Як собі знаєш.
Відомо ж тепер то йому щось інше, й кому тако скажеш: ті перші гроші в руці наче м'якші були, а ці цупкі й тільки раз один зігнуті вдвоє.
Однесе взавтра, бо сьогодні пізно для нього; хіба це вже так потерпіть не можна, що аж.
Хай несе зразу, як він її син,
Десь такої пори виходив з хати батько; причиняв за собою тихо й щілко обоє дверей, виглядав од порога на шосе, до емтеесу, чи ніхто ніде; і такої недовгої задуми вистачало, щоб знати, куди далі йти,
— Чули, цьоць, Миколи не було?
"Еге, йому Миколи тра",— а то вона не знає, чого вони зранку, як неділя, парять по селу.
— Нема-нема,— таким голосом забалакала, буцім це Микола у неї маленький та й так не хоче пускати до хлопців на вулицю.
У неї палилося в печі,— чогось цей світ тако поволі розвидняється, що осінь темна цей рік, чи чого. І£ть їй, як та, давніша осінь, коли вони з дідом перебралися у це село.
То вона любила подрімати вдосвіта, а це — вбий — не засне. Й жити тепер не те що колись, а все одно боїться Такий рік, що старих людей багато забрало; втомишся по цих поминках бігати.
— Думали, Іван ворота зачинить,— одговорювала вона цього чужого чоловіка,— а вже оно баба Прокопчучка геть здитиніла. Просять уночі посидіти. Бо Гані тяжко самій.
— Ге. Баби Прокопчучки спитайся що, вона не вбіжала.
— Й ми як з дідом колись мали, то не шкодували, Петро,— сказала це ім'я й злякалася, так боялася не вгадати. Що це їй таке; як тій Марині, що вже й хати позабувалася.— Переїхали перед цим трудним роком. У діда був човен, він поїде, наловить риби, та й обділяємо. Кому такої чи печеної — в руки, у кишені понапихаю: їжте, люди добрі. Дивино-ся, сину, вже мені однієї палички мало,— балакаючи, додибала до порога; той чужий чоловік вступив назад у сінці.— Що вам треба?— наче й не її голосом питалося.— Я сама живу.
"Це колись люди їсти хотіли, то не одішлеш,— боялася згадувати вголос— Дід гукає з берега, передає мені кошеля з рибою. А ці не понапиваються Як перед смертю".
— Чо ви боїтеся? Я хотів щось спитатися Бабо Богинько.
— Йдіть оно до Євки навпроти, може, в неї є.
Петро поступився далі, вже на сінешньому порозі стояа Поки баба не зачинила ті, що в хату, двері, то йому видно було вогонь з печі.
— Дивіться, в якій я куфайці, мені ще на роботу тра. Боїтеся, що я з міліції?
— Не знаю я вас нікого. До мене осьо подружки поприходять. А що знала, те розказала.— Баба поставила одну паличку проти цього порога, й Петрові треба було зійти вже на глиняну приступку перед порогом.— Ще баби наших бабів казали, що буде такий час, коли дротами люди обгороджуватимуться, то й так є; телята по крові ходитимуть. У цю війну йшли люди в ліс по телята й бачили.
Десь узялося сонце з-поза хати, й цей Петро стояв такий страшний, якась куфайка без гудзів, щетина рідка й довга, як у кабана. Але гарно чуба чорного зачесав назад, то й лоба, диви, стало видно. Скільки їх, цих розумних чоловіків, — але як зранку не ковтне, то дурний увесь день ходитиме.
Пошкодувала б його, славний такий чоловік, але вже наука була через це шкодування. Грицько оно який ходить. Усій сімгі горе. А це щоб знов про неї казали.
— Стань-но, Петро, тако далі,— мов до пам'яті прийшовши, аж гукнула на всі ці тісні сінці,— вступися, кажу тобі.
