Щоденний жезл

Євген Пашковський

Сторінка 6 з 52

А потім, пагорб за пагорбом, арканилася дорога, захльоснувши машину, як знесиленого раба, що йому легше збігати вниз, поміж розпеченого каменю, в коротку прохолоду байраків, достатню, аби поновити рішучість, перетривати знікчемнення, гидь здармованих днів, бо тільки з ненависті і втрат народжується любов і творчість; збігали по виступах, нишкли в скельних розламинах ящірки, схожі на джерела пилюки, неквапністю волі відлунював свист байбаків на білопіщаних обнірках, крейдяні гори даленіли й зливалися з вилісками; руку, по лікоть вистромлену за вікно, обпікала засмага, асфальт розплавлено, сито чорнів, мов натерта налигачем і заліплена мухами рана, пізно було передумувати, сідати на попутню назад, відсутність вибору, як різновид свободи, вимлоювала груди — ще підйом і попереду бачиш тісняву з машин і підвід біля одностороннього понтонного мосту; на річку звертаєш увагу пізніше— човни і водорості на обмілілому березі, рівний безвітряний блиск, хлопці пірнають з баржі на тому боці, хапаються за поренча, вилазять назад, і сліди їхні миттєво сохнуть на залізі — і тільки назва на вказівнику змушує назвати течію води рікою; це просторився Дон, найправіше правобережжя, за Геродотом осідок таємничого амазонства, по-теперішньому фемін, що знайшли своє жіноче впокорення в патріархальному світі, прихиливши й примноживши скіфську силу, олюднивши почуттям єство безстатевого войовничого несвіту, на історичну мить ставши заслоном кочівництву; то вже потім, може їхні, а може й не їхні поїхали звідти, декого підманувши з собою, збудивши в собі поганство, потяг до скаженіючого вогню, бо коли всі їдуть, циганіють, когось же тре підманути, щось вкрасти, треба, звіріючи в гонитві, в пошуку, згребти випадкову жінку, віддати їй частину себе, і, збридившись поглумом, спалити зачаття, од’їхати від диму, випити й заспівати — про те ж саме, як їхали в зжіночений, наскрізь облесливий світ, навзахід сонця, буцім додоми, їхали здібні перемагати, а опинились ніде, ніким і нічим, з кортячки обдурені срамотою; втрата потуги, далекої і манливої землі, означала більше, ніж втрата простору й сили: початок великого захиріння, — від всохлості легень, — призвів до закостеніння дух і до скелетності тіло; вихід з проспіваної землі, до запомороки забивши подих, привів до історієядухи; комуномор обернувся чорнобопошестю; комунобиль в чорнгробиль; гикали, гикали, кавкали, кавкали, та не окаялись; пошилися в глобандізм, зубами й всіма кінцівками утверджувати добробут; і дивократію. Щоб не підхопити пропащості, ти уподібнишся лікареві, що в гангренному шпиталі, дивлячись на обрубки тіл, всіх вислуховує, шкодує поглядом і втішає; уподібнишся священикові, що мусить роками, десятиліттями слухати на сповідях і спалювати в собі близький над вухом сап лихих, підлуватих, загниваючих зсередини лукавств; але іноді й ти , котрий стільки вигадав оказій і людей, підвів їх під браму вічного, повернувсь між засмикане вошкання живих, сплутав їх з власними персонажами, з нелюдами й добряками, іноді й ти дратуєшся на самого себе, звідки вони набралися, чому їх, підлогероїв, захованих і закопаних по абзацах передостанніх сторінок, так невмістимо багато в цьому задовгому для роману епілогочасі? та, все одно, попри мертвотну втому, попри знання останньої фрази, ти приречений дослуховувати про них, додивлятися, довзнавати, любити, як спільну надірвану душу, котра, ніби вовчиця на прострелених, перебитих ногах, відкорчилася в пилюці і жде тільки людського погляду і зблиску вогню в зіницях; літ стонадцять тому простіше було віднаходити героя гідного чи відверто негідного, сердечність і підступ, злукавлення і простота, віра і маловірство глибиною своїх протилежностей енергетизували письмо і силою пристрастей підносили над зоднаковінням. Жива думка