Зменшені до об’єму кількох букв, — менші, ніж на надгробку, бо там ще змагаються з величчю, — і немила собі особина, і окреме дорідне плем’я вдумливому шанувальнику профілів, філателістові з безхитрісною п’ятикратною лупою скажуть, відкриють стільки ж, як і крізь велетенську збільшувальну лінзу неба, таку потужню, що й справді на живих кожна волосина порахована і всякий помисел.
Поки сліпий поводирює сліпого, втішмось початком перемоги: в енноліття кошмарні — буденної, бомбоатомної чорнобилярні — вже нічогісінького не бояться; війна триває; медалюки і ордени, як нассані кров’ю кліщі, летять на підставлені боком груди; війна безпробудно героїть; за стільки осеней нагуляла апетит і , судячи з поміркованих дій і розгубленої німоти, планує акції на вічноліття; доки десь там покивують — закрийте ваші реактори — наші торгуються, і то так старанно, мов продають останнє: власний скелет анатомічному музеєві. Нащадки тих, хто вимріює парникове лихо, вітатимуть ударні стронцієві легіони; однаковий жест римськи виструнчить з’єднані полки мародерів; війна застилає зір; подумати! якби їм нині відкрилось і сприйняття істини було щирим і безоглядним, як віра переродженого, що ось уже, на порозі: панове асамблейники, викиньте свої права, паспорти і кредитні картки, викиньте лічильники з позначками допустимих доз і нагніть голову до плеча, вслухайтеся в попискування зліва, де серце — то ненаситець атома, проклюнувшись із гадючого яйця, спроквола, знехотя, розтягуючи на знудьговані віки, довбе грудну клітку, присмоктується до аорти, і мільярди його співбратів, пробуджені щосекундно, хапаються за свою частку кінцівок, нігтів, очей, тлумляться між собою, глухою тривогою звітуючи про роботу по перетворенню вас і нас на вакуум — на океан для віддзеркалення антисвіту. Скільки пора б забути, відмовити в урочистостях, згорнути фуршетних столів, відкласти візитів, проблем, нот протесту на те, що десь хтось голосніше дозволеного гавкнув — на зекономленому папері пора б писати листи і прощатися одним з одними; а потім, схилившись по двоє, по троє над сторінками прози, надихатись розділовими знаками, розставленими то з романтизмом йоду, то з поважністю цезію — ви б проїхали по майбутньому, як гнані страхом втікачі, що парувались на зачумлених підводах, і там позбулися жаху, мізерій, всього, за що чіпляєтесь нині; не бійтесь гранати, вона ручна, так само й атом; не бійтесь, що ліга залишиться без націй — сідайт і читайте: донесення по своїх наслідках важитиме стільки ж, як колись відкриття, що дітей не знаходять в капусті. Коли тут до небес розгорались панські маєтки, наставав новий лад, напівпритомні діти, збившись кружком, їли струп’я одне на одному, спритний дояр на євгробейських луках, спиною до кордону, з онаністичним засліпленням доїв миньку, а його далекий співбрат, відвантаживши допомогу, про яку мріяли армії наркомівських партійтуток, покійний фелікс і дивізії катюг, того ж дня, розімлілий від доброчинства, насмажував кукурдзки і йшов визнавати, і узаконювати дивний лад тих порятованих варварів — тоді ніхто й не помислював, що піддмухнута наругою пожежа спалахуватиме скрізь, на століття вперед знищить вартість людського існування, і тероризм стане темою нарікань при всякій здибанці падлітиків; та от земля, що подарувала людству арену для побоїщ, збридивши всим, прорвала застояним реакторним набряком і викинула з жаром їдкий сморід гниючих кісток, запах, який ні з чим не сплутати — тисячі нових нуклеїдів, наявності яких здивувався б великий хімік і сама нечиста сила; тисячі матеріальних свідоцтв розщепленого знання потвердили те, що люди навмисне ішли до цього, аби позбутись і знань, і чеснот, і прагнень. Зважаючи на відчуженість, що притупила чуття незгірше клюки, котрою проламували потилиці, доля послала чисту, найдемократичнішу війну; рядові й полководці в однакових мундирах знехтували просту здобич, переваги в живій силі й техніці; стратеги замірились на селекцію, на день і час, коли з лона зпластмасовілих виповзе надантилюдина. Теоретичні здобутки, як це часто трапляється, отримали можливість матеріалізувати процес привселюдно і непомічено — відчуження вирвало нас