Дістала паличкою двері за клямку й потягла до себе одразу легше, трохи подивилася на цього чоловіка у щілинку, щоб не думав, буцім вона боїться. Ще ж наче ждала од нього слова якогось, але тако поволі втавала у червонясті сінешні сутінки та й причинила зовсім двері.
— Бабо Богинько,— той спам'ятався,— може, вам ячменю з пуд принести.
Петро нахилився до дірочки, через яку вона дротиком одмикає й замикає хату на колодку,— і їй зовсім поночі стало у сінцях. Баба мовчала.
"Це як загримає мені у двері,— думала вона, боячись ворухнутися,— то й стіна впаде".
— Бабуню,— просився однак Петро.— Або палива вам якого привезу.
Ну да, їй твого палива треба. В неї осьо є. Як цього базара розбирали, Микола з тим головою заїжджають; каже їй, нема часу посидіти. Вона бачила, який цей голова зробився. Колись то охоту мав зайти, сина похвалить, а осьдо, диви-н, й з машини не встав. Як гицель, сидить, виглядає: де ти там, нема мені часу на вас. То Микола зразу сказав і в хату не заходив. Мамо, тамо для вас трохи палива є.
Подивилася з хатнього вікна, що той Петро робить. У хвірточці постояв, думав, хто вуличкою йтиме, то щоб разом.
Бере руки тако ховає в куфайці— змерзли вони тобі так скоро; голосно дихнув до себе, наче сьорбнув, о, тепер він піде.
♦Осьо буду бачити, який ти розумний,— вона ще й до того вікна перейшла, де на вулицю,— та розумний".
Гляди, щоб додому не пішов,— це такий, що піде тобі. Боком у ту хвірточку висунувся, десь до буфету спрямував, вже й не оглянеться. Що — йде собі, ні в якої він баби не був.
Була б щось попорала, коли б не оцей Петро та не цей Петро. А, к лихій годині. Але ж обіцяла ще до обіду занести, то треба вбираться. Зняла цього образа з теї стіни (товста нитка петлею легко розійшлася), що між вікном і шафкою, обітерла низом фартуха й поклала посеред столу. Вапно вона внесла ще з учора. Взяла підперлася паличкою тако збоку, щоб легше нагинатися, виставила на лаву бляшане відерце зі щіткою. Зачерпнула відразу щіткою гущі зо дна й поквецяла по чорній рамочці з пилюки й присохлої павутини. Вапно то поможе, вона знала,— тільки що більший слід буде на цій глиняній стіні. Таке руде чи яке зробилося — той слід від образу не хотів зникати. Нічого-нічого, вона ще ввечері з раз мазне щіткою, ха-но це засохне.
З щіткою стала тако трохи оддихати, згадала ще щось, і в той куток, над дерев'яним тапчанчиком проти лежанки, подивилася, де в неї висів ще один образ, дерев'яний Вона сама знала, що то давніший, але цей художник так порозказує, що їй геть не шкода було оддати. Вона собі там надвісила таку картинку — у Полі Богдановички, що це вже до неї Коваль Микола у прийми пішов, в книжковій лавці купила: наче левада така, а там далі гай густий, а спереду двоє корівок, мов одна одну не бачать, пасуться. їй чогось ця картинка ну не забувалася,— геть раз було сниться, що на такій леваді сама корову свою пасе, але й людських трохи є; проте не віриться, що це її черга товар пасти. Вона й прокинулася од такого ляку, буцім її шукають, та ніде знайти не можуть. Але відколи вона в цьому селі, то вже корови не мала. Дрібне все тримала, курей, а то раз аж дві паці — це як Микола женитися мав.
Приснилося таке-го, й вона вже до ранку не спала. Ото прибіжить, а теї картинки й знаку нема. Несла її додому й мовчсчки виправдовувалась перед людьми: це немов з тих грошей, що художник їй силою втулив ("я ж у вас жив").
Та й гарно тепер — така картинка висить на тій, глухій стіні. Вона любить, щоб щось таке нове в хаті було. Та коли б це змога,— й того кортить, і цього.
