В хаті змовчала. А то що це таке? Я в сіни, і вже чую, димом смердить. Потім кажу їй, знов накурилася, гонуко. Вона мені мовчить, не знаю. Стала біля нього на городі й тільки губу кусає. А він лагідний хлопець, навчився все робити. А вона то їсти так і не зварить.
— Будете бачити.
— Я поїхала той раз, Ганю. Стукаю, а сусідка каже, що їх нема, на дачі. Туди тільки на таксі доїдеш. Якось добралася, а вони пораділи, мама, мама, садовлять мене.
— Хай би хоч написала.
— А що вона напише. Га, Ганю? Я знаю, що вона думає. Хай собі думає.
— А суд уже був? Бо я не знаю.
— Ой, не питайте, Ганю. Був суд, був.
— Чого ж ви не попросили?
— Я нічо' не буду казати. Хай що хочуть роблять. Хай іде до криміналу, як він брата вбив.
— То що вже за тим плакати. Хоч один син буде.
— А мені ні ідного не тра, Ганю. Павлик пив у мене, а я йому не давала.
— Аж опух уже, видно по йому було.
— Як йому пальці одрізало, то він зажурився. Павлику, не пий, тобі ж дають роботу лекшу і пензію сплатять.
— Ну, це така доля. Мій Петро не п'є. Але — не дай боже.
— І цей же не пив. Ще й на батька сварився.
— Еге, я з ним балакала, то він за батька тако вставить слово. . .*
— Ганю. Мені Порохнюк казав. Марино, ти хоч цього пошкодуй. Ти ж маєш слово.
— Ну да, і сім'я ж у старшого є.
— А мені цей син рідний. Він кіля мене жив.
— А хіба відомо, що вбив?
— Пшю, що вам сказати? Я приходжу з лавки, а Павлик у садку. Кажу, Павлику, йди в хату ляж. А він плаче, розказує, що Петро набив.
— Ти бач — правда.
— Він з того офіцерства прийшов погуляти. Лаявся з Павликом, щоб не пив. І це мені таку поміч дав.
— Порохнюк щось трохи розказував.
— Павлик мені каже: ха-но я, мамо, встану, я вже пити не буду, нє.
— Воно в нього там уже купи всередині не трималося. Ой горе.
— Аби вам Ганю було добре з вашими дітьми. Щоб ви біди ніякої не знали.
— Поїдьте, чуєте, Марино, вони ще ж можуть пересудити.
— Дочка мені типіро писала. Каже, за того п'яницю вам жалко. А як цей, молодий, здоровий, загине, то на обох жалю буде в вас. Каже мені.
— То чо ж ви мовчите, як я вас питалася. Диви.
— Типіро, Ганю, карточку дістала. Я не говорила.
— Г-а-а, що вам думати. Ідіть оно скажіть, хай випустять хлопця, й живіть собі
— Ганю, чуйте, не мона так. Гріх буде.
— А в Москві вам лучче буде? Розказуйте.
— Тамечки мене посадовили, кажуть, хазяйнуйте, а ми пішли на роботу. Аякже.
— Еге, їм наймичку тре. Як оно Богинька поїхала, а тепер вернутися не може. Хто її де прийме.
— То ж, може, біля невістки. А цс дочка. Хоба дасть покривдити?
— Ой, мовчіть. Марино. Я б не хтіла ні біля дочки, ні в сина.
— То вам добре, Ганю. Про що мова.
— Та нема мови. Мови нема Ідіть і взнайте, поки не пізно.
— Порохнюк осьдо приходив. Каже. Я за хадзяйством погляджу. їдьте, Марино. А що я йому скажу? Як я корову здала в колгосп, бо не було з ким на базар везти.
— Було б Петра попросити, він поміг би.
— А гичка на городі в купах зіпріла, що годі й курям покришити.
— А кукурудзиння було б продати. На віники держите дочці в Москву?
— Ой, Гандзуню, не сердьтеся, серце. Я ж була дурна.
Порохнюк хтів за тридцять рублів одкупити на зелене, а я ні, п'ятдесят. 81
— Певне що дурні.
— Там латочка славна була, правда, Ганю?
— І нам не сказали.
— Я ж думала, що Порохнюк возьме. Він тамечки що не день тупав на городі, роздивлявся.
