Через рік!
З того, що він мені розповів уривками, я зрозуміла, що раніше отець служив у Добромильському монастирі, але оскільки там мав видіння, його забрали до Лаврова. Мав він шістдесят років, був фізиком-ядерником за фахом, але після якоїсь фізичної травми подався у ченці. Я помітила, що він час від часу відганяв від себе щось невидиме, навіть бурмотів. Мене б засмутило, якби він виявив те невидиме з мого боку. Отець Тимотей розповів, що бачив у Добромильському монастирі "світляну істоту" космічних розмірів, він навіть навів їх у цифрах. І вона з ним розмовляла.
А ще він сказав, що у Львові під землею стоять якісь апарати, які впливають на психіку людей. Те саме я чула від одного хлопчини, що випадково зайшов до центру допомоги біженцям, і я, певно, єдина не вважала його ненормальним. Я завжди маю сумнів: а раптом щось таке є. Зі мною траплялись дивовижні випадки, однак я не вмію зациклюватись на чомусь.
Щоб відволікти отця Тимотея, я заговорила про князя Лева, його могилу, і він сказав:
— Я знаю, де його могила, але ще не прийшов час їй відкритися.
Отець згадав про свої душпастирські обов’язки і спитав, чи я коли-небудь в житті сповідалась. Я чесно сказала, що ні.
— Якщо будете готові, то прийдете до мене на сповідь?
— Добре, — відказала я цілком щиро, бо такому священику варто сповідатись.
Того дня вирішила піти пішки до Старого Самбора, тобто до перехрестя. До автобуса залишалось ще дві години, і мені не хотілося блукати по лісі.
Я йшла і думала про те, що чернець одержимий Добромилем, і я, мабуть, теж незабаром стану одержимою ним. Я ще не знала, що Ян Щасний Гербурт також бачив світлу істоту в Добромильському монастирі і був одержимий цим місцем. Через рік я побувала в тому монастирі й спитала, чи є там отець Тимотей. Його не було.
Коли я знову побувала у Лаврові через два роки, то спитала настоятеля отця Миколая, чи є тут отець Тимотей. Він поквапно відповів, що такого немає, ніби його ніколи тут не було.
То була неділя, я приїхала з екскурсією, де було багато підлітків, і всі вони бігали під дощем і обіймали дуб XIII ст., а потім сховались у церкві, то отець Миколай, молодий, років тридцяти п’яти, вийшов до нас і раптом почав розповідати, як йому було двадцять три роки, і він написав записку батькам і пішов з дому, щоб стати ченцем, хоч мав дівчину. Як він три роки стояв у церкві, витримуючи послух, повернутий спиною до віруючих, бо не мав права обернутись. І не бачив ні батьків, ні сестер, хоч знав, що вони там. І з тридцяти послушників тільки троє витримали послух.
— Чого це я раптом вам розповідаю про це? — враз отямився отець Миколай і посміхнувся дитячою посмішкою.
Там, у Лаврові, я зустріла реставратора вітражів, який розповів, що двадцять два роки реставрував вітражі у Львівській катедрі. Двадцять два роки, страшно подумати. Терпіння властиве не лише духовним особам. Отець Тимотей був наче буря, його віра перевертала все його єство, а ці двоє — настоятель і вітражист — вони були цілковитою його протилежністю, але такі самі сильні духом.
Якби не отець Тимотей, я б не почала свій роман з Лаврова, і вітер не вирвав би з рук червоноармійця шматок паперу з записаною колисковою смерті і не відніс би його до рук Слуги з Добромиля, який стояв, обпершись на старезний дуб. З вікон би не визирали бліді обличчя ченців, яких незабаром повезуть до в’язниці, а потім розстріляють. Не було б осені 1939 року, не було б саме такої книги, яка пов’язала мою долю з Добромилем не кров’ю, але духом.
Саліна
Коли я написала роман, там була присутня Саліна — соляний завод під Добромилем, де в червні 1941 року було по-звірячому закатовано майже чотири тисячі людей. Енкаведистами. Їх вбивали молотами для трамбування солі, дітей просто вкидали у соляні криниці. Найбільша ганьба Добромиля, який у ті дні тихо плакав за зачиненими вікнами і дверима. Але сама я ще там не була. Я потрапила туди геть пізніше, бо весь час мені муляло, що Саліна випала з топографічної карти мого Добромиля. Не можна в один день відвідати замок Гербурта, монастир і після цього чи перед тим — Саліну. Не тому, що це фізично важко, а тому, що це різні світи — світ, який існує в площині людських та Божих законів, і світ, де нема ні законів, ні кари, ні розплати за злочини. У романі я лише черкнула чорним пером птаха смерті, бо знала, що мені все одно не уникнути Саліни, доведеться її пройти. Двічі я там була не сама, чула, як на молебні над другою криницею в лісі люди співають "Боже великий, єдиний". Я не бачила цих людей і через те мені було особливо моторошно. Я прочитала й випитала все, що можна було відшукати й почути, написала статтю, на яку були найобразливіші відгуки не лише з Росії, але й з України. Досі трагедія Саліни не виходила за межі обласної газети, тепер про неї могли дізнатись у всьому світі, хоч це нічого й не змінювало, начебто. Але змінилась я сама.