була життям і мала здатність застерігати; душа приймала відвертість, ясніючи від прочитаного, як від промельку зірниці; ніщо не множило легкослів’я, легковірства, сліпоглупоти, котра тепер, при загальній поінформованості, в цвілізаційній телеобжитості часу, дозволяє подумати про нього як про час, коли завершився тривалий, довжиною в писемну історію, процес зчервивлення земного слова, співслуги небесного Слова, що позостало впочатку світу, слова, як найоб’ємнішого й найщирішого, усного, переказового, зрештою, роздрукованого свідчення про мільйони й мільярди життів, спрацьованих і загублених у німоті й виживанні; слова, як наймолодшого в мозкові, — всього декілька десятків тисячоліть, врівень олюднення людини, — засобу, здатного переплавляти свідомий і підсвідомий досвід; і от : блідопоганкова подобизна мови дозмертвляє мозковий прошарок, що допоміг вилюднити особину з низьким лобом і гембатою щелепою, прибиту гризнею над печерним вогнищем; блазень, актор, політикан, нагримована і манірна , умнякаюча телемавпа, криво’язикий багатій, розшаманена самичка, співуни і співухи, анекдотники й дригалки, всі, як один, чарівні, розніжені, прості, всі ненагляднєйші звьоздолічності, всі вони стали щирозубими героями цього людоїдного часу; смаки і вподобання здебіліли, закони і звичаї перевершують содомські; процвітаючі содомити й розуспішні гоморці сіпаються розтерзати наймалішу побожність, язик обивателя проти насильства, та його давній, пробуджений смак, його смокчуча п’явколюбов до себе, переситившись самим вмінням жити, тобто цвілізаційністю, збридивши оманами процвітання, прагне саме його, насильства, чорносолоної крові з кадрів і сторінок, оскотинення, наруги, жаху, — прагне доглипати й дочитати, немов повним ротом напхатися жирних, паруючих смальцем, кров’яних ковбасидел, і по-кротячі запасти в чорнозем ночі; в стотьмі без пробуджень, милішає і світає пам’ять: ми знову в дорозі, вертаємо звідкись від рукотворного моря, телеверсії потопу, в багажникові авто налляті сонцем, злегка рипучі кавуни з мишачими сухими хвостиками, це дарунки замовників, опортретнених і щасливих, а на задньому сидінні, могутніший скіфа, возсідає Шура, завзятий картяр, іподромник, знавець завулків і нічніжних хавір на добрій половині совдепії; на колінах в нього куйовдиться пачка "Спортлото" і улюблене слівце "мразь" переплітається з шансами виграти, й раз і назавжди обсістися, забагатівши; Шури, мені переказували вже нема, щиросердого в азарті, в розмові його таки дістала та переважна частина публіки, про яку він басив, нагинаючись до передніх сидінь "мра-а-зь" — і пристрасть всього набаченого, лихого ятрилась у зболеному переконанні. Чим далі в дорозі, попри відступи, відстані, біди, ми бачимо і долаємо приблизно одне і те ж; давнє й теперішнє устатковується в рядок, позбавлений епосу, більше розміняний на замітки в уяві, і не вловлюєш, як саме собою, поміж зітхання й скреготу, між розділових знаків болю, все частіше вихриплюється "мразь!", і тим все сказано. Кому з озвірілих заважав він, фотограф із Таганрогу, в минулому боксер, знавець Єсеніна і зірок футболу, сповнений віри в щасливішу, в прихильну, виграшну долю, митар і в’язень тисяч пасажирських вагонів, буфетів, заробітчанських доріг, здається, добував гроші для хворих брата й сестри, здається, більше романтик, ніж схильний до авантюри, і голос осіннім вітром з-понад морозних довкіль однаково втомлено і нестримно доносить хльостке, прощально кинуте гидярням світу : мра-зі! скільки їх піднеслося на помийній піні, відгодованих, чемних, замислених державно кастратів, що вчора тішились імпортною запальничкою, забутою під ліжком коханцем дружини. І все меншає, меншає тих, хто читає напам’ять поезію в тихій і бронзовій, як без’язикий дзвін, вересневій імлі, просто з раптового смутку , при в’їзді до міста.

