Таємне сватання

В'ячеслав Медвідь

Сторінка 3 з 63

То Михалко й собі почав рихтуватись в дорогу. Старенькі штани, на які мама понашивала великі латки, де коліна, хоч там ні дірочки не було, Михалко гарненько вклав на дні цинкового відерця, бо дерев'яного ні в себе, ані в сусідів не знайшлося, сорочечкою вистріпаною, що давно тисне в комірі, зверху накрив,— це вийде Михалко на сцену, то всі побачать, як тяжко жилося малому Тарасикові і як він бідно вдягався.

Мамі ще було що робити, і вона сказала, що над'їде пізніше, вже як зовсім попорає, отож Михалкові пролягала знову та путь, що й зі школи, біда от, що без мами.

Михалко думав, що як прийде, то й одразу шмигне в клуб, щоб його менше на вулиці бачили хлопці з відром. Але вийшло не так. На дверях, з яких било яскраве світло, посто-вплювались хлопці, малі й здорові, і заглядали всередину, що ж там робиться і коли початок вистави. А як зобачили Миха-лка, то обступили його й не пускали,— покажи, та й годі, що там у тебе в відрі і в чому ти будеш виступати. Але Михалко таки добре затис відро, щоб ніхто не дотягся до штанів і сорочки на дні.

— О, о,— хихотіли десь ззаду найменші,— це він малого Шевченка буде грати.

— Ну й правильно,— грубіші голоси чулися,— хоч один артист буде, і нікого не бійся.

Михалка вштовхнули до клубу як артиста, а іншим, хто хотів пролізти за Михалком услід, перепинили дорогу здорові хлопці, що їх поставив завклуб Трезінський. Ще концерт не починався, і нікого не пускали всередину, бо почнуть там

шуміти. * #

Михалкові за кулісами зробилось аж гаряче, бо всі тут шепотіли, гукали, підстрибували, особливо ж дівчата у вишитих сорочечках, що їм танцювати сьогодні. А хтось і зовсім штовхнув його, аж відро дзенькнуло об дерев'яний стояк Михалкові чувся такий знайомий легенький запах поту, бо тут, за кулісами, він це не вперше, доводилось уже виступати,— переважно в хорі, коли Валентин Григорович грав на скрипці, а завклубом Трезінський на баяні. І це тепер видно було он там Валентина Григоровича зі скрипкою, що пробував смичком перші ноти, низько нахилившись над кимсь, і "фезінського, що завжди рівненько стояв, відхиляючись трохи назад, бо ж баян важкий, і Михалкові зробилося незатишно так, хоч він і всіх тут знав і нікого не боявся.

Він ніяк не міг знайти очима тих, з ким йому сьогодні виступати, бо домовилися збиратись в одному місці, а це всі бігають, і хоч би котрий оглянувся на Михалка, яке слово сказав. Він, правда, вже й Раю іурчук побачив з того боку оно,— посередині сцени понаставляли довгих лав, щоб хор стояв,— але, подумав, нехай, якщо вже нікого не побачить, то тоді, а так не насмілювавсь підійти.

Коли його хтось торк за плече, глядь — аж це Микола Поліщук, який з Володькою Лукашенком показує всякі фокуси смішні: то в бабів переберуться, а то ще щось понавидумують.

— А там Олександра Олександрівна тебе шукає, каже, де це наш малий Тарасик подівся.

"Малий Тарасик*,— майнуло Михалкові в голові, і аж зло взяло, бо вже несила було тут стовбичити і рука заніміла тримати відро.

— Таке кажуть,— продовжував Микола далі, пробиваючи й Михалкові дорогу серед людей,— що дяк не прийде і невідомо, чи й буде, хоч і посилали за ним, але не застали вдома.

— А як же ж буде? — спитав Михалко.

— Та там Олександра Олександрівна гнівається й сама не знає, що робити.

— То як же це буде, питаю? — голосніше Михалко. Вже й Олександру Олександрівну побачили, і Рая іурчук біля неї стояла мовчечки, не так, як буває іншого разу.

— Що ти там придумав, Миколо, з тим магнітофоном? — запитала вчителька.

