Таємне сватання

В'ячеслав Медвідь

Сторінка 5 з 63

На тобі, може ж, родичем колись будеш.

На другий день мені хлопці розказували, як Іван, прочумавшись за ніч, викотив лайбу і вйо по селу.

Першого надибав Сашка Олійника: той ще сонний з навильником гною через подвір'я дибав.

— Здоров, Сашко,— бадьоренько гукнув Іван і ближче до нього, ближче, однією ногою по землі тупцяє, а інша на рамі звисає.— Це ти мене вчора бив?

— Та чо ти, Йван...

Гиль його лівою у вилицю, і Сашко па купі гною розклався, очі заплющивши.

Тепер іще на Степок, там Андрій Вакульчик живе. Ага, це й чи не він покурити вийшов, на лавочку сівши. Головою до тину притулився, затяіується з усієї сили. А загорожа не штахетами, а дубчики товстенькі, один в один, нічого крізь них не побачиш. Іван як їхав, то й не зупинявся, ногою хвицьнув на ходу — чи в шию попало, чи у вухо, не розібрав. Почув тільки: задеренчало по дубчиках і втихло.

А третій, Петро Шевчук, жив на Закусилівці. Це мостом через річку, а потім аж до колгоспу. Іван притримав лайбу, постояв трохи, покурив. Бачить, що спізниться на роботу, і не поїхав. *Я його в клубі побачу",— таке собі подумав.

Не знаю, чи перед обідом, чи й так десь, пізніше,— забув, бо дуже вже мною тіпало всередині — таки злякався,— навідався Огородник і до Лисої гори.

І що б то йому заманулося (де он тракторна бригада!) проти жаркого сонця аж сюди. Ногою притупує об піскуватий берег, тягнучи під собою велосипеда, спиняється віддалік, бо куди ж ного далі: я у воді, останнього ятера затушкував очеретяним листям, мну мокру холошу трусів — аж до колін вони мені.

Довго дивиться над очеретами, понад гору, далі вже й дивитися нема на що, і як пирхне! Чисто, як лоша на холоді.

— То ти не бачив, хто мене вчора бив?— надумав спитати.

— Щось бігло до цвинтаря, а що — не познав,— кажу, і ми довго одмовчуємося.

— А чого, це ти крутився під моєю хатою?

— Таж додому йшов...

— Але нічого, всьо гут! — каже і повертає свої холодні тверезі очі в той бік, де коні пасуться.

Я пробую вибратися на сухе і зіслизаю в ковбаню з чорною, як смола, багнюкою — між зіллям і береговим піском такі ковбані водяться. Багнюка аж тепла.

— А на Маню дивився, га? — знов на мене очима.

— Тра вона мені.— А в самого думка: "Це ж він і не знає, що ми з Зіною..."

Ближче так велосипедом підкочується, аж переднім колесом у мокре, а я ногу то витягнув, і багнюка на ній потроху обсихати стала,— як у теплому чобітку тій нозі — жду чогось і немов боюсь. Ех, тоді він як розвернеться та на коней! ] хоч не дуже й ті коні боялись його (бачили ж, що я тут), але мені шкода стало, як вони, бідні, розбігалися убоки.

— Це ж якби знатгя, хто мене б-и-ив! — летить від ставка понад низеньким, у пояс, сосняком.

А ще ж було таке, що ні він, ні Зіна не знають та й чи знатимуть колись, що мені примарилось уночі і після чого я довго не міг заснути. Бо наче щось вилетіло із мене і сіло на животі, притулившись вогкими теплими лапками... Але я уже й злякався, які там думки приходять. Скільки не старався про Зіну в ту ніч думати, але якби вона оце нахилилася наді мною, то не було б охоти обняти. Слабкість така найшла...

А вже он і коні, перебрівши мілку ставкову воду у видолинку, подалися ближче до Лисої гори. Та й мені бажання не було дивитися, як там Іван Огородник вискакує лайбою на шлях, щоб у село їхати.