одне від одного, як око від ока, навіки позбавлені світла й жертовності, необхідних, аби любити і визволяти улюблених,— дозволило поводирювати один одного під живий колючий дріт, що від поліських сіл розпросторюється до альпійських пасовищ отавами для троянських динозаврів: от вони нагуляють сталевий жир і, почувши потріскування в малих голівках, з кмітливістю виродків подумають про самозбереження, роззирнуться і перейдуть на чисту айсбергову воду, на чисті харчі, на чистий спокій тих, що завезли навіть своє чисте повітря в офіси. Вони вгадають безкарність бойні, той факт, що на полях побоїщ крики, волання, підмога розчиняються в летаргічній сутіні; тут ланцюгова реакція смердить карбідом, обіцянки й знаки криві, земля гангренно пашить і обрубність доріг вказує на безнадію, звідки нема повернень; тут плавиться мозок від простої уяви, брешуть правила математики, синусоїда загострюється навподобі колійського шпичака, назловтішавшись, апатія дозволяє побавитися в культуру; добре лиш дурнями і п’яничкам, плакальницям і віршарам; в задумі графітових брил чорніє збожеволене, що ж сталося? тут навіть спокій землистий, попри обличчя, гримасні, викопні, безжально до себе змучені страстішками; всіх однаковить головна, потопельна пристрасть; деінде зустрінеш незурочене лице і пригадаєш атлантів; тут, немов боячись хлебнути води, пливуть, зціпивши зуби, ніхто не зітхає за Аврелієм: чи будеш коли-небудь душа доброю, простою, єдиною і в своїй голизні більш зримою, аніж оболонка тіла? все гине в тяжінні четвертого енергоблоку; натомість нізвідки, з незримого виміру, втіленням дівократії, з гаслом "нам нічого втрачати, крім своїх нуклеїдів", виходять рідні, в косинках, з сором’язливою ненажерністю в щиро розплющених очах, демонстрантки, пролєтарки в святкових колонах двадцять шостого квітня; йдуть, приголомшують іноземців звабою хітинових тіл і розносять на околиці нашвидку зачатих рядових і єфрейторів війни тисячоліть, безсмертніше смерті сім"я! мов сарана в окриленні перемоги, мов зуби драконів, це перелітне плем’я хутко пізнає, що в світі, в комп’ютерному парнику зужитих знань, не більше тепла, ніж у їхньому обезкровленому тілі, — тож нічого сподіватись і ні за чим шкодувати,— вгадає загрозу в древніх ціннотах, старих почуттях, вітатиме радіоактивну холоднечу, і в палацах мистецтв повиставляє опудала людинорептилій. Либонь, передчуваючи той ящурний холод, В.Фолкнер ще в одна тисяча добропорядному році , — коли динозаври грілися в головах вчених, як в інкубаторних яйцях, — виказуючи деяке розгублення майстра, чий виконаний обов’язок зійшов непрочитаним і незрозумілим для молодих поколінь, повідомляв про тодішній стан американської культури, як такий, ніби для нього взагалі не існує людства: і душу людини викаструють у неї, як викастровують жеребців, свиней чи биків, і в істоти під іменем людина не залишиться людяності; в іншому місці великий мисливець на білок передбачував дні, коли первинність любові, як першотворчого початку, посядуть залози внутрішньої секреції; сивий, римського вигляду, мисливтель,в гонитві за жовтожарими живими блискавками так і не змирився з повальною кастрацією; на старосвітського бідолаху поблажливо глипали верткі комп’ютерні генії, що шляхом гіперрозуму і комунікативних злук хотіли вправити людині силу. А мале земне слово звітрилась за виднокола, туди, де поза обставинами й зневірою здатне виконати завдання, як виконувало його споконвічно: нагадати деякі прості речі, безліч разів пережиті, — й спинити забріхування споживацьким раєм, свободою заздрісної жадоби, погордим успіхом переможців, всим тим, що розвихрює полум’я на торф’яних континентах і все подальше дбання спрямовує назовні: заливає водами животіння ланцюгове пекло, поборює наслідки, а людському серцю покидає випалену порожнечу, відчай і неможливість вирватися з пожежі. Марнотність зусиль так і підбиватиме визнати, що в сарани немає царя, зло невиправне, — така розплата за обжирання сурогатним знанням, така старість всякого переситу, такий наслідок вертлявих втеч від страждань, спроб уникнути, як лайки, одного цього слова, таке воздання за всі намагання позбавити світ милосердя.
