Чи це такий йому порятунок, що їх тут заскочили та більш не матимуть діла до нього; от собі що,— стояв просто.
Тоньці дійшло, які це гості вкралися до її хазяйства,— гайнула донизу, хапаючись за стіни та зрушуючи стару штукатурку такими обвислими
коржами.
—Ґвалт! То мені мало теї розтрати,— смикнулася до ящиків з тарою, га послизнулася на мокрому, хапнулася за купу ящиків під стіною, а обома коліньми прогребла осклизлим, де-не-де помурованим, камінняччям. Петрові б чкурнути, заким там що; та й хто б його бачив; але бере ще глибше вступає в застінок,— що це немов винуватий за все. А це туто ще хто? — витріщується Тонька у сутінок в тому кутку.
Я не робив нічого, цьоць,— думає так заблагати Тоньку,— е-ге.
їй не так клопіт стати на ноги, як за ці ящики,— оно як посипляться на голову.
А я відки наберуся на вас усіх,— підступається вже скрадьки до Петра, буцім ще не вірить, що хоч одного злапала в руки.— То їден вдерся у віконечко, а це ще другий по ящики лазить.
Мене хлопці заманили,— простягає цю руку з грошима; хоч відкупного давай.
Геть розхристана в цьому халаті поверх куфайки, Тонька прокульгала ступінів кілька до східців,— немов-то й Петрові затуляючи до виходу, і на ці ж коліна подерті роздивитися.
—Не думай, Петрусю, я тебе таке не одпущу,— таку калюгу зробити. А ні. Зара ці ящики перещитаю.
Петро одступився з застінку бликше немов і до тітки, і до ції шкоди на землі; руками аж ну показує: що я такого зробив.
Помагав би Тоньці з цими пошкрябаними, роздутими над тісними халявками коліньми,— вона ту куцу спідничину далі дерла, шукаючи, де ще дірки на панчохах.
—Бо ж, як я з цею крівлею на люди вийду,— так хижо сміхнула,—
скажу, у сцяки влізла.
Петрові аж одлягло, що це Тонька вже не така лиха, аж пригнувся поспівчувати людському горю.
—Бачив,— до кістки пошматувало.— Заглядала так само нагинці до Петрового обличчя.— О, скажу матері — будеш знати.
Мало так вдома, то ще це; побіжить якусь шматку принести обтерти кров.
—Дава-но нагору та прищдпни ці двері, бо ввалить котресь,— не
діждуть того пива. Петро вже поволі зіступував темною шиєю льоха; де яка щілина чи цеглина випала,— устромлював ріжок рукавиці, якесь кубельце вишукував, щоб стати геть малим і залізти в нього.
Було б йому на містечку зостатися та послухати вчительку, то вже б десь у гості до неї зайшов,— вона так любила книжки якісь давати Петрові до доми.
Тонька, згорбившись на ящики, сопіла біля своїх колін,— Петро побачив таку вареницю в неї між ногами нижче колін; я-то поскочувано качалкою щось темне і сіре. Далі сповзла аж навсидячки, похукуючи собі на криваві коліна.
—Петро, йди-но цюди бликше,— лапнула його цупко вже кіля себе, як-то звестись хотіла.-— Зара взнаю, чи ти калюгу робив.
Чо це він ці рукавиці не хоче зняти, що так зашпори позаходили після вулиці.
—Лини-но солоного цюди, хай ця кров стане.
Петро як-то в якусь вовну улазив, теплу, лапату, з пахнючим, не знаним досі, духом; та думав, що це од блискітливих спалахів з кубашки, і йому в голові стріляло чимсь солонкуватим.
Той вовняний дух щось підказував,— щоб забув страхи і слухався кожного слова і руху чужого у цьому підземеллі; якось то й не так, коли він любив сам постояти в льосі, під цілим усеньким світом, який про нього нічого такого і не підозрював.
Тепер цей світ зазирнув до себе під землю, але тако мружиться, буцім він нічого й далі не бачить; світлом таким, дужчим од лампи, присвітив йому біля грудей.
—Трима-но ці поли,— такими теплими і великими руками пошарює на
ньому всьому, щоб він не злякався,— я сама собі поможу.
