Тоді, в кінці квітня, тебе скрутило в попереку, ти не знав, що це, тинявся по кутках київської клітки, ковтав слину з присмаком скавуління, падав на ліжко, вставав, ходив, знову падав, засинав і пробуджувавсь, доки отупілою головою пригадав знайомий з божевілень стан невсидючості, пересичення організму отрутами; але чому й звідки тутай? чадіючи все дужче, пригадав одну розповідь про приступи в нирках, заліз у гарячу ванну і, коли трохи полегшало, одягнувся й дійшов до аптеки, дали маленьку, з пів пальця, пляшечку з коричневою рідиною, сказали крапати на цукор і їсти; невсидючість гойдала, мов привида, ти спробував дійти до тролейбуса, щоб потрапити на вокзал, повернувся, згадавши, що в передсвяткові дні є ще й пізньовечірня електричка; ти б не хотів більш, удруге так чекати; в тамбурі вмивало холодним потом, хтось вставив пляшку в двері, ти гойдався на зупинках вкупі з натрамбованою людомасою; за п’ять годин, час від часу крапаючи з пляшечки на язик, якось доїхав, постукався у вікно, бабця відчинила, зранку приїхали батьки, ви садили картоплю під лопату і ти пригадував, де ж це так застудивсь, хотілось лягти й не вставати, і всього горбило, поперек, мов прогризений, тьохкав і нив, щось почали балакати про аварію, батько казав, що це все паніка, лопата часто викопувала ропух, руки від картопляної брості й землі зашкарубли й здерев’яніли, дим від сусідніх городів був, ніби й не дим, завжди солодкий, як ковток березового соку — ніби вавки пропікало в горлі негашеним вапном; на вечір ти поїхав до батьків, лежав пластом зіпрілого сіна, думав одчапати, здав аналізи, лікарі сказали, що треба лягати, ти пригадував всякі трави, пив настої, гасав до вітру, тьохкало в попереку так само, лікарі передавали, чого він не лягає? там повно гною в нирках; ти здогадувався, якщо покладуть, то надовго; сів у автобус, далі порожнеча, пригадуєш себе в студентській поліклініці, довго сидів у черзі, нервував, поспішав, хотіли викликати швидку, потім подумали і дали направлення в подільську лікарню, добирався й шукав більше години; в приймальному відділі там, на гранітному столі, лежало тіло пожилої жінки; санітар чи лікар сказав, що скоро покладуть, підожди, випишуть пеніциліну і вітамінів; ти подумав, що так полікуєшся вдома й сам; далі пам’ять знов порожнісінька, здається примирювався з першою дружиною, видзвонював її в знайомих, здається відвозив дитину до тестів, бо потім дорікнула, що ти був утік, піддавшись паніці, здається, нажерся якихось таблеток з домішком пеніциліну, вчаділість була повна, здається знов заїздив на станцію, бо пригадуєш себе в клубі і свої припущення про радіацію, і пхекання старшого на кілька років офіцера, — а за такія разгаворчікі знаїш што в армії...? да й вопше па уставу салдату паложено пітьсот рентген і ішо за час успєіт напісать пісьмо радітілям! ви стояли в обшурованих червоноцегляних сінях, за стіною стрекотів кінопроектор, все було, як і завжди, свистки поїздів на підході до станції, чиста зоряна яснота у бездверній проймі, кавалки болота на порозі, тільки з мозкових сотів, немов з розігрітої вощини, витікало щось чіткіше пам’яті, сама послідовність найближчого, змішуючи ще живе роїння в одну липку непотрібну масу, — однієї зими, полюючи на куниць, ти по слідах жовтодушки знайшов бджолине дупло, звідки недавно випалили роя, все дерево обгоріло, бджіл залляло, деякі, з пожованою і виплюнутою вощиною, валялися на обкиптюженому снігові, — і те що змушувало тільки гребтися на місці, вслухатися і чекати, притиснуло до зайчиної, вгрітої останнім жахом і останніми секундами, землі, і тримало щоближчим, щоближчим чалапанням, бо куди ж ти міг дітися?! а потім стало байдуже; через півтора року ти все таки виїхав, хоча й те було викликане деякими рисами літераторської долі, що бере за шиворіт початківця і з відстані показує справжнє; тих кілька мисливських кроків за спиною — від першої зажаханості до теперішнього — як і чим тільки ти не заповнюв? про що не загадував? чого не коїв? але, як тоді велося день при дні, вже не вимовити направду, як не збагнути втраченого, лише визнавати: без ліку згрішив я, Господи — прости мене.