Ніщо не минуло, поки маєш хвилину і спокій згадати готель в Карачаєвську, листяний запах дощу за вікном, гори і сутінь, і зеленкуватий графин на столі, і синю, стрімку, як смуга волошок, річку, де пробували вудити форель на коника, принаймні, так радив у одному з оповідань Ернест, і брак розчарування, що не впіймалась, густий грибний духмянок по приріччі, фотографування на схилі з чемним віслючком, гарячий лаваш, зрідні ладанові й водяній м’яті, нову дорогу, циганський поспіх і гамір їдальні за обочиною, звичне хамство, вік не миті, розхитані, мов триколісні, столи з перекинутою сільницею, вродливий профіль у зашпиленій крохмальній пілотці, бузковий від диму шашличні базарчик, раків, що шкребуться клешнями по бляшаному лотку, а продавець рукою од ліктя посовує їх на купу. Згадати! чого там тільки немає! риба на всякий смак, в’ялена, копчена, жива, соми, лящі, линки, щукери, дині з грушевим запахом, на дотик ніжні, як перси, добірний, завбільшки з сливи-угорки, чавунний від соку виноград, гори цибулі, слоїки сиру, сметани, молока, бідон з олією, поряд круги макухи, домашнє пиво, на сковороді біля жару домашня ковбаса, абрикосівка з-під поли, сміх, холодок бензину від шосе і дід у штормівці підвозить на велосипедному рулі відро оранжевих лисичок, сідає на дерев’яний ящик, і, простягнувши ногу, дістає кисет з галіфе, та вихор наскакує йому з-за спини, щоб видмухнути з обривка газети тютюн і подражнитися, засліпити зір базарному цуцикові, що кліпає до вогню, простягнувшись мордою на передні лапи; відступитися звідти подумки і йтиме слідом щовечірня тривога, де б пристати на ночівлю, — нестаріюча туга бродяги — чи є в цьому містечку якась подобизна готелю? чи випадуть вільні місця? скільки накинути адміністраторші, повсюдно, як одна, біловолосій від перекису і закудланій під овечку? смеркає — і в мріях про степове місто й серпневу жінку там бродить вино осіннє. Пора витягувати сумки з багажника; портативна друкарська машинка, як талісман, виставляється скромно напоказ, ми сидимо під фікусом в холі, вдаєм приречених, мовчимо, як підсудні перед вироком; друг вертає від стойки і роздає папірці; заповнюєм, поселяємося в обкомівський номер; він вміє з фарбованими розмовляти; не дарма ж казав один карлик юриспруденції, "мнє твой голос і рост, я б под хінірального прокурора шаріл"; все лишається з нами, спогади, як вапно на похідному кип’ятильнику, глузування з моїх літературних вправ, навряд, чи ти, Женька, виб’єшся поміж письменників, навряд, де-де, а там треба добру лапіду мати, а ти думав, там такі сидять, що вже всіх пересиділи і хочуть плямкати, строчать; пиши, пиши, от я тобі розкажу, який був случай, бери й записуй! Тепір і я розказав би, кого там бачив, з ким пив, що чув : про літпарторфеєв, котрі в шестидесятих прозріли, а в дев’яностих очолили процес і давай присягати в поті чола "відродження, спадщина, духовність, культура", аж зрештою ці безплідні, опошлені ними, звуки "відродження, спадщина, духовність, культура", почали застосовувати косяки на призивних комісіях, так переконливіше вдаючи божевілля .

1 2 3 4 5 6 7