Страх перед холодом, що от вступить до його впуганого9 тіла, обійме за поперек, заступався поволі тим вовняним пахнючим теплом — чи ^од цих розхристаних країв халата воно й застібнутої на всі ґудзики куфайки під ним, яка одним таким величезним горбом дотулялася згори До Петрової шапки, чи од цих м'яких, аж гарячих пальців, які вже й переставали бути чиїмись, а немов і його тілом укупі; і це тепло, врешті, обповило його всеньке тіло і поринуло довірливо до цих теплих пальців, які перш не пускали, а далі дали йому волю вибурхнути гарячим пружним віялом.
—Г-ой, Петро,— хикнула Тонька аж з такого радісного подиву,— трохи вбік,— бо ти з мене річку зробиш. Хоч цю спідницю бери скидай. Г-ах, пече!.
Осьдо вона стане на ноги, щоб цй шкіра на колінах стяглася,— бо вже на очі не видко; де цей Петро, щоб зіпертися.
Тоньчина рука пробралася поза плече, тако глибше під шалік,^ другу не одлучала й далі з-під вистріпаної Петрової сорочки, як-то шукаючи ґудзів позастібати йому знизу. Аж його лякало не це-го все; а що треба буде вибиратися з цього льоху і ховати цю таємницю од всього світу.
Зостався б туто на ціле життя, та й хто там що знатиме; от сторожує ящики,— велике діло.
—Пожди, Петро, я ці хляки поздираю,— береться й він з такого немов наказу стягувати по одному чоботи; і заким там з одним, то вона це шмаття мокре струшує й знов улазить ногою в чобіт, а там і з другим такечки, бо де ставати босою ногою в це болото.
Тако їм аж веселіше вовтузитися кіля цих чобіт та думати разом, як їй перебігти з голими коліньми до буфета.
В льоду ноги будуть, скажіть, цьоць? — Помагав би й далі Тоньці й це шмаття ховати; чи забере вона його з собою в плиті на кухні спалити.
— Я підтримаю, як по сходах вилазити. Зіени-но коліна, спробуй під гору,— тако буде диб-диб, як муковоз Павло на протезах.
—Петька, ти не змерз туто,— пригріває рукою його незакутане тіло; хай притулиться; та й тако переждуть собі вкупі; не знати, яка лихоманка здумає влізти шукати. — Я Вері сказала, що додом гайну.
Нема чо йому боятися; не дитина ж, а ні; Верка то їй щось там переказувала од Люсі Ухманші за Петра.
Хай там балакають,— вони нікому нічого не признаються; захтять, то й іи,е Зачиняться в льосі, диво велике.
То шо, Люська тобі ґедзь10 сказала? — щось так нашептом
довідується в Петра; г-от, тра йому та Люська.— Дурний, ти собі кого хоч матимеш. Оно Верця не допроситься: проведи цього Перта подивитися. Хочиш, Петька? Та. Цій Верці нема роботи, правда? — Тонька на зовсім шепіт перебралася; як-то їм нема вже дороги назад, і це з якогось страху на мигах показувати,— слова не скажи.— Це тра, шоб хтось ше чув у буфеті,— хай
прийде, я йому покажу. А то він не бачив,— г-от, з цею Беркою.
Цей гніт вщерть вигарає,— тра буде якось потемки вибиратися; такий аж любий Петрові дух у цьому підземеллі з цвілі та розсолу знечвидів перед гнотяним чадом,— десь тако хатою аж запахло проти ночі, як на селі не буває світла.
—Не бійся, Петька,— зсукує цю рукавицю з грошима, й вона звалюється їм обом під ноги; налапує його вже голі, розіпрілі у кожушанці, пальці і тулить їх собі до литки, щоб це й він грівся далі собі натемне.— Не вкусить. Тітка нікому не скаже за ящики; геть і хлопців не зачепить. Але щоб і він мовчав, раз таке діло.
Тонька далі мне його неслухняну руку на литці; та мовби, незнарошне втручує її десь глибше, перечепивши її кіля ліктя, а пальці так і лишивши у волосяному закутку.