— А воно йому тре?
— Я вам знаю, Ганю?
— Синові, може, думав у Розкопану.
— Я б вам, Ганю, даром оддала, так не маю що.
— Мені й з бабиного городу буде, аби здужала. Ви-но про друге думайте.
— Та вам діти попорають, я знаю.
— Чо, Клава з Тол і ком приїхали, то всю картоплю викопали.
— Чуйте, Ганю,— подивилася,— а це правда, що вона
з свекрухою погано живе?
— О, ще б цього бракувало.
— — Я чо питаю, Ганю. Бо я бачила, яка сваха надута сиділа. Вони житомирські. Щось, може, друге хтять.
— А, неміч їх знає.
— Ганю. Діти, може, вкупі не хтять жити. Клава мені казала, що думають у Левків перебиратися. Каже, цей Житомир навсточортів уже.
— Чого. Ми з свахою той раз гарно посиділи.
— То ви гарно. А як вона на свата дивилася, щоб не пив. Думаєте, я не бачила, Ганю?
— Ви на друге думайте, Маринко.
— Та вже ж не як.
— Було б спродати яке збіжжя, та й до дочки з грошима поїхали б.
— А кольку їм.
— То ви думаєте, вони вас так приймуть?
— Еге. Осьо капусту пошаткую, і хай як хтять.
— Приїхала сваха до свахи, притулила...
— Вона, коровисько, й не встане. А чоловік сам собі наїсться, то ти ж його хоча проведи. Тако субота, кажу, да-но чоловікові гарно пообідати. А він утром їв, каже. Бо-ж, коли це ще той утр був...
— А вона де робить?
— Певно. Чуйте, Ганю, це якби ви свого Петра так доглядали?
— То це ж у селі. Там, може, і ще як
— Так-так Я їм навезу, хай эвдуть.
— Глядіть.
— їден син у криміналі, а баба хату покидає.
— Як тра, то я курей погляжу.
— Дивіться-но, Ганю, чого це я приходила? Єй-бо, присей-бо, забула.
— За шатківницю питалися.
— А ви найшли чи й не дивилися?
— Ви знаєте, Марино, десь не бачу. А ми в вас хіба брали?
— В Порохнюка спиталася. В нього нема, Ганю.
— А в Степи не заходили?
— Чо я до неї піду? Ми з нею посварані.
— Вона мені перед осінню казала. Десь хтіла позичити.
— Я вам знаю, Ганю?
— Спитайте. Може, з онуків котре давало.
— А, щоб же ж їм останній раз давало.
— Бо моя баба як і переховає, я все 'дно найду.
— Та я вже й хати позабувалася, Ганю.
— Аж вкрай вулиці йдіть.
Маринка зняла з штахетки паличку й боязко просунулася за ворота. А там геть як бабуся пішла.
А-бо, їм цю квартиру вділили з сином, то до пуття й не знала, радіти чи ні. Але бігла осьдо по Чуднівській та до якогось хлопця, що їй чогось на Яринчиного показував, аж
гукнула: "Доброго здоров'я, здрасцє".
Аби це Яринин хлопець, то передала б там якусь листівку, але де ти її будеш шукати. До сестри її, Гані, вона чогось не мала бажання заходити, як бувала в селі,— це одколи померла баба Прокопчучка. А цього хлопця була б спитала, якби не такого страху. Вона й оглянулась, перейшовши вулицю, щоб
до базару їй ближченько.
Десь тут мона було випити цього кофію. Сухарика вона брала з собою. Бо поки той газ уключать на новій хаті, то ще попобігаєш, ой-ой.
Але якби вона не пам'ятала з якоїсь зими, що Яринин хлопець усе шапку набік тримав, мов те вухо їдне затуляв, що його бракувало. Але це так гарно йде вулицею — з обома вухами, тільки півлиця якось трохи біліше. Візьми тако крейдою нашаруй, та й це тобі біле. Тільки чого він цього піджака солдатського вдів без погонів, ніколи на йому не бачила. Ярина десь була розказувала: так шкода, що не привіз нічого солдатського. Оно внуки-хлопці діждатись не могли. А він якісь білі штани доп'яв, теніску шовковеньку — ще такі до війни носили,— тільки черевики солдатські. "То ти на це гроші просив вислати?" — сміялася мати з цього портфеля синового. Ну як мішок
Здалося їй, що й хлопець не так поспішав уперед, куди йому тамечки було йти, раз оглянувся,— і їй в душі похололо, що це він її впізнав.
