Борислав, зрештою, тут ні при чому. Я перебралась туди вже такою — мені було років сімдесят, не менше. І звідти — дивне почуття, яке буває зазвичай у старих — хоч на мить повернутися до того часу, коли тебе тільки любили. У те місце, де гойдалась твоя колиска. У село Залокоть, що в горах. Ми виїхали звідти до Урожа, родинного села моєї мами, коли мені було близько чотирьох років. Я навдивовижу добре пам’ятаю своє життя там. Гору, на яку виходили вікна нашої бойківської хати, хати сусідів, їхні імена, розмови сестер Оксани й Марійки. Я це носила у собі майже шістнадцять років. Ми ніколи не були в Залокті після цього, хоч від Урожа зовсім недалеко. Навіщо? — думали, певно, мої батьки. Вчителі 50-60-х років були приреченими на волоцюжство. Кілька років на одному місці, і знову їх перекидали в іншу сільську школу, в якусь найману хату. Тому вони й не прив’язувались до тих місць. Але зі мною було не так: я там народилась. Я дивилась із вікна на гору і мені страшенно хотілось туди потрапити, бо мої сестри там уже були. Для них я була всього лиш маленьким рудим звірятком, яке не розуміє людської мови і не має права голосу, хоч, звісно, вони мене не кривдили.
Була весна 1978 року, тиждень після Великодня, у провідну неділю. Я сіла в автобус Борислав—Підбуж, прокинувшись від якогось сну. Туга, неспокій, потреба втекти — це й досі є одним з мотивів моїх мандрівок. Якийсь час після того всі ці почуття стишуються, завмирають. Мабуть, найкраще для мене було завжди перебувати в дорозі й ніколи не мати власного дому.
Мене вразила дорога з Борислава: крута із зеленими проваллями. Тільки їх і пам’ятаю, бо якось відразу після цього опинилась в Залокті. Я вийшла трохи не там і розгубилась. Бо головне для мене було побачити нашу хату. В нас удома було багато світлин із Залоктя, на одній із них була хата. З призьбою і ґанком. Якийсь чоловік жартома обіймав мою маму, а Марійка з Оксаною бігали під вікнами. Дивна така фотографія, випадкова. Мене там немає.
Я блукала по Залокті, тобто йшла єдиною дорогою, що тягнулась знизу вгору, і тут мене зупинив якийсь хлопець. Не знаю, звідки він мене знав, тобто де бачив раніше. То був брат Слави Олексин, Марійчиної приятельки, яка приїжджала до нас в Уріж, Мирослав. Він пообіцяв мені показати нашу хату. Я сама її побачила. "То не та", — похитав він головою і показав на сусідню. Зрештою, то він помилився. Хата не змінилась. Ті самі призьба, стіни, викладені з колод, проміжки між колодами побілені. І старий сад.
Мені часто сниться ця хата, що вона знову належить нам, але крім кухні й кімнати там є ще одна кімната, потаємна. Мирослав навіть запропонував мені зайти до господарів, але я розуміла, що не варто цього робити. Нехай мої речі: гасова лампа, скло якої чистили щовечора газетою, блакитне ліжечко-колиска, етажерка з книжками і великим зеленим жуком, залишаються там. І коробка з ялинковими іграшками, і велика побілена піч, на яку мене не пускали.
Але я згадала двох самотніх жінок, які жили навпроти і часто кликали нас, дітей, до себе і пригощали сиром зі сметаною. Одна вже померла. А друга посадила за стіл. У мене було відчуття, що вона не приймає мене, дорослу, відчуває якусь незручність. Зрештою, що я знала про неї…
Я відкараскалась від Мирослава і пішла на гору. Якби я мешкала досі в цій хаті, то бачила би з вікна новий цвинтар на горі, а не жовту дорогу, що розтинала схил і вела до темного ялинового лісу.
Була ще одна мандрівка, багато років по тому. Першого разу я була дещо розчарована, картина трохи стерлась, бо я сама не знала, що хотіла побачити. Тому минали роки, і я дедалі більше дізнавалась про Залокоть те, що замовчували батьки. Власне, вже після смерті тата, у 90-х, мама почала мені дещо розказувати, маленькими порціями, але досить, щоб відчути ту моторошну атмосферу Галичини початку 50-х років.
На хвилястому плато, що провадить від Підбужа до Залоктя, була колись хресна дорога — дерев’яні хрести, що символізували стації — зупинки по дорозі на Голгофу. Комуністи її знищили, бо дорога йшла паралельно до автошляху і на тлі неба хрести вирізнялись дуже чітко. Повстанці, вбивства, терор. Залокоть тероризував якийсь майор-псих. Він міг спинити на дорозі будь-кого, встромити йому дуло пістолета в рот і насолоджуватись страхом жертви. Потім його таки вбили. Але що особливо моторошно, це те, що той садист був родом з Нагуєвич. І зять Вольчакової мав його фото і надіслав мені імейлом. Вродливий молодий чоловік арійської зовнішності, схожий на есесівця. На жаль, той, хто мені надіслав це фото, не сказав, звідки воно в нього і яке прізвище того нелюда. Може, він сам був колишнім каґебістом.
Тоді ж і прибрали всі надгробні пам’ятники коло церкви, де зазвичай ховали священиків. А то були не просто священики, а родина матері Івана Франка.
У мене є ще один спогад з дитинства. Сестри мене кидають і біжать дивитися на літак (вертоліт), який десь там сів на полі. Я біжу за ними, але кладка така висока й гойдається, що я боюся перейти.