—Петро, я тебе навчу,— виминає йому вже стверділого відросня; вона осьдого перехилиться трохи на ящику, щоб він мав як підступитися.—Шукай, де там.
Уже та вовна обсновувала його й ззаду, і такими теплими волохатими рукавицями підгрібала й під ноги, аж він її переставав чути,— а ці гладкі теплі руки з-перед нього вишукували йому ще більшого затишку і тепла, заким не проковтнуло його слизькою гарячою глибиною.
—Тіки помалу, Петро,— обзивалася вогка пелехата темрява, то прибираючи його до себе, то полегенько одстрронюючи,— а то ти мені все порвеш тамо.
"Що це той Славка брехав — чирк, чирк",— не чутно Петрові ані свого тіла, ані чужого; з якоїсь височини такої беруть його все зіштовхують та й знов на місце ставлять.
Це такому цареві бути,— що й шапку цю не здолаєш посунути з лоба; масло збилося ціле. Гукни-но туди десь нагору, хай осоч цього снігу сипнуть жменю. Тако проблискувало темним геть світлом, показуючи цілий низ ворухкий; такі горби земляні здимаються і як-то постогнують.
Ще цього підземельного духу бракує,— ні ж, усотується і той, буфетяний, де вариться, смажиться, миється, але ніщо не заб'є того масного, ганчір'яного, що аж до нутра дістає і відвертає від їжі; той дух з кожним стогоном вибурхує знизини і таким лепом обкидує тіло.
—Петро, ти ше нє?— уже дух той обхекує йому й всеньке лице; каже,
що стане і його духом, і його віддихом,— пристав-но тако долоню до носа,
дихни та й почуєш.
То це самому затушковуйся та нашаруй цю рукавицю де рукою, де ногою; як-то тобі волю дають довіку, тільки цей дух при тобі хай буде.
Усім там добро — і коневі, що як захтів, то й висолопив, і що там кому, от собі кінь; і вчительці, й Женьці — аж біг би типір і робив, що вони там назначать: співати, то чом ні, танцювати, й то.
— Чо ти мовчав, я ж не знала,— шось гаряче й липке обцмулює його сухі губи, обсмоктує носа, а вогка долоня обтирає ніздрі з боків од слини, даючи й носрві трохи дихнути.— Приходь до буфета, як я буду зачиняти. Прийдеш, Петю?*А то я буду думати— Чув? Такий клопіт їй, що це йому погано було, а він же й змовчав; осьдо ще витре йому цим боком халата, щоб не везькав собі там в штанах, а вдома хай тихенько сполісне з кварти.
—Двері вчиняні будуть, бляхою такі оббиті,— нашаровує далі на кінчику, аж терпкий олодкуватий біль прошпигує в ноги.— Не боїся собак, Петро?
Волога такими краплинками захолоняє в волоссі на животі, не чіпана Тоньчиною рукою з халатяним скрутнем.
Десь Тоньці так не видко, де ще далі терти, злазить донизу навсидячки, щоб навпроти очей було їй це старання.
—Г-ух,— здушила як-то зі злості і цьомнула просто собі в долоню,— одірву, та й буде в мене.
Але защібують його на всі ґудзі, затушковують комірцем і шаліком,— наче мати в школу випроваджує; і вже йому так немов і нічого такого, от прийшов тітці щось помогти. І тра дертися до того світу білого, якому вже охоти нема прокрадатися в якусь щілинку та підзиркувати, а що це вони тамо роблять.
Світ собі далі поорів з такої образи аж,— от не хочете зі мною дружити.
—Хапа-но якогось ящика та погребемо відці"— хазяйнує Тонька у цьому льосі; наче не їй у буфеті покрикувати на п'яних дядьків.
Налапують собі ці нижні одвірки та ящика впоперед себе просовуючи, як таке якесь виправдання перед насупленим світом,—осьо ж ми несемо, то що.
Петрові то випадає першому нашукувати задки дорогу вгору,— ну, це немов чоловікові; а Тоньці знов щось весело стало, матюкається сама до себе,— то це тра так, щоб цей Петро здоровий був.
То не болить вже?— допитується хрипкуватим голосом в Тоньки, як-то й собі виправдовується вже не перед тіткою, а перед світом цілим.