Знайшла у фартушку талончика,— такий смішний сусід у неї, шофер з автобуса, де побачить, дає ці талончики, м'які такі. "Беріть, беріть,— так по-сільському трохи забалакує,— може, коли дитину поглядите". Вже-ек, який гандж з цеї баби. Осьо своїх не догледіла путньо, то чужі їй на хоробу здалися.
Цих талончиків у кожній кишені. То перше не дуже любила у ці тролейбуси лізти — такого людей! Але що їй зараз скоріше треба, то мусиш втовплюватися.
Вона тулилася до задніх дверей ближче, де більш людей, бо раз попробувала спереду — не так тісно, як мулько. Ці старі лаються — гірш нема. А тут вона любила примоститися на великому крісельці, де раніше, кажуть, кондуктор сидів. їй звідси далеко видно — і в той, і у той край.
Ну то чогось їй ця баба з-перед очей не йде Де ж це вона могла бачити її? Але такий ґвалт знявся, що тільки слухай. Розірвуть бабу, й знаку не стане Одна там, дебела молодиця, то вже вчепилася. "Я вам, тіточко, покажу, нікого не слухайтесь" А носатий дідок з шкіряною сумочкою балакав та й балакав, хоч його вже мало хто й слухав. Як він це місто знає, то ніхто так не знає, то чому це йому не вірять, що на базар злазити через одну. Схожа чимсь на нього бабця, здається, тільки що з більшим носом та такими ріденькими сивими кісками й собі перебивала охочих побалакати, але її мови чутно не було. Й вона ж місто знала не гірше од інших
Таке виходило, що їхали мирно, а це вже посердилися. Богиньці аж шкода стало тієї кульбабки. Щоб це така рожева шкірка з-під тих кісок виднілася — їй ще бачити не доводилося. Фо§
♦Та й це мені до них звикати,— вжахнулася сама собі,— і мову цю якось же треба знаходити".
А бабця вже голову винувато впустила та лапає попід ногами клумачки, чи цілі. Якби знала, що така сварка буде, то не питалася б.
Дебела жінка трималася за бабциною спиною, наче обнімала її.
"О, ця вже не одпустить,— якесь аж зло брало Біженчи-ху,— покаже, де базар".
Таж і їй тут виходити, вона добре запам'ятала аптеку як глянути у ту вуличку, до базару. Але так хотіла зійти, щоб побачити, як цю бабу зсаджуватимуть.
Молодиця вже знизу одбирала у баби корзину й ще якісь торбинки, а тій, видно, шкода й за тих добрих людей у тролейбусі. Дідок — не скажеш, що з добрим серцем — чи то подав, чи підіпхнув ногою останнього клумачка донизу; бач, і він поміг.
"Але й тобі серце поїдає чужа вигода",— добрішим уже теплом проясніло Богиньці па душі.
Вона б і ще позаглядала з-поза людських спин — така цікава картина була їй, але зразу тако немов прогавкотіло: "Будете щас сходить".
— Еге-ге,— перелякалася не так голосу, як цієї прірви під ногами.
Де його ступнути, не бачила, хіба тако задки, чіпляючись за ці залізяки та людські коліна. А воно тамо зверху не вмовчить, поштурхує "Мняться, е-е",— немов обійти хоче.
А вона чого буде назад вертатися — ще б цього бракувало.
— Я вже йду-йду, не смикай-но, ти,— не впізнавала свого грубуватого голосу.
її внизу двоє хлопців попідручки винесли аж далі через людський гурт, й чогось тим усім, що мали заходити, було смішно, аж ну.
Вона заштовхнула кінець хустки за вилогу піджака, а другий аж сам до губів притулився. Т^юхи зубами смикнула — щоб вузол не розпустився. А ту бабу ще тримають,— кіно з вас, люди.
Хотіла ж, видно, свої клумаки позабирати, але молодиця вже повивершувала; що важче, собі на плечі, дала бабі тільки меншу торбинку.