Біда не стукала перед ранком у самотні хижі, не вигонила їсти бур’ян, не скликала під войовниче знамено, не пінила в сурми, а раз і назавжди стирала з мапи позначки міст, міняла кордони життя, вимотувала сухожилля річок, пробивала голови юрбиськ, як град капустиння, не зважала на зойки, не приймала нічиїх послів, не виказувала й мети панування, не обкладала даниною, не збиралась ні сіяти, ні жати, а навпаки дозволяла триматись своїх полів і насміхалася з праці; спершу підтримувала вжахані чутки, а потім, за прикладом всякої устаткованої влади, дозволила тихцем здихати, божеволіти, скільки хоч, сподіватися визволення, проклинати, спиватись, і, здавалось, мета її трону в самому чеканні, в небажанні перечити й бавитися в показове добро і зло, а всю решту відповідальності перекласти на людину, на людську велич і наглу, немиту, нечухану глупоту, нажиту, мов геморой, від надзусиль споживання — і така прихильність дозволила біді стати рідною, як далека хрещена мати, що об’являється на дні народження, на весілля, на свята і радіє, що поспіла вчасно; всі задоволені таким ненав’язливим родичанням; не бувши пророком, ти втратив вітчизну і мусив покинути дім свій, і віддати спадщину ворогам у руки; безпритульніти, остерігатись всякого приводу для перевірки документів, стати часткою знепотребленого існування, щоб зокола, звідусіль побачити контури довічного царства, розпізнати всі звивини шанців, укріплень, передових ліній, вкреслити в пам’ять пропускні пункти, стойбища патрулів, погнуті казанки, газети з ковбасними шкірками, попіл кострищ, поперечки на рогалинах з обсмаленою корою, — мусив запам’ятати, ще не знаючи, на яку з розвідок ти працюєш, чий розагентнюєш вплив, кому промосадити такі дані? бо, якщо, цей ворог, посідаючи тут муштрувальний табір, одним помахом вітру окуповує держави, не відає милосердя й лупить на реміняччя шкури з полонених, а з повбиваних, топить ваксу для чобіт, то рано чи пізно, він вишикує армади на прю із заспаним світом — і, ледь пробуджені, в кітелях наопашки, в кавалерійських бриджах командувачі звичних військ першою справою випишуть тобі повістку, і ти, як стратег, як знавець, нехтуючи фронтові лінії, хмари сарани, мурашок у протигазах, згвинтокрилиш уяву і приземлишся прямо на їхній бункер, відміниш парад, накажеш згорнути доріжку й нагодувати вівсом стривоженого, підведеного за гнуздечку ад’ютантом, білого жеребця, легко збіжиш по гвинтовій драбині вниз, приймеш повноваги, коротко виступиш, всією п’ятірнею, з немалим зусиллям, крутнеш старого, на зіржавленому вістрі глобуса, на підставленому планшеті проскрижалиш забуті заповіді з цивільної оборони і підійдеш до мікрофонів: оголосити мобілізацію і загальну готовність! і, здавши повноваги начальникові з’єднаних штабів, знову підеш у рядові — вдягнеш свою сіросукняну, куплену на гуманітарній розпродажі, продимлену на полюваннях, німецьку форму і візьмешся навчати світових командос, цих головорізів, привчених плазувати в амазонії, одкушувати голови отруйним полозам та харчуватися відтоптаними хвостами ящірок, навчати того, до чого тебе примушували умови в пустельному, зчорнобленому Поліссі: бачити вночі далі снайперських бета-прицілів ворога, по краплині збирати воду з верблюжих колючок, вправно і влучно володіти пращею, бо навкруги лише пісок і камінь, в радіактивному мареві свинець розлітається на ртутні порошини; навчати існуванню без цента й перепусток у найдорожчих містах, до того ж не видаючи себе ні грабунком, ні жебрами, серед мільйонів отваринених громадян вгадувати одинаків без канібальського потягу, і в них заночовувати, спати впівока, бо хазяї оточені істотами