Ще з порогу, наспівуючи про похмільне повітря свободи, він завсміхався розгублено, так ніби чекав образи, ковтнув заварки з чайника і тичкою з гвіздком постукав об пацючиню нору, — середночі обоє чули землетрусні дрижаки стін, розпізнавали писк, шкработню пазурів між фанерними перегородками, кудою хвостаті пожильці забігали під стелю й двигтіли там, — невиспаний долонею шоркнув по сивій щетині і закомандував їхати по видавництвах; дасть доля, за переклади розщедріють на авансець! вона засмикнула ремінчик на босоніжку, знову подивувалася власній покорі; дивувала і потім, коли між телефонів і рукописів геній перекинув на стіл коньяк, однаково розгублено заусміхався редакторові, секретарка поставила каву на тумбочку, молодик вибачився за відсутність колеги і позичив двадцятьп’ятку; геній налляв собі сам, випив мовчки, кивнув, — ходім, — заведений щось пояснював на вулиці про угоду; вони мене за попихача тримають! з раптово подобрілим виразом пожалкував: нізащо труйку купити для пацючні, а похмелитись знайдемо! одна справа, коли сам слухаєш щурячі концерти, зовсім інше, коли слухає дама, ти не покинеш мене? правильно, заварим цукру і нехай поприлипають до підлоги графоманські гризуни, вони ж струблять мої рукописи й підточать посмертну славу; о Зевс всемогутній, спопели графоманів! вони відриватимуть нас від пісень любові, нап’ються крові ностальгічних свічок і золотоокі, пекельні читатимуть мої вірші на курсах сержантів міліції; вони вчора стибрили змилок, сміття калорійного нема, останній мій змилочок, айяяй! в легкому хмелю, в святому до сльози настрої поет стиснув Нінин лікоть і копняком прочинив двері сірого дому; вони піднялися на третій поверх, коридор нагадав їй судові митарства по розлученню; однаково оббиті дерматином, цією шкірою лицемірних тхорів, двері, де двоє запізнених підслухали промову кінськоголового академіка, голос мертвотний: царина, сливе, прецінь, героїка образів, амбівалентність, людськість і символізм узагальнень доби розхилитаної вавілонської вежі; промовець зрідка посапував на кафедрі, нагадуючи звуки нічного шабашу між простінками комірчини; вона знала по бібліотеці цих-о інтелектуалів з якимось імпотентним розгубленням і поборництвом чистого розуму, а головне: з нездатністю будь-який досвід сприйняти серцем; викаструвана псевдоеліта, вік жорнуєте кості вами ж убитих, вами ж знехтуваних, вами ж відкинутих селюків, що приходили вам нагадати..., та нема більших трутнів і сліпаків, більших циніків, манірних опудал і ялових корів, знедолених заздрістю з натяком на снобізми, нема більшої немочі в розумінні великого і святого, ніж ті, які на державних службах займались мистецтвом усеньке життя, кляли терплячу людську німоту, тісним застільним півколом лаяли одна за одною нації, одружувались на старих дівах, пили до всирачки, любили подискутувати і леліяли столичну прописку; геній когось шукав, уголос читаючи прізвища, видруковані на папірцях під ромбиками на дверях, за якими помічав все не тих, все не тих; вона піймала себе на тому, що звідкись пригадує ці прізвища, справді, книги цих авторів, проштемпелювавши, ховала на вічний спрат, знаючи, що ніхто й до другого пришестя не посилатиме за ними запит, не розклеїть злиплі від патоки й фабричного клею сторінки, дуросвітньо товсті цитатники з’їздів; на сходах в кінці коридору надихалися димом затято примружені інтелектуали, лунало і сливе, і прецінь, і амбівалентність, і національна традиція, і захід нам допоможе, — цокіт друкарських машинок каблучками іродіади чигав на голову порятованого в’язницею; здавалось, викличуть і по всьому; царював розмірений скрип канцелярської облуди з утомою розхилитаних стільців і