Палиться в хаті, а тепло, звісно ж, і в комору йде. Кухта хитро зробив.
— Гляньте, скільки вже переробила, а вона — куфайку на себе, хусткою обв'язалася і сидить в коморі.
— А то хіба не робота? — йому невістки бувало й шкода.
— Еге, це тільки в вас робота, це ви мені побалакайте, ще скажіть. * •■ г
— Якої хороби ти причепилася? — Кухта посунувся далі з нагрітого місця, сердито на шибку подивився: на неї вже сонця трохи лягло.
— Хіба вона рано встане й зварить чоловікові? Як не наварю осьо, то буде вам закуска.
Кухта скікнув з лави, гребнув рукою попід низом, за валянками.
— Та їжте, вогню б ви понаїдалися. Мені в буфеті дадуть.
— А хто ж вам набор дурний дасть?
— Одроблю колись, не бійся.
Увійшла з комори Галя, й Кухта передумав у буфет бігти. Знов виліз на лаву, тільки валянки не роззував. Це таке: сидітимеш сиднем, а не діждешся.
— Галю, улий мені, я піду соломи привезу.
Це б на одну Галю, то й мови не було, а так — хоч не заїкайся.
— Що, вже вам улити? А хто це спочатку несе, а тоді привозить?
— Який же тобі дурень за так робитиме. По чарці хлопцям наллєш — накидають. Шоферові дай, тоді поїде.
— Чим же ви привезете, як сьодні вихідний? — виправдовувалася перед братовою Галя.
— Мені хлопці вбіцяли тракторцем.
— Чи я знаю?—вагалася Галя і вже шукала в миснику пляшечку якусь, а Танька ніяк не вгавала:
— Впоралися б, а тоді вгощали. Боже, коли вже ви свої
роти позаливаєте.
Кухта застібував ґудзика на комірці, а пальці чогось тремтіли і ґудзичок не потрапляв у петельку.
— То ти, Танько, не знаєш, яке життя на селі. А балакаєш. Галя обізвалася од мисника: — Тат, а як з-під олії, то нічого?
— Та хай яка буде, доню.
Невістка сховала пляшечку під край хустки і вийшла в комору, тихенько причинивши двері.
— В хаті ховаєтесь он, боїтеся цілого світу,— не втекло од Таньчиних очей.
— Ти-но поживи з нами, тоді побачимо, яка ти розумна.
— А що ж — мовчати й мовчати? На тому лежаку вже боки повідлежували.
Кухта побачив невістку зі згорточком,— навіть тих двоє берегів на перкалевому рушничку впізнав,— і махнув на Таньку: вари собі там.
— Давай, доню, я так з рушничком і візьму, вже ж людям
приємніше буде.
— Вдягніться, тату,— попросила невістка, бо він тримався за клямку йти вже, навстоячки озуваючи калоші.
— Це, я бачу, добра солома буде,— байдужим голосом тако мовила Танька, пробуючи страву на смак
Через якийсь час увійшов батько, втретє вистукав ноги біля порога. Бо чули, що й там стукав: у сінях та надворі.
— А де ж солома?—спитала Галя, заглядаючи на вікно.
— Та чорт її маму знає. І могорича взяли, і діла не зробили.
— А я хіба не казала, не говорила? — Танька.
— Ти хоч не гавкай,— сонним голосом, позіхаючи, озвався Кухта.— Ой, дайте я піду ляжу, так мені недобре. Це вже я, мабуть, скоро вмру.
Кухта сліпо мацав, на що б зіпертися, тягея до лежанки.
— То хоч гарячого посьорбайте,— Галя йому.
— Та яке йому гаряче,— не бачиш, он уже очі позаливав? Танька запнулася хусткою попід руки й простоволоса
подалася у двір — чорт якийсь її туди пхав.
Там вона побачила, що їй треба: до хлівчика вели чиїсь більші од її сліди.
Та й вона скоро в хату зайшла, показуючи братовій знахідку, у дровах знайдену.
— Бачиш, яка солома,— А тоді до лежанки:—Я б вам її на голові розбила, як ви вже всіх мучите.
