Ця траса на Турку все псувала, бо була занадто галасливою. Село притулилось в улоговині між округлими горами. Коло того місця, де був монастир, стояла невелика церква, а біля крамнички сиділи якісь чоловіки. Щоб вони не думали, що я за одна, я підійшла до старшого чоловіка, що вже відірвався від компанії, й спитала його про шлях на гору, аби не блукати. Чоловік розповів мені, що в дитинстві лазив по підземних ходах, і що у 80-х тут знайшли потаємний сховок із книгами. Потім приїхали з райкому і все забрали. Ну от, подумала я, ніщо не може мене більше заінтригувати, ніж сховок із книгами. Якби тут знайшли золото, навряд чи про це дізналися б у райкомі партії. Я читала, що Спасівський монастир був під опікою князя Лева Даниловича, що тут він перед смертю прийняв чернечий сан і тут помер, але поховали його у Лаврівському монастирі, бо він був престижніший. Там зберігались мощі святого Онуфрія. А ще тут був центр переписування книг. А в селі Бусовиська не лише займались чорною магією, а й писали ікони. Бойківські ікони дуже барвисті й життєрадісні, й барви на них не потьмяніли досі. Саме село Спаса, я це чула колись, чи не найдавніше в Галичині.
Чоловік на моїх очах перетворювався на підлітка, розповідаючи про підземний хід, що з’єднував монастир і замок на горі. У XVIII ст. австрійська влада вирішила позбутися замків і монастирів і розбирала їх. Розібрали вони і Високий замок у Львові, чого досі не можуть пробачити львів’яни, бо телевежа, що на Замковій горі, пасує місту як свині черевики. І Спасівський монастир теж розібрали, ченців розігнали. Натомість лаврівські ченці врятували свій монастир, влаштувавши там школу на австріяцький штиб. Я чомусь ніде не бачила малюнків із зображенням Спасівського монастиря, хоч у часи князя Лева він, певно, виглядав цілком інакше, ніж потім.
Чоловік розповів, що у 80-х роках на горі проводились розкопки вченими з Ленінграда, але всі знахідки вони забрали з собою. За правом старшого брата.
…Стежка на гору була крута, дерева величезні, у дощ, напевно, важко йти, але зараз був лише початок вересня, майже літо. Біля підніжжя власне гори знаходився невеликий майданчик, може, там була брама, бо дитинець мав бути на вершині. Я йшла між травами, з яких стриміли груші дички і трохи здичавілі яблуні, пахло нагрітим зіллям, все освітлювалось сонцем, а на самім версі навіть стояв стіл з лавою під крислатою грушею. Там, можливо, була вежа, з якої князь Лев споглядав справді прегарні краєвиди, але я бачила лише вершки гір і небо за височезними ялицями. Якби можна було піднятись трохи вище…
Замок був не для оборони, а для релаксації. Я чула, що князь Лев любив оточувати себе красивими речами і мав душу естета. І хотів натішитися всім цим після кривавої боротьби за Галицьке королівство. Може, й сам запримітив це місце, вибрав гору. Історики не певні, чи то був його замок, чи він прийняв постриг, чи дійсно похований у Лаврові, але для мене це ніколи не мало значення. Певно, після смерті князя дерев’яний замок проіснував недовго.
Це місце, де я ніжилась під променями сонця, щедро всіяне квітами, дуже добре діяло на мене. Я забула про всі свої клопоти, про те, що мушу вертатись, бо треба ще побачити Чортів камінь, хоч я була певна, він мені не знадобиться. Історію каменя я читала в книжці. Нібито чорт летів з величезною каменюкою, яку хотів скинути на Лаврівський монастир, але втрутився чернець, що знав чари, і чорт скинув камінь поблизу Бусовиськ. Мені пощастило, бо закінчились уроки і вервечка дітей з учителькою попрямувала саме туди, і я пішла за ними. Рання осінь в Україні барвами нагадує рай, тому я найбільше люблю оту синювату прозорість, лагідність і стримані прохолодні вечори. Мене вразило у селі Спаса русло струмка, що впадав у Дністер, викладене кам’яними плитками, дно було вузьке і розширювалося вгорі. Можливо, це придумали ченці, можливо, ні, але виглядало все дуже цивілізовано й охайно. А хатини потопали в садках, що збігали з горбочків: темно-брунатне дерево, синювате вапно, червонувато-сіра стара черепиця. До кожної хати треба було продиратися крізь густе гілля, високі жоржини, дерев’яні хвіртки, а подвір’я вкрито зеленим моріжком.
Чортів камінь був атракцією для туристів і любителів пікніків, і потрапляли вони туди просто з траси. Однак мій шлях був хоч і довший, але набагато приємніший — село, поле, ліс, де вже стояли навіть вказівники.
Не уявляю, звідки взявся той камінь між складками лісистих гір, але був він шорсткуватий, теплий на дотик, і ніщо не росло на ньому. Природня дивовижа, без слідів обробки. Часом у таких скелях видовбували печери самітники, але тут ні. Мабуть, репутація каменя не підходила святим отцям. Хоча тут було дуже приємно. Можна було навіть полежати на пласкому боці. Камінь виріс із землі, наче якась рослина, як іноді вилазять в наших лісах білі трюфелі, що в нас називають "земляне серце".