даремністю кави, геній насуплено остерігався сторонніх поглядів; на сонячних намивах вулиці, між безлічі міських золотошукачів, змінив гнів на відвертість і кивнув на похмуру будову: страхопуди, що люблять мертвих, аби сильніш ненавидіти один одного на курячих сідалах дисертацій; у-у-у, бандота; зажилили, пошкодували сто грам для вождя! давай, давай, більярдисти, шахісти, заплічники ідей, генератори спадщини, генерали чорнобильських кар’єрів, віддаровую вам свободу, — живіть! і посумнівши до заячих зморшок біля очей, поет спотикнувся, вона взяла його під руку, а коли пірнули в підземний перехід, він знову оклигав; моя золота мрія — зігнати графоманів і стукачів у літературний концтабір, дати умови для творчості, камери з пальмами в діжках, горіхові столи для писання доносів, коньяк із-під крана, видавати грубезні томи під спільною, братськомогильною обгорткою, проводити літературні вечори, дискусії з наглядачами й вівчарками, газетку їм сотворити, нехай друкують рецензії і спогади самих про себе; замість карцера перекривати коньячний краник, і щоб стонадцять разів од руки переписували свій головний доробок, свої писульочки в органи; позбавляти ув’язнення при відмові писати, з літфонду виплачувати подвійну пенсію, оформити на депутатські посади, видати посвідчення інваліда творчості з правом без черги купувати пиво і сірники — надихнуті стійлом слиньте про орденоносних доярів і скромних чекістів, піонервожатих з п’ятьма абортами і мудрих сталеварів; відколи письменників усуспільнили, як знаряддя праці, це вони, на противагу великому самітнику, незлюбили тих, що прийдуть і не прощали тих, що пішли, бо не хочуть загинути від тих, що є; секретарі конюшень епохи, сіячі такого знесилля, що легкий змах ворона вергав чоловіка на спину! — досі загнаний, кволий єси, і вік западає без кари й прощення; повіриш, так всього шкода.
10
Річкою до берегів навських, вістуючи світлу радість про воскресіння Христа, пливли шкорупайки крашанок, пливли, мов лілії, пливли в блаженну долину повз міст, викладений муміями шістдесяти шести праведників, чиї тіла послугувались для спасу ближніх, — нетлінно лежали ченці, розстріляні за віру: чи є Бог? — на березі світилась живицею труна, куди рідні небіжчика вклали дранку, аби йдучи на супокій, душа залатала прохилитаний міст; вона кладе на пісок римського золотого динарія, співає впівголос про ріку вогняну, про душі грішнії, беззаконнії; вони кричать, перевозу хотять; відказує душам батюшка Небесний Цар, нема Михайла Архангела, йдіть самі через міст, взуйте нові постоли, вдягніть одяг світлий, щоб вітром новим облоскотало над водами, трісками спогадів марних, відтесаних од вічного древа, застеліть нерішучість по тілах відболілих висотою братів, гляньте, внизу в кип’ячому олові посиніли злі панцирі ворожбитів; то ж бо серпи свої, рядна, взувачку парусинову, сум’яття дум і смутки принесені коло мосту покиньте: вітром звіє і хвилею до осоки приб’є: там пес чотироокий, що слідом за дияволом бродить, загребе мотлох піском і пуститься берега: душолюб; на варті стовбичив безсонно, лаписька передні на камені грів, росу злизував, старівся, Архангел по хмиз для багаття всенічного полинув, розтанув при кованих дверях тьми; брама ночі міцна, то собачисько голову вкутав лапами, заковізлий спочив, імла від байраку клубочилась, тихо, тихо, коли диявол шерсть густу йому пообіцяв за те, щоб душаки злі пропустив до раю; та жде господаря пес, нікогісінького, звівсь на передні і пащу оскалив, тоді звабник гостинця хмільного, хлібину з насіння дурману, кинув: лови на льоту! тако вчамрілого, солодкоокого дух облесливий і підбив на відступництво; Михайло приходить, взнає, більш пів-віку