Чомусь люди там бідніші, ніж в Урожі чи Підбужі, може, тому, що не мають ні пасовиськ добрих, ні орної землі, яка розташована на терасах. Можливо, призначення Підмонастирика інше — охороняти, служити. А коли не возять сіль і не рушають війська, то сторожі не потрібні, й через те, що не на своєму місці, поволі підупадають на силі й духу. Мені скажуть, що за століття одні роди відійшли, інші їх заступили, однак до XVI ст. люди не мали прізвищ, лише родове ім’я, а вже потім додавали до нього назву місцевості, з якої були родом і яку презентували у світі. Ті, що з Урожа, — стали Уруські, був у XVIII ст. навіть граф Уруський, що мешкав у Польщі й склав гербовник шляхти. Ті, що з Винник, — стали Винницькими, з Унятич — Унятицькими… Село ніколи не оновлювалось повністю. Переїжджали одружуючись, тому прізвища змінювались. А відтак залишається обличчя села і його доля, хоч ніхто нічого вже не пам’ятає. Я надто добре знаю галицьке село, щоб у цьому не сумніватись. Втім, села, викошені Голодомором, винищені війною і заселені рабами з Півночі, це вже цілком інша історія.
Я йшла швидко і лише вечір міг стати мені на заваді, бо Сторонна дуже велике село і довге, а в листопаді сонце заходить рано. Але тут зупинилась машина і мене підібрали. Чоловік з жінкою бачили мене, їдучи до Урожа, а тепер повертались. Взагалі, наші люди можуть стояти й годину на зупинці, хоча дехто міг би спокійно дійти за цей час до сусіднього села. Таке і в місті буває, хоча по місті прикро ходити через нездорове повітря. Але я знаю, що піша хода сільськими дорогами лиш додає мені здоров’я, принаймні відновлює втрачене. Тому взимку людина підупадає на силі, бо мало рухається. Я про це й сказала цим добрим людям. І ще сказала, що прямую до Сторонної, бо пишу книжку про наші краї. І про Підбуж так само писатиму. Але Підбуж я вже відвідала раніше.
Я вийшла в центрі і швидесенько пішла тією дорогою, що на Сторонну. Не тому я поспішала, щоб встигнути все побачити, а тому, що боялась, аби село мого тата не зникло, як марево. Це можна порівняти з тим, як за крок до мети людина раптом бачить, що цей крок — прірва. Такою прірвою зараз для мене був невеликий відтинок дороги, який я вже проходила влітку. За ним треба було повернути праворуч. Я купила пляшечку місцевої "Леґенди Карпат" в крамничці поруч із заводом мінеральних вод. Жодна вода не смакувала мені так, як того довгого сонячного дня.
Я ще з дитинства пам’ятаю жалобну смужку ялинового лісу, що тягнеться коротко між Підбужем і Сторонною, а потім починається плавна хвиляста дорога і вже перші хати. І перші пам’ятні хрести. Мама мені розповідала, що під час війни у бою під Сторонною було вбито двісті повстанців і їх не дозволили поховати. Вони так і лежали всю зиму. Але це не могло бути тут, біля дороги. Я знала, що не зможу нікого зараз спитати про цю трагедію. Такі речі не розповідають навіть тепер. Скільки по наших лісах отих братських могил, про які вже ніхто не знає. Енкаведисти закопували вбитих повстанців як худобу, ховаючи сліди злочинів. А місцеві люди були паралізовані страхом і не раз забирали таємницю цих поховань з собою в могилу.
Я часом собі думаю, що гідне поховання і молитва за упокій — це вкрай важливо. Це чомусь дуже важливо. Саме це: не ходіння до церкви, не дотримання інших ритуалів. Якщо не оплакати померлого, то це зашкодить не лише його душі, а й живим. Наче уривається якась лінія справедливості, що повинна пронизувати буття роду та й усього людства.
Сторонна відкрилася мені зразу за лісом: довга хвиляста лінія вздовж річки з пагорбами й западинами, і якоюсь розкутістю, свободою є обирати собі місце для житла, якоюсь безпечністю, бо жити осторонь — це не лише консервативність, але й відносна незалежність, гра за власними правилами, зменшення ризику негативних зовнішніх впливів. Село значно вище рівня моря, ніж Уріж, але там нема такого вітру, і нема брами. Є лише хвірточка, через яку я щойно ввійшла і буду йти до останньої хати.
Спочатку все було впізнаване. Гора, під якою колись стояла хата діда й бабці. Через дорогу навскоси, за річкою — хата стриянки Ганни. А от церкву я не впізнала. Вона була та сама, але настільки перебудована, що годилась для якогось міста. Певно, у ній хрестили мого тата, його братів і сестер. Тепер все таке помпезне, пишне, з кованою огорожею, альтанками і каплицями, статуями. В будній день церква була, звісно, зачинена. Але далі мала бути ще одна, горішня дерев’яна церква, дуже давня. То, певно, з неї образ архистратига Михаїла XV ст., який є у всіх книгах з українського мистецтва, і справді дуже гарний: яскравий, у теплих тонах, і Михаїл схожий на виплеканого на молоці леґіня. Шедевр. Я розповідала сторонським родичам про те, що образ з їхнього села зараз в Національному музеї у Львові, і що маю репродукції вдома. Вони про це не чули. Часом я ходжу по музеї і читаю таблички, звідки взято ікони — багато знайомих місць, і це так приємно.