— Мені хлопці вбіцяли повний причіп набрати, а ти не віриш.— Кухті хотілося спати, але хіба дадуть. Й, згадавши щось важливіше, тихенько гукнув:— Людина вип'є собі та й спить, а те ж., у кров отрути напустить і дурманіє.
— Нехай-но Петро прийде з роботи, я йому все розкажу,— крутилася Танька по хаті.— Буде вам.
— Та так уже й розкажеш,— зайшлася на щоках Галина, голос десь узявся.— Воно йому треба?
— А ви мені не кажіть, ні, я на роботу не піду. Думають, що йони всі розумні.
Кухта висмикнув з купи куфайок свою, засмальцьовану й без ґудзиків, щоб покласти під голову, й трохи нижче посунувся.
— Багачі поробилися, собача віра! Корівника за сто тисяч роблять не зроблять. А худоба однаково голодна буде. А вони хочуть, щоб я їм возив. Соломи попросиш, путньої не дадуть. Обтряпчалися, аж ну, а мудрі. На-аркомани...
— Ні, я б їм возив, але ж робіть по-людськи. Товар мерзне,
а вони корівника зимою..
— Сто тисяч, люди добрі...
—У мільйонери вивів. Хазяїн, іу-х. За три роки зерна дав раз, та й то невіяного...
— На повишеніє. Цдь — ніхто не заплаче.
— Жінки почули, як гепнуло на лежанці — видно, старий головою скотився на тверде.
— Я за того корівника вже другий рік чую,— немов засміялася Танька, й аж хитнуло нею вбік, взяла чогось і в комору посунула.
— Ви б уже помовчали, а то мені перепаде за вас,— сердитіше обізвалась невістка.
Це таке, поснідали, називається: скоро й сонце співдня гляне.
Кухта крізь сон ще промимрив:
— Галю, чуй, доцю, а Петя не приходив, га?
— Таж ні. Спіть.
— Де це ти був, синоню?
А бож, що він такого лихого зробив? Дивиться на нього мов зовсім якась чужа жінка. З хлопцями посиділи у чайні,— хіба не мона?
— Досидишся ти мені, що буде як батькові.— Мати з цим шиттям одступила далі в ту кімнату й звідти балакала вже мовби сміливішим голосом.— Це як почнеш, то добра з тебе не жди. О ні. Вони тут таке вичворяють, у цьому селі, що бійся ввечері вийти.
— А то ти дуже бідкайся, що почну.
— А шо ж ти думав! — Чути було, як мати хоче вертатися знов на поріг, щоб побачити його: чи це син під грубкою умостився, чи вбоїсько якесь.
Цього плащика не знімає,— що, може, знов десь у похід. Нікуди вона його не пустить, хай сидить вдома. Буде з неї й одного горя.
— Ти з ними не дуже ходи-но. Бо за ними рука є. А за тебе хто вступиться?
— Боюся я дуже їх одного з другим, овва.— Трохи й собі, щоб показати злість, голосніше обізвався, але це мовби не до
матері, щоб не думала. Бачив, що не мине його ця робота
(мати вже довго не вийде до кухоньки), й ногами ближче
підсунув до себе банячка з поросячою картоплею; банячок був
ще теплий, і він притулявся підошвами з боків, де гарячіше.
Що вона йому за цього Володьку Лукашенка. Дурний, то й б'ють. Ці містечкові ніколи не зберуться докупи. Ще перед армією йде з клубу, коли Славку Колодюка звалили в канаву. Пацанва, а й та лізе. Аж смішно з першого разу Чогось ці слова з голови не виходять,— чи вони такі смішні справді: ♦Хлопці, розбороніть".
Мати почала строчити на машинці, і йому тут зробилося ну незатишно. Візьме потовче цьому поросяті,— скинув кришку так само ногою, дістав коцюбу.
— Мамо, ти картоплі не хоч? — Така йому в радість знайшлася ця думка, він аж викрикнув ті всі слова, прислухаючись, чи не перестане машинка.