засмучений; зараз до навських долин за цуциком добрим подибав, кресало в руці і пук очерету за поясом, присвічує смерклий свій путівець, нема-нема, то часом звістку з голубом золотодзьобим надсилає, прив’язана волосінню до лапки, пергамент покроплений магічними барвниками, потримай над лампадкою, сійни свяченою водою, перехрести тричі і проступлять письмена: скільки напитую, а путнього вовкодава немає, на службу нечистий видурив, ягнят небесних пасуть на горі, псюри в шерсті дарованій, полиновій, риком грізні, хвостами каменепади рвуть, за раз випивають потока; хрестним знаменням рятую себе; горе, горе! одними молитвами до навів добивається старий, очерет свій допалює, бідкається на пригірках; коли сонце навзаходи, голуб за втіху й за поводиря йому; переказуючи воркітливо: душ чимало товпиться перед мостом: є чорнобильські, є калічки малі, є здорожені по білому світі, струп’ям згризені їхні ступні, є лякливі, є немічні, є довготерпляче сором’язні, бо всякому хіба трісок на дно домовини поклали? і човен розсохся, смолити пора, знаходь помічника вірного собі, знаходь хутніше і повертайся назад, батьку чистилища. Зі сну Богдан прокинувся до нового снива: дід обтріпав кам’яну мучку на брезентовому хвартусі, поклав на стіл молотка і стесане до пітного відтиску пальців зубило: розказуй, хлопче! підйом, підйом, заправляйте постелі, ранок подібний на весняну каламуть по ярах, тіло синім опухом мертв’яка виринає на пітне піщане простирадло; відкашлятись, подих болить, гірчична слина засохла на майці сусіда, глянути довкіл нема ради, день вікувати треба за мурами сну, високими, як і спогади про чесноти, котрі легко згадувати, відчувати позаду, тим важче тримати в серці навіки: дніє гнів, дніє поглум, час до прийому ліків відраховує бухкання швабри об плінтуси; тоді медсестра запитає, ніхто не їв? санітар закихкоче, постіться грішники на порозі в рай! винуваті очі тих, кому приписано терапію, трепанацію інсуліновими шоками, справді виказують смирення, котре на погляд медперсоналу посвідчує гріховність помислів; чекайте, потім медової на смак глюкози дадуть, кварта алюмінієва, питва на три пальці, пив би до скону, також загуслої манки подвійна порцаєчка; такий порядок, хто з інсуліну, вовка смаженого зжере; від перебірливих кусінчики хліба на тарелях сіріють; дивне диво, об’їлися передачками після неділі; крумка в долоні, великим пальцем втискати дрібкувату смачнющу сіль, запивати киселиком, скоринкою виловити плівку на споді і згадати підрум’янену в печі ряжанку, думати про трудотерапію, відгонити спогади про дому, від яких мона рознервувати, бовкнути лишнє і прощай пам’ять; лучче загадувати про мале, доступне тобі, здійсненне; хоча б про лікування трудом; виведуть на повітря; головне, дожити до післяобідньої пори, а там благодать; тако подумки втішаючи себе, вистоювати чергу до патронташу ампул, які медсестра надпилює, пискляве скло тріскає від зусилля великого й вказівного пальців, тримаючи шприц на відльоті, поглядає в картку хворого, скільки на сьогодні одиниць і голкою втягує прозору погибель; доторк ватки, опік звабного дівочого тепла, звичайний укол, трохи свербить і по всьому; зганяють до палати, — лягайте, лягайте! санітар спершу ковдрою запинає вікно, звівшись навдиба на підвіконні: підводна синь приспокоює, поринай глибше, там спокій, буцім останній подих, остання гикавка утопленика перед тим як пожадливо заглитнутись водою; пам’ятаєш, малим тренувалися на уроках по хвилині, по дві затримувати повітря; знай собі, що вже молекули інсуліну випалюють животворну енергію тіла, струмують вапняною мукою по артеріях, по суглобах, бридотно сверблять кістки, вже помалу вигризають вільний