Потім сестри розповідали мені, що якийсь чоловік дав пілотам 2 карбованці і вони його покатали на літаку. Про це в мене є оповідання "Уже так більше не буде".
…Липень, сонечко. Ми з моєю дочкою приїхали до Залоктя і стоїмо перед нашою хатою. Вона вся у квітах, колоди і призьба пофарбовані жовтою фарбою, але все таке саме. Я зайшла за хвіртку і дочка мене сфотографувала. Тепер у мене є фотографія нашої хати, на якій є я. Того дня ми сфотографували і церкву 1799 року, яка невдовзі згоріла. Вона вийшла дуже гарно, осяяна сонцем, і я дала сестрам по світлині, вставивши у рамку, і собі залишила. Може, це не зовсім правильний ракурс, але у цій світлині є щось надзвичайно тепле й зворушливе.
За церквою — зарослий старий цвинтар. Коротконогий Спаситель, схожий на спрацьованого жилавого бойка, на надгробках з пісковика — зарості малини й оману. Довга трава стелиться по побитих надгробках, далі взагалі неможливо пройти, пагорб заступає, як стіна.
А трохи далі — старенька школа, де мої мама з татом викладали. Тато був директором. Їх примусили вступити в партію під час похорону Сталіна. На жалобному мітингу мою вагітну маму душив істеричний сміх. Ще у школі однокласник написав на дошці "Сталін — кат українського народу". Вона це бачила, і хоч відразу довелось стерти, цей напис залишився у її пам’яті. А тепер і в моїй. Це дуже важливо — забрати з собою крихти минулого, які здатні, можливо, когось нагодувати.
Підбуж
Коли минуле накладається на сучасне, виникає якесь почуття нереальності, відсторонення. Одна річ, коли ти приїжджаєш вперше у це місце й ходиш навпомацки та наосліп, шукаючи пригоди і яскравих вражень, і зовсім інша — шукати себе у знайомому місці, яке за десятиліття змінилось.
Якби не було певних історичних змін, Підбуж залишався б ще довго таким, як у дитинстві. Запах свіжого хліба на автобусній зупинці. Поряд — книгарня в якомусь дивному дерев’яному приміщенні, справжньому кривому будиночку, де колись торгували євреї. Ніде більше не бачила такої романтичної книгарні, де в закутках дрімали стосики книжок, видані десять-двадцять років тому, але в мене ніколи не було грошей. Отуди б я хотіла повернутись. Дорога до Підбужа з Урожа коштувала 10 копійок. Поліклініка й лікарня, куди, власне, люди і їздили, висиджуючи довжелезні черги до стоматолога. Я в 10-му класі їздила два тижні лікувати один зуб, який так і не вилікували. Лікарка була грубою зі мною, бо втомилась, і зігнати злість на дівчинці було найлегше.
Їдальня в гарному польському будинку, яка мала добру репутацію на тлі всього цього радянського "общєпіту", малою мене туди приводила мама. А ще — перукарня, де мене підстригли останній раз в житті. Мене стригли, як овечку, до 9 класу, щоб потемніло моє вогненно-руде волосся, і от я нарешті виявила прямий спротив. Сказала мамі, що більше не хочу підстригатись. Перукарня та була не в самому центрі, а на довгій вулиці, що виводила з Підбужа. Там поруч була ще лазня, дивовижа в наших краях, тобто по селах, комунальна, ясна річ. У Підбужі, що був спершу повітовим містечком, а потім трохи райцентром, була міська інфраструктура. Не було, правда, ринку, музичної і спортивної шкіл. У районному центрі був, звісно, суд. І в повітовому містечку також.
Культурно-історичний ландшафт я вже навчилась читати, навіть якщо від архітектури й планування нічого не залишилось. Ось парк посеред Підбужа. Там колись, очевидно, був ринок з ратушею у центрі. І довкола найгарніші будинки. У сецесійній віллі повітового судді зараз дитячий садок, а далі, коли йти дорогою між дорогами на Сторонну і Залокоть, — двоповерхові дерев’яні будинки, зведені у першій чверті XX ст., де мешкали лісничі, лікарі й адвокати. Тепер там мешкають зовсім інші люди з їхніми бідняцькими уявленнями про красу всередині і довкола житла, і з якимось прихованим докором сумління, що виявляється в агресії до чужинців. Навіть коли я назвала себе, вони не хотіли нічого розповідати про те, яким робом оселились саме тут, а не у якійсь власноруч збудованій хатині. Відчуваю, що час уже перейти до цієї єдиної наразі справжньої мандрівки до Підбужа, яка відбулась улітку 2013 року, досить спонтанно. Я була в Урожі і раптом зрозуміла: час.
…Та сама будка — де кінцева зупинка автобусів з Борислава і Львова. Справа — незабудоване місце, прогалина, яка існувала завжди. Не знаю, що там не так, але це якась низина, всіяна камінням і поросла бур’яном, наче латка на менш-більш пристойному вбранні чи лишай на тілі. Як і сто років тому — контраст між убогістю і претензією на розкіш. Те саме — всюди, але ж я не за тим приїхала, звісно, що ні. Я вже вдосталь намандрувалася по здеґрадованих галицьких містечках, де на всю людність один-двоє людей, які розуміють, що відбувається, але не можуть нічого змінити, бо місцеве самоврядування, що існувало навіть у непрості часи феодалізму, давно померло. Єдине, що ще об’єднує теперішню громаду, це побудова другої чи третьої церкви. Не тому, що вона доконечно потрібна, просто — це те, чого ніхто інший за них не зробить, місце, куди можна влити колективну енергію. Не в будову доріг, не в захист лісів та річок, які давно відчужені від людей.