Ото подумають, що обоє вже понабиралися зранку, одне одне не бачать. Добре, що одним боком цей тин,— тако біля Січкаря пройдеш, проз Бражевського хату, й далі через дві хати аж до Колодюків, а то все Яринчин город навпроти цих високих тинів, дротиками по вишневих стовпчиках обіпнутий. В кого ж це він уже був, що його припре то до цього тину, то на Яринин город винесе? Тебе той дріт витримає, що ти підпору шукаєш, еге.
"Оце то цирк тобі",— вона спинилася перед чиєюсь хвірточкою, взялася за штахетку, щоб руку перемінити.
Знала ж вона щось інше за той дріт,— та господь з ним; чи воно їй треба?
"Не мона бур'ян цей викосити на межі,— трохи була розгнівалася, але думає далі:— То добре — товарові до картоплі не буде як".
Хіба вона сама не знає, яке це горе,— од чужих корів спасу нема. Тільки-но череда йде, вже стій за сторожа.
"А вони діло мають за цей бур'ян до Ярини.— Десь Петро до їдальні у ту стежечку звернув, то їй якось просторіше аж на тілі стало, могла вже спокійніше щось подумати чи сказати вголос— Той син є чи нема, то хто ж їй поможе. Грицько хоч який був хазяїн, та й такого не стало".
Одно їй далі втішно зробилося, коли стала оглянутися від Колодюків на весь той куточок містечковий, що вже побачиш і церкву між каштанами на горі, й ці три тополі чималенькі на Яринчиному подвір'ї — диви-н, як ростуть,— а вже й хатину свою, трошки верха тільки, то теж; і подумала вона, що до кого б той Петро не заходив, але до Ярини то бігме не зайде, бо піде ні з чим. Така їй мила ця думка була; й ще ж ніде тако поза їдальнею їй камінчика не трапилося, щоб перебив рівну ходу,— вона добре знала ту дальшу стежину в берег: городом. Десь мов новіший світ одкривався з цього верха й на берег, і на ту, викшу над берегом вуличку,— господи, як-то левадка така зі старими високими вербами й рівчачком отамо внизу; зразу, од дороги, з-під місточка,— рівчачком, а далі у берег
уже просто вологістю однією береговою; це ж туто вона й пасла корівок, одну свою, а ще трохи людських було.
Повірила так у цей райський куточок,— і не було тієї звичної за всю дорогу думки, щоб перекласти пакуночка в газеті під другу руку.
Але треба цього Петра їй побачити. Виходить на той куток їдальні — вже б справив своє діло, аби не баба. Коли це робить п'ять ступінів до неї, цю пляшечку подає,— а щоб же ж ви вогню понапивалися! На хатах ніде не допросився, то тут хлопці вгостять.
"Яке ж ти нещасне та бідне,—думала за цього чоловіка,— коли ти вже й так не можеш —сісти з людьми й смоляки цеї ковтнути; а стало взяло під стіною".
Вона зроду тут не візьме пляшечки, якби й лежала й нікого ніде не було. Десь трапиться в березі чи під город хто підкине — ту вона підніме, щоб не валялося й ніде дітям шкло в ногу не загналося; а — тут.
Бачила, який він зробився,— ще приб'є з доброго дива.
— Петро,— вже геть би й просилася до нього,—ти мене не впізнав? Це я, Біженчиха.
Та й не чудуватися з них: ховає цю бутельку назад у кишеню. Йди собі, бабо, поки не дав.
"Його геть з пам'яті викинуло,— думала й трохи одступала на ту межу,— щоб це людини серед білого дня не познати".
Але Петрові діла не було до Богиньки, він уже й забувся, що допіру хотів од баби. Бачить, якась вбрана по-вихідному тітка шкрьомбає в бік городу,— то що, повітався отако головою, й уже інші, трудні якісь думки ним заволоділи. Баба ще з раз оглянулася, вже навпроти цього льоху,
де треба було мов кручею донизу спускатися: Петро, стоячи обличчям до стіни, витрушував якесь сміття з кишень
штанів та куфайки,— одна кишеня так і стриміла незапхну-та з-під куфайчиної поли,— але в тій потерусі, мабуть, копійок не знаходив.