Хай. Нагнеться, вибере дві картоплини, котрі твердіші, щоб їм з мамою було. Солі оно повно. Як йому хотілося цеї картоплини в лушпайках там. Вірмени до гумору були найбільш охочі От починається. Так Закомандую товченої картоплі Гранчака доброго, три грудочки цукру (але це таке добро, що треба лапою прикрити — нема чого!), і йде гулянка. Але з вірменами трохи були посердились. Цей шоколад, бастурма, коньяк у ящичках під банею-вагончиком. Мовби в чомусь винуватий — ти бач, ще й у армії з тебе кепкуватимуть Але так більше з ким ти побалакаєш. Десь далі на південь перекидали, то мови за ці посилки вже не було. Давали більше й смачніше — їжте, хлопці, бо дорога далека.
— Ти, може, їсти хочеш, син? — Він не почув, коли ця машинка перестала шуміти, й близький дуже голос аж злякав його.— То я щось нагрію.
"Хіба од них усіх де сховаєшся",— в цих думках він собі сам здався такий жорстокий, аж не знаходив якогось раптового виправдання.
Простягнуті ноги пообіч банячка з потовченою картоплею не хотіли пересуватися ближче до тіла — то вже мов і не його ноги; коли їм байдуже, то йому яке діло, що вони десь до сіней ростуть.
Од живота до колін ця шкіра мов видублена — ані волосинки, ні горбика, нічого. Пустеля. А ті ноги попідтягуєш, аж коли в тій пустелі якийсь нерв здригнеться й поєднає ті мовби чужі відрости, що лежали без черевиків десь впоперед його зору, з іншим живим.
— Тобі ще туго болить хіба?
Мамині пальці од скроні, пестячи грубуваті рубці, перебігли до шиї. Але на синовому плечі їм зробилося незатишно — вони десь одлетіли, і він не мав сили їх зупинити, притиснути головою до плеча.
"Я колись зроблю це,— тішив себе у великій хаті, і миттєва жорстока радість заганяла думку у надбрів'я.— Вона ще ж тут, ми з нею довго будемо разом".
їм здалося, що по картоплині мало було.
Чого б це він боявся по сіль піти,— о. Ломиком вдовбав собі, та й їж Нащо це до магазину йти.
З цеї половини стелі не було. Але стань тако на драбинку, й видно аж у край горища. Ніхто цього сіна не забере — там така купка; він його ще з до армії пам'ятає, одколи тут Бой-чуки тримали корову. "Ти хоч наше сіно вкрасти, Славка". Він почув цей голос, але не хотів переступати нижче на щабель, щоб стало йому видно Беру Бойчукову. Хіба вона не знає, що вони давно корови не мають? Він по сіль прийшов. "То йди позич у мене". Він такої солі хтів, щоб так, як їхня корова колись, лизати язиком. "Да-но я подивлюся, скільки цього сіна". Він пропустив жінку на драбину, трохи одхилившись,— так вони вдвох ще краще роздивилися по горищу. "То йди вже сіль довби, чо ти боїся". А то не боїться. Впади-но в цеї височини. За бантину вхопився б, якби двома щаблями вище, а так обоє як галушки полетять. Що тої драбинки. "Або лізь перший, ти ж викший". Так хотів щось інше спитаться: чого вона до мами шить не несе? "Та як то ні: моє плаття на подушках лежало". Коли це було, що він не знає. "А ти кажеш, мами десь вдома нема*. Ну то хтось заходив, але він сховався аж на ту половину хати. Йому та незнайома жінка гукнула, чи він є вдома, але він ще далі посунувсь на ліжечку, сховавши руки попід пахви, а тоді прочинилася одна половинка дверей, жіночі пальці торкнулися дерева з цього боку, і він заплакав трохи з радощів, а не від страху "Ти чось не хтів мені вчиняти". Вона подала йому віничка, щоб він пови-мітував кожну сінинку на цій глиняній храпі. "Гляди-но там, головою не вдарся". їй щось так весело стало на тій драбині. "Ти мені там не провалися". Ото їй клопіт — ввалить аптека-рші стелю. Але він їй ще осьо скаже. Попід більшими віхтями сіна траплялося давнє зерно; йому однаково, як би назвати.