Я ще не раз була у Спаса, але вже не сама. Коли я згадую Замкову гору як місце, де припливають сили, то одночасно згадую стрімке провалля, що починається з північного боку, завжди темне і якесь зловісне. Наче інший бік Місяця. Звідти й виникла, мабуть, колискова, яку грав на сопілці отрок — Слуга з Добромиля, коли його залишили самого в невикінченому підземному переході від монастиря Спаса до замку Лева. Та колискова присипляла смерть і страх. Я знаю цю мелодію. Я чула її двічі в житті, спершу дитиною, потім дорослою. Але тільки Слуга з Добромиля міг її зіграти.
А в Дністер, що тече попри село, ворожбит з Бусовиськ укинув на очах Слуги відрізану голову Купця з Добромиля. Я можу вказати навіть місце, де стояла хижка ворожбита.
Лаврів
Дорога до Лаврова — одна з найгарніших, що я бачила. Вона така, що нею не хочеться їхати, лише йти пішки, милуючись свіжими зеленими пагорбами по одному боці й невеликою річкою, огорнутою верболозом, по іншому. Не треба сходити на перевал і спускатися з нього, просто йти всі 10 кілометрів. Я мусила бодай раз це зробити. Цією дорогою тікав Слуга з Добромиля з монастиря, нею йшов, власне, теж тікав отець Антоній з "Урізької ґотики", і я теж йшла — з монастиря, а не до нього. Трапилось це восени, але трава все одно була зелена. То були не перші мої відвідини Лаврова, а, либонь, треті. Вперше я навіть не потрапила до церкви з фресками XV ст., вона була зачинена. Не наважилась зайти в монастир, гарну триповерхову будівлю, зазирнула за старовинний мур і врешті потрапила у великий яблуневий сад зі старими яблунями, прозорий і тихий. А потім пішла на цвинтар, де колись стояла каплиця Йоана Хрестителя. За Австрії з крипти повиносили домовини молдовських господарів Басарабів, отців церкви й перепоховали на цьому цвинтарі, схожому на добромильський, де людей ховали упродовж сотень років. Тут поховали затятого борця проти унії, авантурника з Урожа, єпископа перемишльського та митрополита київського Антонія Винницького, і власне, я знайшла рештки надгробка з його іменем. Втім, для більшості людей це ім’я невідоме, але я знала про Антонія Винницького дуже багато, написала про нього нарис, і ніколи не думала, що побачу колись його могилу. Дуже складний був чоловік, що змінив шляхетський кунтуш на чернечу рясу, але не випустив шаблю з руки. І навіть загнаний у білоруські болота, огризався до останньої хвилі життя.
З цвинтаря було видно гори і дорогу, що вела до Польщі. А коло монастиря — колишні свинарники. Якось один патріот свого краю жалівся мені, що лаврівська громада не дозволила йому побудувати там же свиноферму, і ніякі улещування не допомогли. Досить з них було вже одної. Й інтернату для неповносправних дітей у монастирі. Правда, через дорогу була ще лікарня для не буйних психічнохворих, здебільшого алкоголіків, але того першого разу я просто вивчала краєвид, і цього досить.
А потім, уже на третій раз, я зайшла в лікарню і потрапила до дуже привітної пані, яка розповіла мені про отця Тимотея, чия молитва дуже помічна, і до нього звідусіль приїжджають люди. Він дуже багато знає про історію монастиря, тільки, попередила мене лікарка, "трохи дивний". Мені дуже захотілось побачити цього ченця і я зважилась увійти в монастир, мені відчинила молода жінка, певно, економка, і впустила без зайвих слів. Я піднялась на другий поверх, де на всіх дверях висіли кольорові картки, прикрашені квіточками, і на них було написано "Рай", "Гетсиманський сад", "Вифлеєм", всього не пам’ятаю. Такого я ще не бачила і не розуміла, як це у василіянському монастирі таке собі дозволяють. Я навіть підійшла туди, де було горище, правда, зачинене. А потім простір коридору заповнила велетенська постать ченця в сутані з білим комірцем, за яким дріботіли дві огрядні жіночки, я їх бачила перед тим: вони приїхали на машині. Я пробурмотіла, що хотіла би побачити отця Тимотея, бо пишу книжку, і чернець махнув рукою:
— Ходіть зі мною!
Він штовхнув двері до кімнати, що мала бути каплицею, бо монастир лише відновлювався, наказав вклякнути і почав молитися.
Я виглядала ідіоткою у своїх обрізаних джинсах, з наплічником, розпатланим волоссям, яке стягнула у хвіст, мені було смішно. Він, певно, знав, що я не стану церемонитись, якщо він посміє сказати мені щось різке, а просто встану і піду. Зрештою, я не за помічною молитвою прийшла. Молитва не тривала довго, чернець повів нас надвір і сказав до мене:
— Почекайте мене, поки я з людьми попрощаюсь.
Я сіла на лавці перед монастирем, незабаром отець Тимотей повернувся, сів коло мене. Я коротко розповіла йому, що хочу писати роман, дія якого буде відбуватись у Добромилі, але, можливо, і в Лаврові, і в Спасі також.
Наша розмова досі здається мені сном. Я все життя хотіла порозмовляти зі священиком, але справжнім священиком, якому можна сказати все й почути від нього нестандартну відповідь.
Мене тривожили і тоді, й зараз невиразні питання, які не можна висловити, але вони вкрай важливі, значно важливіші, ніж той пакет стандартних запитань, які нам вручають у соціумі. Я ніколи не могла інтегруватись у соціум, на чолі в мене був хрест з попелу, як у романі Маркеса "Сто років самотності", і, ймовірно, питання було про моє призначення.
На згадку про Добромиль отець Тимотей здригнувся і сказав палко:
— Я повернуся у Добромиль.