"Де вони в тебе візьмуться, ті гроші,— ще більше жаль її брав не тільки за цього Петра, але й за всіх, кого вона знала таких чоловіків,— як ти вже рік позичаєш та виносив з дому де що було".
— Тако десь подінеться чоловік, а чим ти йому поможеш,— аж засварилася у бік їдальні— Не д а с и, то він у другому кінці тобі не найде — еге, розказуй,— вибалакувала собі під ноги та подалі вперед посилала паличку, знаходячи тверде, й тоді вже провадила своє тіло до підпори — боком, боком.— Грицькові Яринчиному оно помогло хіба. Йому відмовлять, то він сина пошле. Кажи, що батько оддасть. А дитині коли то хоч чвертку ввіллють.
Не хотілося їй наперед згадувати за Клікмаїршу, але доходила десь до їхнього тину од берега — у цю хвірточку, через садок, думала пробратися — й само приходило в голову.
"А то ці старі хіба розумніші були колись,— хотілося їй захищати когось із молодших, але не знала, про кого думати.— Оно не таке виробляли".
За цих Петрів то мови нема.
А Клікмаїр знав собі ночувати в садку, буцімто садка глядів,— бо є що: од низу аж до хати горбом такого тих яблунь позаростало,— поки Клікмаїрша не нагледіла, чого Зося до них у садочок поночі ходить. Вона собі прибере в школі, та й тут їй близенько.
А, багато розказувати, та мало слухати.
Вже й Клікмаїра не стало, сама баба у великій хаті. Хто тобі цього садка глядітиме.
"Але чекай-но,— аж остовпіла біля хмизяної огорожі,— кому ж це добро потрібне? їдні старі баби позалишалися".
Хоч їх то не так багато на містечку — двох чи трьох буде, але страх такий, що наче цілий куток бабський їй увижався. Нічого тако в світі мов і не було, а ці тільки старі самотні душі. Ай-бо, скоро їх стане більше.
"Оці-го маленькі діти як старі зразу робляться,— згадувала вона когось мов і не тутешніх, а з другого світу якогось,— чогось вони мені такі ще бідніші од батьків їхніх".
Кого ж вона там могла бачити,— біжать до школи, а їй страшна думка, що ці дітки їсти хтять, бо такі Петри хіба нагодують.
"Це йди знов рибу ловити та обділяй, кого бачиш".
Видно їй тако було через дорогу у подвір'ї шкільному: Алла Порохнюкова з відрами йде, а з-поперед неї десь узялася зграйка дітлахів, і так біжать — осюди-го, до неї, не бояться через цю соту переступати. Що ж це вона їм скаже чи дасть, як у неї тільки цей згорточок під рукою, але й знає, що не в голові їм баба стара під тином, їм до кринички берегової треба.
"То вони до води так біжать,— зраділа вона остаточно,— а я їх побачила".
З тихою такою радістю вступила в садок, й легше було їй долати цю круту стежечку знов нагору.
У темних глибоких сінях, як із льоху, гукнула хазяйку: "Клікмаїршо-о">, бо не мала такої звички вовком улазити в хату, але щось та заворушилася, й вона тихше сказала: "Клікмаї-їрш". Відчинилися двері перед нею, але баби не видно було.
"Цс то прийшла в гості,— стояла у темному, як перед тим світом, й боялася ворухнутися,— а хто ж мене привітає?"
— Узьдо я стую,— почула скраю одвірка,— хто там такий?
— А хто є в хаті?— веселенько допитувалася Біженчиха, рада, що страхові далі волі не буде.
Оце-то навчилася одчиняти двері — ключкою пхнула, а сама збоку стоїть. Це той страх такий чи чого.
А то не боятиметься — собаку десь діла, лізь, хто хоч.