Але перевдягнеться вона, бо тако ж не вийдеш у цій куфайчині,— ай бо, це Яринин чоловік тоді покинув. Думала передати кимсь, але він сам чось не згадав, й дівчатьми не переказував. А, хай лежить, буде вона бігати за ними Як тра йому, то прийде забере. Вже біла зробилася,— якийсь рік курчат під хатою вкривала; але шкода стало, трохи пообшкрі-бувала, де куряче позасихало, та й є тепер біля хати що вдягти.
Бо на сина надії мало. Думала, не те що куфайку купить, але він сам тепер потребує.
"Ото й доходжу в чужій куфаєчці. — Повісила її біля мисника на цвяшок, де в неї донизу стіна затулена такими "папірами" з намальованими квітками — од Полі теж; тепер уже таких не побачиш.— Але чом я журуся. Ще ж ця плюшка є. Скільки мені тамечки треба. Е".
Прийняла з-під мисника на лаві банячка з крашанками; там у неї така схованка була. Дістала складену вчетверо верхню газетку, з тих, що поштарка, буває, дасть, як є зайві,— вона Катерині вділить карбованця, та й має; а ті зо три інші, теж учетверо складені, не піднялися, як іноді бувало, коли частіше туди заглядала. Притулила їх знов банячком.
"Це в мене такий останній, дерев'яний,— розказувала до стіни— Ще був їден, і мусіла вділити цьому художникові, так просив".
Приїжджає Микола, бачить, що нема, питається, чи це вона в бога не вірує. "То тобі ж так добре",— сміялася з нього. Але він як-то скривився, та й путнє щоб сказати що, вона од нього не чула. Хай він собі мовчить, ото їй клопіт. Вона сама знає, що їй шкода було того образа. Як він їй дістався, ти за цс скажи. г
Перебирає вона той раз рибу — якісь пічкурі одні траплялися. Щось, знає, й самій млосно було, на ноги пухнути почала; коли й ця Голитка шкандибає, у двір не заходить, бідна. Вона її й мало знала, але любила чогось цю жіночку згорьова-ну. Й тій перепадало коли рибинок скілька,— як щось Богиньці на Закусилівку треба було. Тепер тієї їхньої хатинки, спитай кого, не згадає ніхто, але все ж над річкою виручала не одного Цс вже після війни виділили цю, "бросову", як тоді казали,— на містечку. Згодом то й Ярині з сім'єю одпродали через сільраду їхню тепер хату, а там ще було таких "бросових" хат скілька — хазяїв у війну повивозили десь під гуйву та постріляли в лісі; вони, правда, й не думали десь втікати — як така доля,— оно й Колодючка в такій живе. А на емтеесі Порохнюк собі зайняв був ще одну; це послям побудувався скраю села. ІЬлитка стала од дороги перед цією стежечкою — що сили не було далі чи боялася чогось. Мусіла вона йти сама питатися: "Що ви хотіли, Параско?" — "Ай-бо, Марійко, не буду жити,— передає їй цього образа у шматці.— Нате вам,— каже,— ви до людей добрі, помагаєте чим можете".
Такі люди були, ти скажи. А це вдень вогню не допросишся
Та й що ж, пора і їй оддавати. Таке наче забулася щось у хаті — спинилася до вікна, але так і не згадала нічого путнього. Ще ти будеш мати щось до цеї нещасної пам'яті,— ой, помовч-но. Роздивилася в шибку, як у дзеркало, чи ніде коси не повибивалися з-під хустки. Чогось на таку неміч нитки вистріпаної боятися починаєш.
Дивно так було, що вже чиїсь ноги витоптали цю знайому одній їй вранішню стежечку: аж пробувала не потрапляти у ті чужі сліди, такі вони їй були видні.
"Стій-но, до кого це він ще думає заходити, цей Петро,— здавалося їй так оддалік,— що ним хитає?" Але її саму чогось поводило немов з боку на бік, аж оглядалася, чи ніхто не дивиться.