IV

Дядько Андроп притримав віжки: десь отутечки й пристати б. Од річки, де діти за дня понагрібали купи ледь усохлого листя з тополь, тягло димом. Ну геть тобі як у війну, чи не в Західній, якраз під осінь, отак з поля чутно було. І ще й дивувався тоді: звідки ж воно? Хоч би тобі деревце чи кущик манснький — голо. Паленим живим пахло. Але то бадилля кукурудзяне злежане куріло, десь вогнем зачепило. Там тої кукурудзи — йди не перейдеш, їдь не передивишся. Ще й думали поміж своїми, чи не з одної кукурудзи тут живуть. Гм, діла.

А це, мабуть, котресь виплеснуло ганчірку,— такі порядки позаводили, що діти класи миють,— і воно димить, валує, забиває дух осіннього диму, справжнього.

Андрон, прикурюючи, нюхнув край рукава (одежина нова, з післявоєнного матеріалу), таке, немов дощем запахло. Небо, як придивитися, без хмар, але й неясне. Однак нічого не видає на дощ, хіба от рукав якось так запах.

Це чи не конюх шкільний володає оно біля одхиленої брами? Він. Угледів би звіддалеки, хто це там на дорозі, але на одно око геть нездужає, а інше бачить не далі кінського задка. Коні самі везуть, куди треба.

Конюх попустив тоненького паска і верхнього ґудзика на куфайці розстебнув — давило чи чого йому так закортіло. Вузлика до грудей п'ятірнею притискував.

Андронові коні попасом з'їжджали в канаву, аж віз нахилився, але Андрон не спиняв їх. Конюх розрівняв на чотири боки хустину, помацав, що в ній лежало. Полуденок чи підвечірок або так собі — чоловікові закортіло, не наїдається. Оглянувся на школу,— хто там побачить, як одне тільки вікно, де бібліотека, дивиться на конюшню,— й дістав з кишені маленьку пляшечку, в кулаці сховалася б (Андрон аж виставив перед очима долоню, міркуючи, як би воно було).

Конюх надпив трохи, постояв, постояв, а тоді, порозстібавши усі ґудзики на куфайці, здихнув тихенько і допив, що там ще було.

Підвода вже зовсім скотилася у канаву, а коні пробували діставати до тину — там під штахетами трава густіша росла, не вибита. Андрон замотав на штахеті віжки, докурив до нігтя,— в класі ж сидіти хтозна-скільки, тепер без перерв усе роблять, щоб скоріше для гостей і для себе. Воно й правильно.

"Ласкаво просимо наших ветеранів",— прочитав дядько Андрон по букві і аж засміявся. Таке, наче помилку хотів найти. Приклав у зо двох місцях долоню до прохолодних лакованих дощок нових дверей, такі вони замашні проти давньої, колись білої, цегли; увійшов досередини. В коридорі вогко пахло, видно, діти старалися так — поналивали води, аж калюжки подекуди зблискують.

Хтось Андрона штовхнув, реготнуло стиха (сутінки ж, весело), а тоді швиденько щось забалакало, заойкало, кинулося з іншими дітлахами в клас — упізнало ж дядька ветерана.

Андрон і не зогледівся, як уже сидів за столиком новеньким, червоною тканиною вбраним (у спину муляла дошка, чи то пак дощечка, на яку крейду кладуть, і дядько Андрон попробував живота випнути вперед, а плечима на дошку зіпертись). Біда, головою ж не зіпрешся, бо вийде, немов зовсім лежиш, то доводилось шию напинати, щоб рівно стояла. І сам собі дядько на гусака схожий був, аж сміх колотився десь усередині живота, такий солоденький, млосний. Як гусак, їй-бо, і дядько рвучко одривався од дошки і спирався ліктями на червону тоненьку матерію.

Він одразу й недобачив, що по той бік трибуни ще один столик нарихтували і за ним сидів конюх шкільний. Коли ж це він утиснувся і чого тут? Крім Андрона, якому пощастило визволяти рідне село, ще один чоловік, з району, нетутешній.