неспокій клітин, котрі запрагнули зросту, пекучим вапном затиньковують мозок, думки двояться, інсулін очами щурів пливе до легенів, тихо, ще рано, ще санітар, сплигнувши з підвіконня, човгає на коридор, повертається, кидає на підлогу колесом змотаного паса, засмальцьовано гострого по краях, ніби вигостреного об немічні бруски хворих, прикутих на в’язці; мона згадати, як батько гострив об навощений пастою гоя, зеленкуватий, мов битий цвіллю, шкіряний ремінь справжню бритву, золотий, тиснений на ручці надпис полиняв, пряжка, зрідка послаблюючись, коли рука ковзала вниз, цокала об дюралевий ріг на вішалці, зсутулений ти сидів над сніданком, мама вклала в кишеню курточки двадцять копійок, десь у восьмому класі тобі купили польський в тонюну стрічечку, франтівський костюм, правда, штаненята завузькі, плакав, віднікувався його вдягати, мовляв, хлопці засміють, скажуть зеківська роба; нещаснішого від тебе не було на ту пору; коли вжикання об точильний ремінь вигострювало образливу сльозу, мама казала, що пів-зарплати вгепала на оцю-во вдягачку і маєш дяку, ярлик засіявся, хто прийме назад до лісхозівського магазину? плакав, боявсь, що на вулиці вгледять люди в пасастому, дорослих візьми зрозумій, то прицмакуватимуть, який кустюмчик видзігорний, то скажуть, диви, яке пхе! плакав і таки ту одежину відпродали, щоб смугасто піжамним зноском повернулась тепер тобі, позбавленому сліз, дорікань, сорому; санітар починає з грудей, старанно, вправно обмотує трап’яні руки, чути кінський прокурений сап і запах згірклого плавленого сирка в поміченій вензелем кишені халата, мить вичікує, щоб ти поворухнувсь, значить затягнутий слабкувато, тра підтягнути, засмикнути попруги, тихесенько будь, о, поклигав до лівого ліжка, мона видихнути з грудей спертий дух, легше ниють обмуляні ребра, муляє дурна охота вивільнитись, розв’язатись, вискочити на коридор, вибити плечима двері на вулицю, зірвати пітне, гірчично липке, пекуче ганчір’я на собі і втекти, це стопроцентна примета що інсулін діє, хмелить конопляним пилком, — утекти, Господи, ліс Твій за річкою, сітку рибальську несем на плечах, вертаємо втрьох і білопузі щупачки на вербовому патику хвостами черкають глицю й рудих мурах на осонценому вересневому прослідкові; колись тута височіла вузькоколійка, подеколи трапляються сталеві скоблі, треба йти назирці, щоб босі пальці не позбивати, щоб знечая не ступнути на вертку мідянку; сітка, просихаючи, до запамороків пахне прирічним бур’янцем, м’ятою, вільховими шишечками і сіє сухі водорості на спину; ми йдемо додоми, литки, нажалені осокою, приємно пашать, скусані вище ліктя, бо нижче були під водою, руки здригаються на звук гедзів, пити кортить і розмова звертає на гнилички: тамо коло озерцяти на галявині; гриби одійшли, залишивши вказівну пріль опенькам на порубі, дрібненько, осінньоквіто біліє суничник на південному боці насипу, чути гук пастуха, який прозорим і чорним внизу рідколіссям окликає череду, щоб гнати на водопій, несе в картузі погризеного білкою білого, завбільшки з добрий чайник, ніжно салатового під шляпкою гриба, — запропонує туристам на юшку, може плеснуть чого, — піджак на старому пропалений сонцем, зотлілий, на спині геть посмугований, немов його дерли медведі; скоро й голос, егейкання між осик затихає, вуж пливе закропивленим плесом змілілого озера, кров закипіла на проламаних зябрах риб, щуче черево товсте, мабуть, лигнула минька; ми від річки мілкенької під тінню грабів тюпаємо втрьох, прозорі й натомлені, по горобиннику повно чорних дроздів, очниці їхні обведені жовтим, птахи запливли жирком, тому пострибом, пішака гасають по опалому листі, а нема на вас доброго самопала!, забалювали