І він це відчував, я знаю.
Цвинтар божевільних був обгороджений і з написом при брамі "Бог знає всіх поіменно". Ці слова вразили мене в саме серце, бо колись давно на тисячолітньому цвинтарі у Переяславі-Хмельницькому я бачила куток для померлих вихованців пожиттєвого інтернату психічнохворих — однакові маленькі пірамідки, як для дітей, без написів, без жодної квіточки. А тут із буйної трави стриміли поодинокі хрести, що, певно, поставили родичі. Небагато хрестів, бо в радянські часи хрестів не ставили. І ніхто не скосив трави, бо Добромиль внизу, та й тут були хворі з усього району, і діялося це в повстанські часи, коли люди гинули цілими родинами. Для мене ці слова — "Бог знає всіх поіменно" — означали не лише бідолах з Добромильської лікарні, а й мільйони тих, кого не було кому оплакати.
На маленькому цвинтарі отців-василіян лежали плити без написів, так ховали колись смиренних ченців. А внизу була церква, над цвинтарем розпростер гілля великий дуб, і в просвітку відкривався вид на Добромиль і його околиці.
Можливо, я б знайшла стежку до замку Гербуртів, якби не покинутий монастирський сад на горі, ще один. На горі холодно фруктовим деревам, ґрунт тут вбогий, і яблуні, горіхи та сливи виглядали кволими, а трава не потребувала, щоб її косили. Сад трохи затуляли ліси, але їх вирубували, і на заході лісу вже не було, лише поля — городи. Я не знала як мені йти, бо між Чернечою та Сліпою горою була ще одна гора, їх видно здалеку, коли тільки виїжджаєш зі Старого Самбора. Цей краєвид уже відбився у моїй свідомості. Я побачила людей, що порались на городі, чоловік, що стояв ближче, пояснив мені, куди треба йти. Я довго дерлась дном яру, по дорозі зриваючи малину з кущів, в яких кишіла комашня і плуталися колючі пагони ожини, і в голові у мене стукала одна думка: невже я не побачу замок Гербуртів? Він тут поруч, десь у хащах, я можу його пропустити і не побачити крізь листя. Стежка крутила мною, як хотіла. Я знала, що можу орієнтуватись по сонцю, а отже, вийду на трасу. Єдине зображення замку, чорно-біле й невиразне, було в книжці Юрія Мицика "Замки і фортеці Західної України". Інтернету я тоді ще не мала. Але ця книжка викликала в мене потяг до мандрівок, що був спочатку слабким, бо я завжди очікую від справи результату. Тепер у мене була мета — написати книгу, і доки я не взнаю, про що вона буде, мушу опиратись лише на власну інтуїцію. Якщо я не побачу замку Гербурта сьогодні, то картина Добромиля буде незавершеною. Мої враження будуть надто бліді, щоб створити художній образ. "Господи, Боже мій, — бурмотіла я до себе, — невже я не знайду його. Як же прикро!" Це було б страшенно несправедливо. Я відчувала, що Добромиль мене прийняв. Не міг же він уже наприкінці ошукати? Потім я зрозуміла, що Добромиль любить погратися з тими, хто йому не байдужий. Я підняла голову і раптом високо вгорі поміж стовбурів дерев, які росли наче волосся на голові у панка, побачила мури, і невдовзі я вже підіймалась крутою дорогою серпантином на гору, і ось уже брама, знайома з книги, через яку я увійшла не як туристка, а як переможниця. Тепер уже ніщо не мало значення, ні те, як я повертатимусь до Львова, ні те, що це лише шмат розібраного і сплюндрованого замку зі слідами пікніків і ямою зі сміттям. Головне, що тут нікого не було. Я сіла у траві й подивилась на все це очима переможця. Так я завоювала Добромиль, а Добромиль завоював мене. Віднині це моє місце сили, яке врешті принесе мені тріумф. Не в сенсі успіху роману "Слуга з Добромиля", а в сенсі того, що крім Урожа, моєї колиски, у мене тепер буде моя фортеця, моя твердиня. Мені її так бракувало всі ці роки, я собі її вигадувала. Уріж мав силу, але його сила розпорошилась, розтанула під дією кислоти особистих ураз, дитячих і не тільки. Там за мною завжди стежили очі земляків, мені погрожували опирі, коли я заходила на їхню територію, а тут мене ніхто не знав, тут ніхто не завдав мені болю, тут я зможу влаштувати власну виставу, що називається романом, і, можливо, то буде не один роман. Вся дія в них підкорятиметься краєвиду, несотвореному і сотвореному.
Так врешті й сталось.
Магічний театр Добромиля
Я їхала в електричці до Тернополя, задрімала. Монотонність дуже гарна річ для творчості, бо дозволяє приймати якісь рішення, які причавлює тягар думок. У голові в мене раптом пролунало "Пан слуга з Добромиля". Пан слуга, бо так в Галичині називали намісника чи наглядача за інтересами владоможця. Я не хотіла братись за князя Лева чи якусь поважну персону, у таких людей надто мало варіантів поведінки, вони підневільні. На щастя, в дитинстві я переситилась історичними романами і бачила їх наскрізь. Потім, щоб не морочити голову читачам, зупинилась на назві "Слуга з Добромиля". Один з тих випадків, коли назва остаточна й безповоротна.
Добромиль лежав у моїх долонях, мов яблуко. Сюжет мав розчахнути його, як ті три мечі Гербуртів. Моя уява літала довкола, обираючи місця, де мало щось відбутись.