Одного дня, 23 червня, я зібралась і поїхала туди сама. Коли нікого немає, перед жалобним молебнем, що відбувається щороку останньої неділі червня. Я знала, що мені буде тяжко, але щось випихало мене з хати. Я всі ці роки намагалась зрозуміти природу безсилля і жорстокості, природу жертви та її ката, хоча завдяки книзі в’язня Бухенвальду Бруно Беттельґайма "Освічене серце" і нарису Станіслава Лема "Провокація" вже дещо збагнула. Але я мусила це пережити у своєму серці — оплакати тих, кого не було кому оплакати, найперше тридцять дітей із Перемишльського сиротинця, яких привели сюди з дорослими в’язнями.
Я піднялась дорогою повз Добромильський цвинтар і довго йшла, а потім біля покинутої ферми в селі Солянуватка звернула до Саліни. Люди показали мені дорогу, бо раніше я ходила іншою, коротшою, повз нові пишні будинки добромильських багатіїв. Ось цією дорогою, думала я, вели колону в’язнів, які думали, що їх ведуть на роботу. Бо навіщо вести таку колону аж із самого Перемишля, аби вбити на сільзаводі. Навіть мені самій це дивно. Зло, мабуть, ігнорує логіку, або в нього вона цілком інша. Ось ці хати пам’ятають той спекотний день, і ці старі жінки, що визирають з подвір’я, могли б бодай щось знати. У дітей краща пам’ять, а тоді вони всі були дітьми чи навіть підлітками, яким довелося мовчати майже сімдесять років. Мені здавалось, що вони несуть покуту за своє мовчання. Вони знали, куди і навіщо я йду. Все в мені стислось, затерпло, я почувала себе такою самотньою і наляканою, ніби йшла на смерть. Перед брамою Саліни я раптом повернула вбік на порослу травою ґрунтову дорогу, несподівано для себе, яка огинала територію Саліни і вела до лісу. Коли я пройшла кількадесят метрів догори, побачила зруйновані будівлі солеварні внизу, я вже здогадувалась, куди веде ця дорога. Потім був яр, освітлене сонцем поле, я занурилась у ліс і пішла широкою стежкою, хоч їх було кілька, але я звернула саме на цю. У завжди вологому, темному лісі з вивернутим корінням й покрученими стовбурами дерев стежка привела мене просто до зацементованої соляної криниці і братської високої могили поруч. Там поховали тих, кого змогли витягти німці, коли прийшли сюди, на зачищену територію. Точніше, не німці, а місцеві євреї, яких змусили витягувати напіврозкладені тіла жертв. На самому верху лежала жінка, притискаючи до себе шестимісячне немовля. Потім усіх євреїв розстріляли.
Цей простий хрест, забетоноване цямриння з викладеними лампадками, напівтемрява, що поглинає звуки, й відчуття, що земля ворушиться під ногами.
Нижня шахта прикрита каплицею-пам’ятником, стоїть на галявині, довкола якої яблуневий сад. Тут скошено, а нижче, де рештки заводу, який проіснував від XVIII ст. до 50-х років XX ст., ще косили. По одному боці — завод, по іншому — будинки, де мешкав персонал — інженери, писарі, бухгалтери, майстри. Костелу, де мордували жінок з садистською втіхою і де розіп’яли живу людину над вівтарем, немає. Тут, тільки подумати, був після війни дитячий санаторій. І діти нічого не знали. Бо хрест на могилі постійно знімали, але люди його знову ставили. А історію злочину описала в 90-х роках поетеса Марія Прокопець, пробиваючи цю тему крізь нетрі забуття, байдужості і все ще страху. Якби не її книжка про Саліну, я, можливо б, не стояла зараз тут з таким гострим відчуттям гніву і розпачу від того, що ніхто не покараний, немає списку жертв, немає списку катів, і цю землю вже викупив хтось з Донецька і планує знову побудувати санаторій.
Коло контори з годинником на вежі, що давно заржавів, з високими сходами, такої зруйнованої, що може розвалитися від подмуху вітру, а попри все дуже гарної, якщо не знати, що після тієї страшної різанини всі стіни до стелі були залиті кров’ю, двоє чоловіків косили траву. Я не хотіла з ними розмовляти, як і будь з ким, однак вони помітили в мене фотоапарат і сказали, що нема такого дня, щоб тут хтось не приїжджав: з Польщі, Голландії, Данії. І що вони косять траву, бо за пару днів буде жалобний молебень. Я сказала, що хотіла приїхати саме тепер. Але не сказала, що інтуїтивно вибрала і час, і дорогу, якою сімдесят років тому йшла втомлена приречена процесія з Перемишля. Така подорож буває лише раз у житті. Я знала, що більше ніколи не приїду сюди сама, щоб не відчувати оте ворушіння землі під ногами. Воно — найстрашніше.
Біля сходів вився якийсь екзотичний кущ з великими синіми дзвониками, що, мабуть, пережив усі ці сім разів по десять років. Один з чоловіків зірвав квітку і дав мені на прощання, можливо, на знак моєї відваги, бо люди сюди не приходять самі. Ця квітка викликала в мене спазм у горлі, я донесла її до придорожнього хреста, коли верталася назад у Добромиль, і там залишила в’янути.
Годинник Добромиля
Той день, коли відбувся мій єдиний і, мабуть, останній виступ у Народному домі Добромиля, я не вважаю невдалим. Мені вдалося тоді відчути важку ходу часу, і тінь від Саліни подовшала. Тут теж закатували людей у місцевій в’язниці, яка сховалася за ринковою площею. Люди розповідають, як звідти, коли прийшли німці, вибіг лікар з криком: "Людоньки, не йдіть туди, там — пекло!" І зараз там пекло — почорнілі мури, вузькі очниці заґратованих вікон, купи сміття, колючий дріт. Там теж — темно і вогко, як у тому лісі.