б новий лукулів вечір! на узліссі донесхочу наїлись грушок і поділили, розклавши на горілій траві, мізерний улов, кому плотвичку, кому підлящика, кому линка, консервним бовталом вивернутого на грузькій ковбані, якраз коло бобриньої гатки і обгризених, мов заточені палі, березових пеньків, муляка пахла дьогтем, стогоном падаючого дерева, берестою, слава загонщику! ми домовляємось, куди смерком підемо на юшку, вистане й пригорщі окунців, річкові опасисті, кругліші від ставкових, тринога й казан, і пів-пачки відсирілої солі заховані на дні вкопаного в землю, обкладеного дерном, покинутого самогонщиками короба з-під браги; якраз навпроти будки лісовиків, що обкоровують сосни для стоку живиці; візьмемо вдома по чвертці перваку, настояного на балабані, візьмемо лаврового листя, цибулі, чарка, вирізьблена з дубової кори захована знаємо де, в розламині ясена за вузькоколійкою, яку, кажуть, насипали в’язні до війни; головне, потикнутись додоми: керогаз синьо палахкотить на дворі і ложка з загуслим смальцем сутінково сивіє на пательні, шпориш під плотом ховає осипане кропив’яне насіння, лагідний дзвін струменя молока об дійницю перебиває тишу айстрового полум’я, замалого, щоб розтопити хмаристе небо за хатою; отаву давно згребли і знесли на гору, але так пахне покосами, іржавінь коси посіялась на вершки різнотрав’я, собака хоче пити, з висолопленим язиком риє за будою піщану нору, мама плесне йому пінявого молока в подерту цепком кастрюлю, наллє в тарілочку малим короленятам, бо злодій королиху сьоночі потягнув; не п’ють, доведеться їх годувати з піпетки; висловухі, пухнасті клубочки з трикутною посмішкою; за кролячими клітками геть западає сутінь; старші гризуть полин, жаріють очицями, і серце повернення гупає їхніми лапами по тонких погризених дошках; мамо, гляньте, якої риби припер, як золото, пару в’юнів, пару щучок, грубезний оклен, за красноперок нема що й казати, напічкурували під корінням старезних повалених верб, не бійтеся, вужів там немає, тритони поховалися до зими, лови, скільки влізе; вода осінньо прозора, дзвінка, друзі мої поряд, викинута на беріг риба підстрибує на сонячному котовилі, купкою поряд сіріє одежа; мона вискубнути й посмакувати білавим коренем рогози; чого злякаюсь, коли сонце вже вбоге, пропікає линяло волошкових бабок, вже безсиле прогріти затінки, вже потуманіле листя верб налипає на голі спини, холоду не чути в воді, але на вітрі тіло засинюють сироти; стрибаєм, ляскаєм по лопатках, вискубуєм у п’ятах колюхи, вухом притулившись до плеча, витрушуєм гарячу воду, бавимось собі біля пахучого з ліловим одсвітом верескового вогню, скажіть, чим не зайчики коло огребка сіна, загубленого на лісовій санній дорозі взимі? мамо, почищу рибу на сливовому пеньку, киші зчиню вигостреним об бетонний поріг складаним ножиком; колодочка зеленкувата, дещо тріснута; на сметані обсмажите щукер, смакота; ага, той кіт малохольний десь лазить полями, чужі позбігались, гляньте, під хвіртку, лучать писками на білі пухирі, дайте-но руки сполісну в емальованій мисі, витру ножичка об мішковину на паркані, мамо, ну я побіг, чуєте, друзі мої тихенько самими губами посвистують за брамою; їхні кухвайки продимлені ще на купальську ніч, холодно було тоді, їхні ботинки кирзові, пропалені на ранковому жарку, коли підсували підошви погрітись, засинали на ялиновому лапникові, ногами до тлілих головешок; їхні коні іржуть на поклик місячної сурми, їхні діви сумують, любистком натираючи отерлі, змурашені груди; їхні дороги все по туманних долинах, озирці від собак, убрід по приріччях; мамо, засуньте сінешні двері, спатиму сьоніч на застеленій старими пальтами отаві під грибком, як повернуся до ранку.