Двір Купця з Добромиля
Слуга з Добромиля бачив його зовсім крихітним, коли Купець з Добромиля привіз його, аби віддати згодом на виховання у далеке село. Але він впізнав його, коли повернувся вже отроком, після загибелі Купця. Знайшов лише згарище, що поросло самосієм і бур’яном. Це було неподалік від того місця, де зараз ратуша.
Кості Купця з Добромиля
На згарищі Слуга знайшов обгорілі кості Купця, все, крім голови. Він поховав їх на горі, де потім у XVII ст. побудували монастир святого Онуфрія.
Двір, де Слуга зустрівся з опирами
Той двір, де вночі опирі віддали Слузі печать із Золотою Бджолою, був трохи нижче цвинтаря, там є таке затишне місце, де зараз сад.
Корчма, де Слуга зустрівся з Купцем із Перемишля
Слуга передав печать з Золотою Бджолою Купцю з Перемишля на постоялому дворі. Він був трохи вище теперішнього костелу, по дорозі в гори.
Двір Слуги з Добромиля
Неподалік від двору Купця з Добромиля, бо коли побудували Ратушу й облаштували площу, мусив посунутися.
Торговиця
Торговиця знаходилась не там, де сучасна Ратуша, але мені було зручніше облаштувати її саме там. На торговиці корчмар зголосився про вбивство Купця з Перемишля. Там же відрубали голову Мирону Писарю, який наважився перекрутити Святе Письмо.
Місце ночівлі покутника Антося
Колишній підручний ката, а потім жебрак Антось ночував під мурами костелу, там є невеликі ніші, що трохи прикривають від дощу, саме для виснаженого схудлого тіла. Звідти його покликано до Добромильського монастиря у 1949 році.
Місток через Вирву, звідки Антось впав у ріку
Цей місток знаходиться за костелом. Там юродивий Антось отримав шанс очиститись від гріха невідання і стати посередником між орденом Золотого Дракона і орденом Золотої Бджоли.
Добромильський монастир
Там відбуваються основні події 1949 року. Церква, дзвіниця, приміщення лікарні, цвинтар безіменних, сад — все це існує досі і його можна побачити.
Якби в мене була карта, я б позначила всі ці місця, але не думаю, що все це важливо. Уява важливіша, ніж точна інформація. У першому виданні роману є світлини деяких місць. Я також фотографувала Добромиль багато разів, але то любительська робота. Слова точніші, ніж світлини.
Є читачі, які вірять, що Слуга з Добромиля існував насправді, й хотіли б продовження цієї історії. Ось вам продовження.
Кілька років тому на Спаса я їхала в Добромильський монастир на празник. Там мали презентувати "Слугу". Тобто, для когось це був бізнес, а для мене нагода вирватися з жахливої ситуації — вже третій тиждень я ночувала в Дрогобицькій лікарні, де мама лежала з інсультом, і щоночі когось привозили, або хтось помирав, а мама, ще жива, зреклася цього світу і того також, і це бачити було нестерпно. То вже була не моя мама, а чужа істота. Я їхала маршруткою і десь в Старому Самборі помітила на передньому сидінні дивного чоловіка, ще молодого, що наче світився зсередини. Він випромінював доброзичливість до всіх, і була в ньому смиренність не блаженного, а святого. Люди були збуджені, хтось їхав на празник до монастиря, хтось зразу в гості, а той чоловік був наче острів посеред ріки. Його обличчя не можна було запам’ятати, воно було мінливе як денне світло, і я подумала, що це — Слуга з Добромиля. Не знаю, чи вийшов він разом зі мною біля каплиці, звідки починалася дорога в монастир, здається, ні. Але це вже несуттєво.
Минулого року у страшну спеку в Народному домі в Добромилі, куди прийшло мало людей, бо хтось пустив чутку, ніби я написала нехристиянську книжку, хоча духовенство дуже прихильно сприйняло мій роман, я розповідала про Слугу з Добромиля, і раптом ні з того, ні з сього линув дощ, що тривав, може, хвилину, але був благословенням серед цієї спеки. Я замовкла, а потім посміхнулась до присутніх, серед яких не було молодих людей, і був хтось дуже вороже налаштований проти мене:
— Це Слуга з Добромиля послав нам знак!
Правду кажучи, з цими людьми я не встановила контакт, бо вони звикли до красивих гладеньких слів на мітингах і, можливо, чекали від мене чогось іншого, і уявляли мене іншою. А я не хотіла завойовувати їхню прихильність, як і будь-чию. Добромиль був для мене місцем сили, а для них — місцем колиски і домовини. Тому Слуга з Добромиля спробував якось згладити це нерозуміння і послав нам дощ.
Село Спас
Зразу за Старим Самбором, звідти можна піти пішки, не чекаючи автобус на Турку, є село Спас, збоку від траси, а вздовж траси, трохи далі — Бусовиська, де жили колись найсильніші ворожбити в Галичині, здається, я прочитала це у Івана Франка. А перед Спасом є поворот на Лаврів. Коли я збирала, так би мовити, матеріали для "Слуги з Добромиля", то знайшла у букіністів доволі знищену книжечку про Спасівський і Лаврівський монастирі і взяла звідти все, що мені потрібно. Але остаточне слово мала сказати моя подорож. Я ще не знала, чи увійде Спас до мого роману.
Зі Старого Самбора мене повезли на машині, котру дав голова райради, який був в курсі. Це єдиний раз, коли мені так пощастило, бо я не знала, як той Спас виглядає. Водій показав мені, де був монастир і як піти на гору, де колись стояв замок князя Лева. Справа була гора, в центрі монастир, а зліва, вздовж траси, — Дністер.