь копійки.
Але ж диво друге було: вона подумала, як ця сіянка назад вернеться в село, Яринка посадить у себе на городі, а вона ходитиме проз них й думатиме: то ж моя цибулька росте-виростає.
Хіба б шкода було,— так чогось страшно. Якби тако попросили в неї, вона б дала, сійте собі на здоров'я.
А це везти в Житомир, а послям сидіти, може, в одному автобусі з своєю цибулею.
Бачила, що хлопці жартують з нею; як захтять, то понаходять і ще грошей,— матері тепер гарно дають дітям на вчобу. Отож і радості було в неї, що хлопці торгуються.
Вона й копійкою не поступилася, аж друга жінка пожаліла цих діток "Беріть у мене, хлопці, я дам дешевше".
Пом'ялися трохи, потовкались перед нею, та й бувайте здорові, т
"А мені подобається, як людина торгується,— чула Богинька сусідчин голос, потроху звикаючи до її вимови,— а то ні?"
Везла вона ту сіяночку додоми, хоч і покупці траплялися згодом багатші. "Вже продала",— одбріхувалася перед людьми, а сама не могла з рядів довго вийти, бо знов ця сусідка щось скаже й дивитиметься їй у спину, як на чорта якогось.
Мовчки дякувала тій жіночці, що не зачіпала її більше,— десь ці люди, західніші, не такі балакучі.
Геть би й призналася, що й вона звідти, але кому яке діло, як ти вік звікувала в цьому селі й геть уже коденська. Це іншим здається, що вона біженчиха й досі, але вона більш коденська, ніж хто.
Звертали ті жіночки на її бік, а бабця не переставала озиратися — чи то їй думки були за тих людей у тролейбусі, чи незручно так за цю несподівану допомогу.
"Ще ти й не рада будеш,— Богинька всміхалася, думаючи перебігти вже на той бік,— як вона почне з тебе витрясати".
Тепер їй ця знайома вуличка, де вона звернула біля нової автобусної, аж просторіша зробилася, але ж не тому, що людей тут траплялося рідше,— цих свідків позбулася. Ще зупинилася, щоб руку забрати з грудей та вкласти в кишеньку, та й так, оглянувшись поспіхом, де ті базарувальники вже, додала собі в думці до того, що недавно подумала: "Матимеш на почин",— й далі їй той світ базарний, станційний аж якось здрібнів. Це тільки в місті їй таке почало ввижатися: осьдо стрінеш людину, а тамо перебіжиш з вулицю-другу й забувся, яка вона на обличчя. Й з цими кутками таке. Чим та станція була для неї, коли доводилося на село вертатися,— там того люду, здушить тебе біля каси, й не дихнеш, але все однак добре: вже дома будеш. Тепер не було бажання геть і до буфету зайти, може, яка ковбаса є. Не хотілося бачити когось із сільських.
У ній ще ця радість із страхом разом жила — що це місто таке. Десь минеш осьо сюлька старих будиночків під бляхою, що й не скажеш на них хата, але ж однаково хата, й дива, якийсь новий немов світ одхиляється. Не таке дерево вже, й будинок — палац якийсь, й туди далі, поза нові ці дерева й цей палац — страх ступати. Потягне тебе, й аж думатимеш, що от де жив би, а самому й незнаття, звідки такий світ міг узятися.
Вона тут не думала, в чому взута, яка хустка на голові, не те що в старому місті, куди їй доведеться вертатися. Там на тебе як глянуть.
Ну не злодійка, скажи,— щоб це стати й дивитися за людиною. Але ж от не маєш сили вступитися. Вона котрий раз тут, але такого чорта ще не траплялося. Це що — про такого котрогось сусідка балакала. "Не бійтесь, Богинько, ще й діда тут гарного найдемо". А вона чого лякатиметься,— їй треба сина пождати.
Чорт поволі тягнув ці важкі двері, де телефон, і вона б, їй-бо, кинулась помогти людині. Але ж стоїш, не поворухнешся, ноги як з грязі поробилися. Та лиса гладка голова вужем увернулася в будку, пообзирала усі кутки й так само почала задкувати назад.
"То це ти кудись маєш дзвонити, неміч стара, бож-ж..."
А сумка ця —щоб тобі ж добра не було! І£ть така у Михайла Січкаря, кирзова, була, коли собі на роботу в майстерню обіди брав. Але придивилася, то не так Як у тих сільських молодиць, котрі в конторі десь працюють, чи Настя містечкова з собою на роботу брала Модніші немов.
Дістає паперу звідти одну смужку, другу, й так нагинці над тією сумочкою витирає лисину, та де, всеньку голову — немов од поту якогось. Ті зіжмакані папірці назад у сумку позаховував. Бо-ж, ще дістає. Тре вже дужче, й одно вже сама голова під рукою вертиться, а рука немов і не ворухнеться.