Мале земне слово, попри звіринство звичаїв, пожирання обставин, пронизливий гама-відчай довкіл, все ж здатне на дещицю:спокоєм вже пережитого,відтерплістю в грудях довтішити невтішних, дообнадіяти безнадійних, знов нагадати стільки нагадуване й нечутне за жнивами скорботи, за пережовуванням кукурудзи, за доїнням шоколадних корів — "випростайтесь і підніміть ваші голови вгору, бо ваше визволення близьке"1.
Ти вернувся додоми й листуєш другові з Дону, подумки доповідаєш йому, як ти їхав до нього на заробітки, знов вертався у невідомість, тіло, як вимочка, просякало чорнобильським чорнилом, — і знову їхав , степами, всепам’яттю, з черезплічною сумкою, з вірою в береженість, якої, вистачило б, щоб захистити цілі світи, та не себе від призначеного; і впівдороги, в крапці розщеплення долі, згідно закону про митарство загорнеш книгу, де йдеться про те, що саме тут маєш зморгнути зужитість, згадати адресу, ім’я, телефон, і, коли звільнений від прагнень перековзнеш майбутній кордон, серце обпалиться об беззахист і змаліє на кулю під лопаткою; і світ постане найсправжнім: хитивом прорубаних в сутінь і воду очеретів, плоскодонками в збагрілих прогалинах, абрикосовим вогнищем заперонних садів, світлою тугою полустанків, де когось завжди чекають; задимленим вітром зі степу, обнадійливим спокоєм і холодом знання, що серед цієї простої краси і чужинності треба знайти людей і вижити;світ зашморгне новизною, ліловим від безсмертнику обрієм і, хоч вгорі вже громадиться забобонна пітьма, щось гонить вовком по дійсності і все здається несправжнім, — державотруси імперій, кожен крик пугача, що віщував незворотність двобою і мсти, кожен храп жеребця, що кипів здогадом про запінену лють і наступ, кожен вибріх лисиці в долині, що нагадував про ласу здобич, розбиті щити, всюдисущу непевність полону, вигострений зір і слух, сподіванку на самого себе, прихильність долі, — все підмовляє довіритися прикметам і гнати назад, туди, де не бувши ні князем, ні смердом, ні володарем дружини, а тільки автором рукописа і молодечої глупоти, я був прийнятий, остограмлений у Західному мікрорайоні на вулиці імені загиблого космонавта, а зранку посвячений у справу, гідну пам’яті прадідів, бабусь, дідів, чиї збільшені фотопортрети прикрашають кожну сільську й висілкову хату; я став набірником замовлень, лицарем без сумніву і прописки, відчайдухом удачі, несусвітнім тріплом, підмайстром по забиванню баків, спочатку по рупьпіїсят за лурик, коли решта вітрогонів наймалися просто за рупь, але, при циганському язикові й гончих ногах, це все одно обганяло платню міністрика; зранку, з мічурінської площі , ми на вертких "Жигулях", — де в бардачку млинцями плескалось зо п’ять підроблених прав, на випадок постових оказій, справжні ж береглися, мов прострілене бойове знамено, для параду, — ми вирвалися з ядучої тісняви смрадянських проспектів, мерзоти й убозтва сірошинельних фасадів, геройських гасел, підлятини найменувань, покликаних, щоб зоднаковити в прах підневільну довколість; ми перетрамплінили залізничний міст і форсували простір в напрямі станиці Казанської; дорога на диво сприяла, нізвідки, сам по собі, зроджувався той чистосердий настрій, ритм, притаманний справжньому, а не намисленій історії, той захват, що супроводжував войовничих бранок і скіфських юнаків, коли вони, змовившись, покинули свої племена і подались геть, через степ, на берег жовтомісячний, як цивілізаційний мур, де ніч згортається в дикі тумани; той, розлитий повсюдно, голос невідомого співця, автора "Слова о полку Ігоревім", що, як завжди після затемнень, прозрівав з урочистої тривоги і ще воїн, ще спраглий честі, галопу, ратних справ, туги за тризною, смертного вітру стріл, вже бачив довколість крізь ковильну імлу марноти і, хоч заносив ногу в стремено, хоч брався за гриву, легким поштовхом кидаючи тіло в сідло, вже лагіднів, просвітлений вдячністю до всього, всерозчинним світлом безсмертя попереду, долею співця.