А мо', й конюх, тільки ж як воно, що не знав Андрон. Та ні, то так, для солідності посадили, не було, може, за часом, кого закликати. Конюх, далебі, сидів, схрестивши руки десь під животом, туди глядь, сюди зирк (бачить що чи ні) — й наче йому не звикати до таких святців.

А це дядькові Андронові світло в очі вдарило, аж долонею затулився. Що воно? Ага, фотографують, отой худенький, в окулярах, що все думав, він учень, аж ні, якийсь лаборант чи хто. На велосипеді все їздить. Раз підводою був би наїхав під гору: той кривуляками вигазовує, хоче ж виїхати, а сили в ногах катма, от його і смикнуло вбік та об землю, а коні

злякалися і вйо...

Цей довго світла не виключав, може, й забувся, але що ж йому скажеш, фотограф.

То це, значить, і конюх шкільний тутечки. Дядько Андрон ще з раз нахилився подивитись, де той сидить, аж це над самим вухом голосок залящав: "От і знову ми, знову зустрілись, сяє щастям і радістю клас, ми на добре й відмінно учились, щоб сьогодні порадувать вас*. Себто їх, ветеранів.

Дядько Андрон присунувся ближченько до столу, грудьми наліг, так йому цікаво було: дитина ж хвилюється, тра послухати.

А слова склала піонервожата, через річку од школи живе. Це чи не одни батько у неї старенький, Ригор, удвох собі на хазяйстві. Бач, і вірші уміє.

Дядько Апдрон почув-таки, хоч далеко й од вікна сидів, як довбнуло скількомась краплями об бляшане підвіконня — ток, ток. Та й так видно: посутеніло — чи од хмар воно, чи п справді вже вечір.

І директор щось балакав, і з учителів, той, що по військовій підготовці, а дядькові й мова та не йшла. Брався руками за коліна, потім під коліна пальці просовував, дерево пробував пучками. Невсидячки так.

Але треба щось та робити. Нахилився до сусіди, сказав слово, той директорові.

— Учні,— на диво урочисто обізвалося з того боку,— на жаль, ветеран, якому пощастило визволяти наше рідне село, Андроп Павлович, змушений пас покинути, бо там під дощем його коні. Прошу вручити ветеранові квіти.

І справді, якесь дівчисько підбігло, тицьнуло букетика у ліву руку, бо правою дядько потягся до сивого шорсткого чубчика, пригладити

— Думав, що виступлю,— дядько Андрон оглянувся на вчителів,— але таке діло, дощ.

Віжки розмоталися, і коні далеченько одчвалали, аж навпроти старої школи шукали траву. А там тополі, старіші й густіші, і земля під ними суха. Це тут крапотить.

Дядько Апдрон знайшов на передку розпоротого по шву мішка, накрив голову ним, плечі й спину захистив — немов у халабудці. Крізь мішковину ледь-ледь чути, як той дощик шкрябочс.

Пилюка ще так собі, тільки зверху пришерхла, до коліс чіпляється. А зісподу геть тобі суха. Та це ненадовго. Ось припустить дужче, і буде калапеця. Дядько Андрон звернув на камінці, хоч і тарабанить, та віз чистенький буде.

Дядько Андрон думав сказати сьогодні таке, чого на інших зустрічах не говорив. Але дощ та й коні перебили. То він їм усе — як відступали (небагато, трошки), а потім як наступали (все, що знав), і цс дітям найдужче подобалося, видно ж.

А потім, їздячи повз школу, надумав не так, як ті рази, по-іншому. Але чи погода така, чи учні потомилися (більше слідкували за фотографом), ну й копі...

Дядькові Андропові подобалося виїжджати за село, де лікарня на горбі і перша од поля вуличка звертає праворуч.

Але сьогодні чи не від дощу таке: млосно чогось робилося, не було вже такої радості.

1 2 3 4 5 6 7