— Це ти, Марійко?— ще грубілим таким голосом наблизилася до Богиньки ця здорова голова, чоловічий грубий ніс.
— У тебе є, Сянько?— Й ця несподівана смішна думка, що підказала таке питання, мовби дала їй право переступити поріг.
Вона й паличку поставила у другий від печі куток — такої сили було, що хату й так перейшла б.
— Сянько. До тебе Петро заходив?
Клікмаїрша, проте, не дуже й почула. Якось так смішно вдягнута, у цьому баєвому халаті, що дочка прислала з Німеччини, а зверху куфайка незастібнута; йшла нагинці, вже теж без палички, до столу, поволі розгребла з одного боку папір на принесеному пакуночку — дивилася, що там.
Але не те щоб перевіряла, а так, не думаючи: зиркнула та й годі.
Обережно й старанно позаправляла випнутий збоку папір, наче цс не газета, а хустинка,— приминала товстими негнучкими пальцями, щось шелестячи губами.
Взяла підняла обома руками пакуночка й понесла до скрині Там на скрині його поклала, ближче до стіни.
Для Богиньки вік цілий минав, доки Сянька поралася на тому кутку хати. Але й ніяких думок, щоб там поспішати, не було,— просто собі сиділа в куточку на стільчику скраєчку стола й поволі обдивлялася по хаті.
Чогось знов подумала, що в цій великій Клікмаїршиній хаті як у льосі — й не холодно, а зимно однак, й од цієї аж буцім холодної думки само непрошене в голову лізло... Ускакує Грицько з цим відерцем пашні: "Ой, Клікмаїршо, бігом ховайте, бо за мною йдуть!" Сам скік за двері й причаївся; коли й зять: "К вам папа не заходил?" — "Та де, нікого не було".— "Я же видел".— "Я йому не даю, хоч і зайде".
"Еге, він хотів тестя впіймати,— верталася вона потроху до звичного думання, чіткіше розрізняючи, що де в хаті стоїть,— ти хоч і в міліції робиш, і здоров'я нівроку, а — бач".
Одвертала трохи голову, мовби їй діла нема до того, як Сянька ставила дрібненьку карафку з наливкою й квашене яблуко чимале.
Клікмаїрша довго розрізала яблуко на дрібненькі шматочки й знов десь пішла нескінченною дорогою по цій великій хаті, усе зачіпаючи, мацаючи.
Богинька сколупнула в тарілочці часточку, віддираючи зі шкіркою, й так само сидячи трохи боком до столу, зіпершись ліктем між коліна, заходилася кутуляти холодну квашу.
Тією рукою, в якій було яблучко, тако мізинним пальцем одсовувала хустку з правого боку голови, щоб не сповзала на око.
— Цей Петро вчудив був одній,— не знати кому розказувала.
"Чуєш ти чи ні? — думала за Клікмаїршу, геть втрачаючи її з-перед зору— Та й скажеш, що вони п'яні дурні?"
Й од того холодного яблучка зробилося бабі немов аж тепліше, що вона двоє ґудзиків зверху од шиї розщібнула.
Не хотіла й думати про повні діжки заквашених яблук у Клікмаїршиному льосі. Бож, куди ж його все подінеш.
Дітям хіба ті яблука треба, як вони в магазині собі візьмуть.
Але ця часточка їй була солодша од цілого яблука, якби осьо довелося з'їсти.
— Приносить відро ячменю, а сам навтьоки, не жде, що вона скаже. Та ти ж, дурний, не знаєш, яка її вдача. Вона йде до жінки, жаліється, що твій чоловік мене обдурив. Що ж таке. Наклав цегли на дно, а зверху тільки присипав ячменем. То що ж ти тепереньки хочеш? А він же до мене ходив, гад такий собачий То що — мусіла задобрювати. Я тобі сама занесу той ячмінь, тільки мовчи.
З сіней вона обзивається чи з горища — чути такий чоловічий голос.