жорстокішими, ніж сусіди Лота, та й самі господарі не мають на відкуп дочок; давно, ще в смрадянську пору, народжувалися сини, котрі полягли в розвідницьких вилазках; за прикладом наших хімвійськ ти навчиш їх голіруч збирати уламки смертоносністю в тисячі бер, сміливо, немов недокурки, каблуком затоптувати, гасити твели, що спаралітили б динозавра, тероризувати противника постійними диверсіями, посівати вапном окуповані поля, підкладати з літака пластикову вибухівку прямо в стронцієві хмари, дезінформувати про наші втрати, деморалізувати найкращими кобилицями з кремлівських стаєнь, піднімати шлагбауми, зривати з прифронтових колючих дротів таблички з емблемою радіактивності, раніше приходити, вчасно змиватись, переінакшувати на класичні мотиви ґейгерівський зловісний писк, дбати! тобто прозоріти, як Дух, що в години призначень виголублює душі для подвигу. А поки, між справою, ти чапів, мов причаділий, марив марою, надивлявся на матеріал, від якого засвітилася фотоплівка в ангелів — і на небесному престолі дивляться на нас, як на порожнє місце; це був перший хлоп’ячий подив — за віщо? — ти шукав підтриму, голосу, можливості виказати знання і передчуття суворішої загрози; на позичені в мами гроші ти купував марки і від імені громадської організації розсилав листи своїм владоможцям і далеким екологічним звитяжцям; радив, пропонував, закликав, літературі в майбутніх оповіщеннях про стан пронизливої війни відводилось належне місце; ти бачив те, що більшість відмовлялась бачити — і з усього того ще поглибленіша криком тиша; знов покладався на себе і на своїх побратимів тут, в наскрізь кривавому, гострому, як молодий очерет, різучому провокаторському, життєвий, смертельніший ціану, зітканий з досвіду конаючих у всезагальній лікарні, весь пригніт побаченого, взнаного, почутого, прочитаного повітрі, ждав нежданого в тривозі і сподіваннях, алхімічив над гримасами наруги, покинутими тобі так само зверхньо, як невловимий маньяк полишає відбитки пальців на тесакові; весь мертвіший од мільйонів смертей, незауваженийз газетнотюремних справ, весь літературний, записаний в свідомість, досвід і можливість записати знання одним реченням, сповістити сторінкою, весь часосвіт згасав від сукровичного донорства здовкола; бо ті, десь там, ще мертвіші від тутешніх, знехтувано навіть ритуал, — від гладіаторів не ждуть і того, що безвихідні салютуватимуть на арені; а замість глядачів на кам’яних лавах непритомний античас, зібраний з чистого пороху доатомної ери, витрушений з правдивоморальних книг з усміхненими крізь сльози епілогами, кристалізований на показ, немов жива еталонність, до якої потрібно дорости, виплекати себе в замрійливій культурі, в насолодженому забутті, — якщо дві світові війни і решта революцій разом взятих звели вартість людини до нуля, то остання оказія повернула за мінус; культура й доатомний час залишились навкіл, отримавши життєздатність від полярного виміру; в досвіді, як відомо, немає поділу на кепське, краще, й на частках матерії не проставлено позначки, як на батарейках, і так само відомо, що за незвичним настає пора множити кальки — і тим потішатися; коли японська трагедія когось ще цікавила, то пригода в сто з лишнім хіросімських бомб поцікавлює навсерйоз тільки вчаділих над опієм мутацій науковців; цвілізація звикла до технокатастроф, як заголоджений лис до смітника — ближче до падалі вирив собі нору, гріється в теплі гниття і, знехтуваний загрозами, малорухливий дистрофіє, сліпне, перетворюється в ледачого собаку, в капшук з гельмінтами, кублиться, перелягає з місця на місце в хмарі кліщів, і, втомлений крутією знов засинає, з ватяним злямченим хутром, голим коростявим хвостом і закисленими очима доздихи; крутія на місці є прикладом створення зачаклованих кальк, що непідвладні розривам — у випадку з чорнгробилізмом вони патетичніють так: Чорнобиль — наш біль! уроки лиха вимагають!...