♦Оце то вмився,— вона згадала, як її кіт у селі вмивався, й подумала ще одне слово, але про свого кота не сказала б такого,— котяра".
Далі чортова дорога пролягла немов попід стіною — тулився так, щоб не впасти. Якісь східці перед ним — ("еге,— думає,—де ви в хороби взялися*),— ступнув одним незашну-рованим черевиком, сказав уголос раз, гучно так, чітко, наче командував до десятьох як сам; за другим ступенем вже тихіше, але так само переконливо для отих десятьох, вимовив два. Щось йому не дало далі йти, хотів, може, почати знано-ва, що аж одступився на один крок нижче поздовж цієї стіни. Почула Богинька мову його й не його якесь слово просте, а читане. Що він там видивився у тій вітрині,— знала вона, що далі там вище двері високі й важкі до театру. "На-ка-ну-не". Та й це тако далі піде, й воно йому, прочитане, геть ну що скаже,— люди! Вона там нічого не добере, хоч прочитати то здужала б, але ж постій, подумай.
"Оце то трапилося б комусь щастя". Й подумала разом якось за усі ці міські квартири, закутки, хати, де котрі збереглися, ну й цьому чортові ж десь жити тра. Але вона не уявила б собі ні того кутка, ні хати, де чорт міг проживати. Які ж ті діти, що житимуть разом з ним, яка та жінка, що їсти йому варить?
Та нігде він не живе. Йому й жити нігде не треба. От був тут, вирахував собі кроки угору — думає, що ніхто його тут не бачив, не чув. То він і її не помітив, що так собі сміливо тут жив. Це вона така невидна, мов дух якийсь, наче цей чорт, посеред білого дня? Аж ворухнулася: чи вона жива, чи може йти далі, цими ж східцями треба й собі здійнятися трохи вгору. Оцього то впізнала б де хоч. Ще й звикай до нього, бо це теж його дорога якась, та вгадай-но спробуй, коли не випадатиме бачитись. Один, хотіла вона вишепотіти для сміху, але загуділо тим звуком десь аж у душу, й вона закашлялася. Торкнулася трохи кам'яної стіни, й більше диво взяло. Наче на ногах такі самі шкарбани, як у чорта. Захотілося ворушити головою, як він, витирати папером під хусткою. Ґвалт, люди. Де це її дома?
А осьдо — не бачиш хіба! Перейшло з добрий гурт молоді, доки й їй вдалося втовпитися досередини. Цими дверима аж у спину гупнуло: йди, дурна, не стій у порозі. Котрий раз то на обід потрапляла—що людей робилося! їй Устина каже, що внесла б коли чого кращого, аби цих ротів стільки не роззявлялося.
Боком проступилася до свого місця якраз навпроти дверей до кухні, де їй легше було Устану побачити. Та й не минула в ті дзеркала на всю стіну глянути, але ж бо й світу там, що себе одну мовби й не хочеш бачити, а тільки той світ.
"Це ти вдичіла вже так, буцім на ці дзеркала ходиш дивитися".
Хіба ще де така втома нападе, як під час цих переходів: кожного бійся, що він тобі скаже. Але в цьому куточку ха-но найдуть її. "Я б тебе, сину, й не злякалася, якби тако десь у селі зобачила",— перепрошувала десь до вікон під саму стелю з таких кольорових скелець.
Ну та не так цього чорта страшно, як хлопця. Диво, що Устина така балакуча між цими людьми й не ляклива. Побула б ти в селі такою. Там двері знімуть, а дістануть: бабо, дайте. Та цей Устинин спокій аж їй передавався. Бо-ж, скільки вже переляком таким жити, люди.
Мало цих чортів щодня бачитимеш,— можна й звикнути. Але за цього одновухого вона не забувала думати. Було б зрадіти людині: оно скільки сусідами були, доки Яринка не зірвалася з місця й не поїхала на доччині діти.
Але пожди-но. Так глянув на неї. Може, йому щось од Миколи тра? Й крутиться тутечки, поки випустять її сина.
Коліна їй якось самі розхилялися в боки,— такий високий незручний тапчанець під нею. 7£юхи тепліше ставало й у ноги. Схилила голову, щоб роздивитися нову чорну спідницю,— це вже Устина їй дешевше десь брала, бо сама б вона розібралася хіба, де воно по якій ціні. Аж оглянулася, чи ніхто там не дивиться: чогось так тіло запахло їй знизу.
— Сину, тобі хіба Микола щось встався винен? — тихенько, а потім ще раз, голосніше, запитувала когось у стіні перед собою.
— Питаюся, де це цього вугілля взяти.