— Я ж кажу, записати чийсь голос, у вас же слова є, хай хтось прочитає гарно, запишемо, а дякові й не треба виходити, тільки голос буде чути.

Це таке Микола сказав, що він придумав, але Михалко не дуже й слухав, а дивився, що до них пробирається Валентин Григорович, та все однією рукою, що в ній смичок, приладнує окуляри, бо вони йому ковзаються на спітнілому носі.

— То що у вас тут таке, товариші артисти, готові до виступу?

— Так же бачите, Григорович,— відповіла Олександра Олександрівна,— Володя не прийшов, і як тепер без однієї дійової особи? Микола ось радить, щоб з магнітофоном.

— Та це таке,— скривився Валентин Григорович, а сам озирається над головами учнів, мовби шукав, хто б міг замінити Володьку-дяка.— Це таке.

Михалкові вже не терпілось, щоб вони скоріше щось вирішили, бо чого ж так стояти й гадати, як ні, то ні.

Вже чутно було — людей почали запускати в клуб, он музику для них в кінобудці поставили, і Михалко раптом відчув таку полегкість, і захотілось побіїти до хлопців на вулицю, але ж, подумав він, з людьми в клуб і мати зайшла, ждатиме, коли ж він буде виступати в п'єсі. А ще, може, й баба Богинька придибала, бо вона така, що вчворить що хочеш.

Михалкові трохи сумно зробилось,— це ж треба так обдурити і маму, і бабу, та й усіх людей. Але що вже поробиш, як воно так.

Проте й до хлопців уже не хотілось, бо почнуть розпитувати, чого та як, а ще й сміятись, і він потихеньку позадкував до дверей, на яких уже й хлопців не було нікого,— всі ж бо позаходили у ті двері.

Михалко радів, що відро ні разу не дзенькнуло, а то всі побачили б, як він нищечком сунувся до виходу, і вже на вулиці, де ані душі не було, зупинився подумати, що ж далі робити.

Тут скрізь горіло світло, метелики пролітали, аж злякатись можна від них, а на вулиці, куди Михалкові було йти, зробилось зовсім поночі.

Михалко не побоявся і вирішив піти собі, бо чого боятись, ось він пройде, пробіжиться трохи, і ще стільки, і ще, а лам уже й тітка його живе: в такі дні Михалко ночує в тітки.

Що це там баба Богинька розказувала про Тараса Григоровича Шевченка, як він приїжджав у село, і ходив тут, і малював собі? Знаття б, якою дорогою він ішов і де спинявся, то Михалко взяв би та й пішов і собі так, а то ж думай та гадай.

Небо чисте таке сьогодні, хмаринок ніде ні одної, тільки зорі світять, низько поопускались. Михалко не спинявся, а йшов і дивився на зорі, які вони великі, і аж сльози йому на очі понавертались, бо він не звик, щоб отак іти, ще й дивитись угору.

Але його зло взяло, бо не було ще такого, аби він ні з чого та й заплакав, і Михалко аж побіг, бо так, подумав, чи не скоріше буде.

II

— Варко, а хто тебе любить? — репетує кожної перерви Гачківськпй, иайвредніший хлопець у класі.

— А яке твоє діло? — відповідає Варя.

— Руда, конопата, гиля з меї хати! — виспівує, що збреде в дурну голову, Гачківський.

Варя здебільшого промовчує, але коли вже той аж ну допече, то вона зводить очі на Василя, але щоб не дуже й бачив хто.

Той, правда, не буде перед класом показувати, що він любить Варю, одвертається. Але одного разу не стерпів і десь у кутку придушив Гачка, Варя бачила. Гачок після того кілька разів підходив до Варі, руки в кишенях, вихра стирчить на білій голові, складав тонкі губи трубочкою і ворушив ними,

мовби хотів щось сказати.

"Вредне й негарне",— думала Варя про Гачка й згадувала Василя. Якийсь він такий: дивиться на неї і мовчить, дивиться і мовчить.

Вона підбігла на великій перерві до гурту хлопців, що зібрались біля турніка, і гукнула Василя: ходи, вчителька географії кличе.

— Чого їй? — не знав той, куди очі подіти. _ Скя.исс~— ня тс Вяря.