Діти були ще в школі, десь різали й рубали дрова, а на горі паслися корови. Мені вдалося дійти непоміченою на ще один перевал і я побачила дві гори — одна схожа на копицю сіна, а друга — нижча, на бойківську хату. Можливо, цю більшу гору я бачила з порогу своєї хати. Вона була фантастично гарна — вся поросла лісом. Колись родичі мені казали, що в Сторонній є вулкан, тобто всередині гори відбуваються якісь процеси. Це точно була вона. Боже, як я хотіла на цю гору! Вже, негайно. Якби я знала про неї раніше. Підніматись на неї треба влітку, щоб встигнути повернутись до смерку. Довкола були якісь залишки колгоспу, а вниз спускалась дорога, якою я могла б дійти до гори. Мене охопила якась ейфорія. Сонце сяяло довкола, а гора була синя. Вона здіймалась над усіма горами і виглядала якоюсь нереальною. Я побачила жінку, що пасла корову, й спитала її, як називається ця гора. "Бердол, — сказала вона розгублено. — Чи Бердул". Дуже українська назва… Якщо правда, що рід Пагутяків прийшов сюди зі Фракії у V ст., то це може бути фракійська мова. Коли я відійшла, то подумала, що, можливо, назва Підбуж — означає — Під Бердулом, і ця гора була орієнтиром для подорожніх. Власне, тут була кінцева зупинка автобуса, але село продовжувалось за наступним перевалом. То була найстаріша частина села, і десь там, під лісом, що ледь мрів на обрії, мала бути друга церква. Я вже годину йшла селом і не уявляла, що мене чекає ще стільки ж. Дорога спускалася в діл, жебоніли потічки, тінь лежала на садах і пасовиськах. Хати тут були старіші, можливо, тут колись мешкали сторонські поляки. Над потоком я побачила рештки млина, а через дорогу старезну хату-пустку з вибитими вікнами й дверима. У ній я знайшла напіврозвалену курну піч, дим з такої печі виходив на стрих, і піч була досі побілена вапном із синькою, і підлоги там не було. В кутку лежала бляшанка із засохлою глиною, з якої мазали долівку. Я ще пам’ятаю, що у нашій хаті у сінях була глиняна долівка і як бабця мастила її жовтою глиною. Мене охопило дивне відчуття від споглядання цієї бляшанки: людина, що мешкала в цій хатинці, до останнього дня дбала за господу: білила піч, стіни, мазала долівку. А потім полинула на небеса, і хата рвонулась за нею вслід вікнами і дверима, вихор закружляв хатнє начиння, побив горщики і миски, перемішав сіно й солому з пір’ям. Бо хата зрозуміла: їй вже нема місця на цій землі.
Я бачила стайні на стовпах над яром, певно, щоб вовки не зробили підкоп. З ярів тягнуло холодом і вогкістю, виблискувала вода, викрадаючи з неба клаптики блакиті. Ще один ривок — і ось під стіною лісу церква з маленьким цвинтарем. Тут хрестили моїх дідів і прадідів, десь під цими ледь помітними горбками лежить мій рід, татів рід.
Церкву оббили вже вагонкою і тепер покривали блискучою бляхою. Вона аж вгиналася під цими бинтами. Я не бачила майстрів, лиш чула стук молотків і голоси. Обійшла майже все, але так і не побачила їх, а вони мене. Та я і не хотіла їх бачити.
Мені час було вертатись до новішого цвинтаря. Я хотіла знайти могили своїх рідних: бабці Насті, діда Семена, стрика Івана, стриянки Марії. Я взяла навіть дві лампадки, щоб засвітити. Зі схилу гори я бачила ту гору, що схожа на копицю сіна, яким можна було б нагодувати всю бойківську худібку, і ту схожу на бойківську хату, де під одним дахом жили люди і тварини. Сонце швидко прямувало на захід, з’явились рожеві й фіолетові барви. Я кружляла цвинтарем, читала імена померлих і раптом зрозуміла, в чому сила і перевага Сторонни. Це було надзвичайно просто — люди жили кланами. Клан Пагутяків, Лаганяків, Петрущаків, Фаїків… Клани входили до племені. Той, хто покидав Сторонну, ставав не ізгоєм, ні, він просто залишав тут свою силу, і міг би за нею вернутись, якби хотів. А там, за східною хвірткою, мусив розраховувати лише на себе.
Я напевно знайшла б ці могили, але цвинтар наче витягував із мене всі сили. Це траплялось не вперше. Оте кружляння поміж могил через якийсь час вводить у стан трансу, і тому не можна довго там залишатись. Та це й не так важливо — знайти саме ті могили. Вже сутеніло, коли я залишила дві лампадки на дерні під чиїмись безіменними могилами і швидко, не озираючись, пішла вниз, через ще зелене пасовисько, повз школу. Автобус над’їхав, він був порожній. На початку Підбужа сів старший чоловік. "О, та я один пасажир!" — сказав він. Водій не заперечив. Мені вдалось бути непомітною: водій забув про мене в напівтемному величезному автобусі. "Нічого, — сказав він. — У Підбужі на мене чекає десять чоловік". І почав називати, хто з них куди їде: хто до Дрогобича, хто до Урожа, а хто до Нагуєвич.
Нагуєвичі
Коли мені доводиться пояснювати, де знаходиться Уріж, я кажу: "За 6 км від Нагуєвич, на дорозі Борислав—Самбір". — "О! — кажуть люди з повагою. — Біля села, де народився Іван Франко". Отже, треба написати й про Нагуєвичі. Але не так, як пишуть блоґери, сумлінно відвідуючи ту чи іншу місцевість, що має якусь цінність для світу: історичну чи естетичну. Я, до речі, у 9-му і 10-му класі навчалась у селі Івана Франка, Франка, як казали в нас. У мене був вибір: Підбуж або Івана Франка. Я обрала Івана Франка, поета, прозаїка, мислителя, хоч у Підбужі був гуртожиток, а до Франка треба було їздити щодня.