Пересічному громадянинові, давно зуроченому магіями, чаклунствами, політворожбитством і рештою земнопотвор, годі й, ніколи, уявляти, що надмір воєн, стихій, хвороб не тільки погрозлива його ж воля, втілення його ж невситимих примх , а й повільне назбирування інших якостей, в міжполярному існуванні достатніх, аби без зримого спалаху, без анігіляції перековзнути туди, за дзеркало неочевидного; годі і нам гадати, що сила-силенна напастей, як напруга між магнітами, зроджує енергію розвитку, а заразом і світло, необхідне художникові для обстежень мороку; невипадкова одночасність державотрусів і наукових відкриттів дозволяє сподіватись, що між морем і антиморем досі існує рятівна дистанція, пружина годинника , за прикладом Всесвіту, ще розтискається і промінить час— і світло, потік доскіпливих квантів, десь порядкує і переможнить над антисвітлом. Пересічний громадянин, заклопотаний певною кількістю калорій, давно вже став часткою антисвіту; через шмарксиське вчення перетворений на цитатник, — убий, укради, ненавидь ближнього, клянись неправдиво, — він без прямого повчання начхав на блаженство, став галасливим, щоб відректись успадкованої землі, став радісним, як жеребець, щоб позбутись утіхи, став ненаситним, щоб приректи на смерть убогих духом і чистих серцем; однак, помиляється той, хто вважає його банякуватим пугалом, забутим серед снігів сусідами по планеті; мовляв, це одоробло, махаючи рукавами, смішить горобців, виступає, як захисник примітивної господарчої системи, одним помахом висіває з міщанської торби провідних людей, стукачів, комсомольців, старих, ще кагановичевого призову партійтуток, котрі на сьогодні, стомившись корчити патріоток і здобувши на розплід, як не естетсвуючі банкірила, то народолюбствуючі політикала, як не володарі телеморгів, то голови благодійних фондів, бритоголові, з бичошияками благодюги, як не пророки з людоїдним хистом, то виховані, чемні відмінники катувань, знущань, дізнань, всі як один з ягнячим, лагідним, притаманним всякому постояльцю кегебісівської "контори", голоском і поглядом; красотулічки такі; така безвинність, що, здавалося, вже обдурили Того, Хто ждав розкаяння, та, дякувати долі, тут наспіли речі, котрих ніхто не уникне: в матеріалістичному несвіті порох матерії і прах зоднаковінь підкинули матеріальну, далі нікуди, розплату. Про це доповім пізніше. Бо тутай, схожі на виїзних бригадирських коней, пофиркують нетерплячі динозаври— ще мить і довга дорога до антисвіту скоротиться, обігнавши світло з його черепашим бігом; заперечення дотеперішніх уяв і систем без сумніву окрилить і найперш пронесе повз міфологію з її перевтіленням душ, повз літературні пам’ятки з усіма заскоками й перескоками в минуле й майбутнє — предки, від нас, захирілих, відрізнялись добірним чуттям і відали більше, ніж квантова теорія — пронесе повз зіржавлену на обочині машину часу, агрегат, простіший від самогонного, якщо подумати, що там відкриється далі! пронесе повз утопії і потопії, що посутньо одне і те ж, повз поганство цвілізацій, спокуси зсодомлених руїн і зсудомлених культураїн, все те, що перетворювало цікавих на послідовників дружини Лота; та ось глядач обертає зорову трубу і бачить людину: безсила втекти від великого, вона ховається в мале, більшість метафор зобов’язана мализні і втечам, щоб тим применшити вагомість звіданого знання, закодованого в подіях, вчинках, здається, ще мить і на всякій данині запанує простий, зрозумілий кесарів профіль; та ось окуляр направлено, впіймано оптимальну відстань між лінз, і там, де жовтково туманів ореол, яскравіє, немов аж просвітлена чіткість; бути письменником в епоху мерців — не стільки вміння піймати відстань, як диво цікавості: що ж бо там проступає? з нецілованої долоні світ плесне кислоту розчарувань і спалить очі за один нахил до побаченого; однак, щось встигаєш запам’ятати; наприклад, про смерть, про яку відомо, що герой долає її геройськи, знехтуванням, а підупалий на силі і потерпаючий вірою в потойбічне воздання, ось вона, врешті, під’їхала на велосипедах з африканських хемінгуеєвих оповідань, поправила поліцейський мундир і що вона бачить на місці гангрени? ще смертельнішу апатію, а там, де розчищали ділянку під злітну смугу, по повітрі простерту до снігових вершин — мерзенніша од виття гієн, заколислива нуклеарна тиша, все німе, лиш тлін леопарда на скелі пригадує, чого ж шукав він там, де немає і слави? підлість нашого часу в тому, що трагедія стала предметом для збиткувань, для виправдання власного оскотиніння: нас довели до цього ! хоча, здавалося б, покоління, котре волею долі,— заступницьким видихом мільйонів забитих, — уникло погибелі в промерзлих бараках, мусило б суворіше йти сьогоденням, та в останній підступності непогребний час накликав знесилля і зненависть до незримої, як душа, ціни в навіки зціпленому, протягнутому до нас, кулаці убитого; зачате перед телевізором, мляве, алкоголічне, синюшне, хоч вчора тільки народжене і, загалом, помилуване війною, тюрмою, сумою, воно саме собі осуд і саме собі кара — так здійснилась мета потрясінь: знесилити