— Варко,— гухнуло з гурту,— то це в тебе коса прив'язана чи своя?

— А вгадайте!

— Та роботи в нас нема, як угадувати...

— Своя, видно,— хтось дуже розумний.— У Лени теж така,

я смикав.

— Та де,— не вірили інші,— в Лени не така, ця краща. Варя крутнулася, аж коса звилася, що їй тих вреднюків

слухати. Й Василеві знов:

— То йди вже, чого ти?

— Піду,— і рушив неохоче. Бо ж хлопці напосміхаються

з нього: дівчину слухається.

— Це б розплести твою косу,— бадьоренький чийсь голосок, як уже Василь відійшов.

Варя вхопилася за вуста, наче злякалася, що вилетять слова — страшні, помстливі. І тільки й спромоглась, що:

— Не для тебе запліталася! — Й кинулась геть.

Та й не чула більше, що там вони кажуть, бо й немов хтось на когось посварювався,— байдуже Варці.

І на всіх уроках, які ще сьогодні були, її наче хто підмінив: руки не піднімала, аж учителі дивувались, що це з нею, і все їй стояло перед очима, як Василь повертається, і йде мовчки, і навіть не оглянувся. *Чув же він, чув",— мучилась Варка і не знаходила відповіді.

А вдома, коли вже й вечір її застав. Варка довго не могла заснути, сиділа на ліжку з розплетеною косою. їй здалось, що якщо вона сидітиме ось так, то в голові будуть одні й ті ж думки, а вона не хотіла цього. Сповзла як нежива з ліжка, ступила в якусь глибину. Як вона не любила цього ліжка, ой! Завжди лякається, коли зранку, в сутінки, хочеш ступити донизу — і наче летиш у прірву: ліжко високе, біла гора неначе. Зіперлась на підвіконня, глянула в сад Варка. Дерев так багато, далеко-далеко вони, і між деревами мовби тато походжає, високий, аж найвищих гілок шкіряною шапкою дістає. "Варя — моя кров,— каже комусь батько,—ми з нею як і посваримось, то краще виходить, ніж з кимось до ладу поговориш".

"Ой, мовчіть, тату",— хоче сказати Варка, і батько пропадає у вечірньому тумані.

Яке воно в неї, волосся? У тому світлі, що є надворі, волосся темне, а це ж не так. Варка позбирала його в обидві долоні, від шиї прогорнула, притулила два товсті хвости до скла, нехай мерзне — шибка ж холодна, а потім тако повідпадає, щоб тільки трішечки на голові зосталось.

"Говоріть собі, я зроблю так, щоб більше не балакали",— думала, прикладаючи волосся до інших місць на шибці, бо ті вже понагрівались. Варка обняла себе за плечі — тягне од вікна, й толочачи поділ сорочки, подибала до ліжка.

Отако зіперлась руками на нього, аж вони потонули в перині, потупцяла на килимку і полізла на свою гору. У вікно подивилася: сад перевернувся, гілки хитнуло раз, другий, тиша. А завтра неділя.

З тією радістю й заснула Варка.

Коли розплющила очі, то не повірила, що вже день, навіть на вікно не схотіла дивитись — туман там, дощ чи сонце зійшло? І враз шуми напливли з різних боків — злетів літак, гудів, гудів, аж поки не піднявся високо-високо, за стіною дзенькнула дужка на відрі — то, мабуть, батько воду вніс й до матері забалакав. Аж це Микола убіг до Варки:

— Варко, вставай-но вже, мати сказала.

— Не чіпай, Миколо,— немов схаменулася Варка.— Скажи мамі, що я вже встаю, йди скажи.

— Вставай, Варко,— Микола заглядав їй у очі, ворушив бровами, усміхався, хотів, щоб і вона засміялась.

— Встаю вже, Миколо, встаю.— А сама думала, що ж це з нею було цього вечора...

Мати внесла повного кошика капустяного листя, поставила біля теплого,— Варка як вийшла до кухні в одній сорочці, то так і стояла, дивилась, що робить мати.

— Що, встала, доцю? А Микола он уже й води наносив повно.

1 2 3 4 5 6 7