людину перед лицем стихій, що тільки насуваються на неї; політична і культурницька сліпоглухота, жадоба індивідуального рятунку до краю унеможливлює порятунок глобальний; коли тероризм чи статева пошесть ще викликає роздратування, то з безмежним поганьбленням, на яке кинута вся експансія грошви і влад, більшість давно змирилась і нагадувати вслух про високі цінноти стало такою ж непристойністю, як розтлін неповнолітніх; коли американський класик казав, що тягар його часу в необхідності вирішувати і від кожного вирішення залежить подальша доля, то вже наш час, посилаючись на уявну грижу обставин, все намагається відкласти на позавтрім; століття, що початкувалося фанатизмом, розщепленням ядра, схибленим потрактуванням підсвідомого, одним словом, деструкцією, виказує намарність своїх псевдовчень винятковою покинутістю і самотою, — і звідти жебрацьким пожвавленням комунікативної сфери, ніби вона справді здатна зробити озвірілого людяним, безчесного справедливим, глитайськи жаднезного схильним до аскези, зробити, звичайно, шляхом політекономічних хрюформ, чому приділяється головна увага — чи то забагато гравців для гри, чи то всюди запанувала схильність розважати, але колода, ми бачимо, в руках царственних блазнів, всеможних нездар, яких поцікавлює тільки залапаний зиск, а збоку стовбичать нашіптувачі; а далі стікаючі слиною маси; хіба з них хто годен метнути карту, де йдеться про те, що сталося з людиною і як їй далі бути? сторонній, якби його не мучила грижа і підвівся зір, розпізнав би в своїх вавілонських бригадирах замашки тих, що марою і привидом пройшлись по Євгробі; щоб змарнувати силу. Якщо кілька століть тому війна, моровиця, ганебний устрій сприймалися, як похибка від Абсолюту — і вимагали дії — то тепер кожна дія, надірвавшись від марноти, прямим підштовхуванням бокує до антиабсолюту,на чолі з антилюдиною; наш рідний сучасний нелюд вимагає прав на канонізацію своїх мерзот, як чогось єдино святого. Довкруг непроявлена білизна, ніч і ще білішими проступають дерева в інеї; космічний мінус, користуючись прикладом зайд, глибоко за північ, коли пишу рядок, володарює повністю: ліктем посунувши занавісу з зорями, проламує небо за один мах і над землею, принаймні над нами, зводить, витесує з шостого простору саркофаг — і звір і людина подрімує, лише дерева чують, тріщать, нагадуючи, мовляв, їм же треба вирости. Втішає: співкамерники по сучалізмові отримали відтермінування вироку — дбаючи про потреби і тим гайнуючи безчасся. Наші ж наглядачі з прибитого телевізором, причумленого розважальністю, світу, з огляду на їхню пронирність, за межею вдоволення всіх потреб, нацяцькавшись, назлягавшись, назароблявшись і облінившись лінуватись, зіткнуться з фатальним: куди податись? Цей предковічний клопіт вахтерів, пожежників, прапорщиків на вигнанні постане з корольлірівською прямотою. І тут згадають про літературу. Було б перебільшенням виголосити, що вся вона "зверталась", "застерігала" від пожад, від смаків, де краса сприймається, як чуттєва насолода або близькість до неї, такий собі плин старих, отруєних розлуками, коханців взад і вперед поміж холерними берегами на затишному пароплаві. Цнотлива маркесівська самотність, блукаючи в хащах кровозмішань, смиренно доживаючи біля електрифікованого курника грінго, побачила свою трагедію в тривалій замкнутості і раптовій експансії; стерта з землі цигановим віщунством прокидається постарілою, жалісною і прагне любові і співчуття на залізній шкарлупі. Куди ближча до істини література "соцтабору"; для читача "Батька-лісу" Анатолія Кіма самота — це приречена, зболена покинутість, це головна з мінус-властивостей, і вищий розвиток, явлений серед пісків любов’ю, буде, напевне, відринутий, волею Всесвіту, тому, що любов залежна повністю від такого ненадійного космічного препарату, як рід людський. Самота, довічне прокляття, каторга з каторг, куди потрапляє кожен спраглий відвертості, а натомість напоєний сукровицею досвіду — історичного, родового, глобального, — розгадувати який неймовірно тяжко для людини в своїй "відразливій абсолютній порожнечі"; скута жахом і марнотою безкінечних перевтілень, підневільних спроб, оскільки позбавлена відповідей і нового вибору, милосерднішої історії, вона геть втрачає рівновагу і, перетворена в позаштатну особину без радості і мети, перед тим як ковзнути за розщеплений мінусовий полюс, збивається в потопельне, невпізнане ніким і поховане на чужині "я"; від імені сили, що прирікала на спрагу, автор пояснює, "я ніколи не воскресав, тому, що не помирав, я не вмирав, а тільки міняв оселі, де жив, різноманітнив свої звички, міняв ходу, забавлявся складною начинкою націй і рас, правою рукою впокорював ліву, імператрствував, диктаторствував, розмішував епохи, підливав у казан історії смути і революції — робив усе те, чого більше ніколи не буде". Ось людина! впевнена, що вона сама придумала добро і зло, "довго цим забавлялась, проголошуючи славу першому і проклинаючи друге", поки справа не дійшла до того, що вона сама "перестала розрізняти призначення кожного з цих початків".