Ніби й не мав за кого тривожитись, не було в нього нікого рідного ані по крові, ані по духу. Терпеливо діждався, коли замовкне дзиґар, і віддався на поталу настирливим думкам. Так робив уже віддавна: не пручався, не сердився, терпів, бо часом це тривало недовго – треба було лише причаїтися, лежати нерухомо, прикидатися мертвим. За пару годин сну недуга встигла оволодіти його тілом, і холод встиг перемінитися в гарячку. Завтра мав лиш вечірню, то міг вилежатися.
Потім згадав мандрівного фотографа, що хотів прийти до церкви і не прийшов. Ніби не виглядав на пустого балакуна. Пробудив цікавість, як і кожний новий чоловік. Отець Антоній трохи остерігався чужих людей, проте у глибині душі не боявся Господа. Боятися треба, вважав він, гріха перед людьми і Богом. Але не смів брати на себе чужі гріхи, недарма прожив шістдесят п’ять літ в Урожі й зрісся з ним, як одне дерево зростається з іншим, коли ростуть близько. Їх не можна буде розділити, бо всохнуть обоє.
Отець Антоній відчув, як холод підбирається до нього з-під розсохлої підлоги, і наче колись у дитинстві, затиснув у кулаках рукави сорочки і схрестив їх на грудях, сховавши під периною. Тато з мамою давно спочивали на урізькому цвинтарі, там же спала вічним сном його дружина. Ще трохи — і йому не доведеться прокидатись від хрипіння дзиґаря, бо стануть вони знову однією родиною.
Урізькі люди поснули раніше, бо до худоби треба вставати ще затемно. Тепер темніло рано і пізно розвиднялось. Сонце тієї пори року поводило себе так, ніби його не було. Люди тужили за ним аж до Різдва, коли повертало на весну і очі світлішали надією. Відлучені від землі, вкритої снігами, вони ставали чутливими до кожного промінчика сонця, до кожної прикмети, знаку, вбачаючи загрозу в найменшому порушенні обряду. А від деякого часу тривожила і тінь, що падала з панського двору, мовчазна, потайна, незрозуміла, хоч, дякувати Богу, минулась панщина, поховали її під камінним хрестом у дерев’яній скрині— труні, вже буде кількадесят літ. Ще жили ті, хто бачив той похорон. Давніше був такий звичай щовесни ховати біду, символічно, ясна річ. Але той звичай занепав не без втручання отця Антонія, котрому набридло підтримувати забобони. То був його найреволюційніший виступ за все життя. Зрештою, біди від того не стало ні менше, ні більше. Життя залежало від урожаю, від природної стихії, а також від того, що намислили урядники. А отже, від них не залежало нічого, що зробило людей свідомими свого тягару і терпіння. Вони служили землі з охотою й пошаною. Вона була істинним їхнім Богом.
Священик врешті заснув, і тепер у селі спали всі. Окрім одного, хто не належав до села, і був тут чужим. Через нього, як вважали, коїлися різні погані речі, так ніби досі їх не було. Лише отець Антоній мав сумнів, бо був занадто м’якосердим, до того ж ученим. То він казав, що нехай пригадають собі старші, що в Урожі давніше траплялись речі далеко страшніші, і не лише в Урожі, а й у Нагуєвичах. І що єдиний спротив незнаній темній силі – молитва і обережність. А коли й ці аргументи не допомагали, питав кожного: "Чи заподіяв тобі, сину, щось злого новий господар маєтку? Якщо так, то я сам піду до нього і попрошу, щоби тебе більше не кривдив."
Єгомость уважав, що у селі хтось мусить мати тверезу голову, аби не допустити до біди. Пан учитель, єдина після нього освічена людина, практично ніколи не мав тверезої голови, у кращому випадку – похмільну. Якби його вигнали з урізької школи, то вже напевно не прийняли б нікуди. Жінка йому вмерла на сухоти, дітей не мав. Добре, що пив сам, не ганьбив себе у корчмі. Якось признався отцеві Антонію, що життя йому немиле. "А кому воно миле?" – хотів спитати священик, але втримався.
Зараз пан Гнат, єдиний учитель початкової школи, теж спав, випроставши довге, висушене горілкою, тіло на самітньому ложі, й нагадував скорше небіжчика, ніж живого чоловіка.
У панському домі світилося у трьох вікнах. Перше, що виходило на ріку, — у кабінеті пана Болеслава, нового урізького дідича. Друге – у покоїку ключниці, панни Емілії. А третє – у передпокої, де сидів дворецький Леонтій. Так було щоночі: троє освітлених вікон, троє тих самих людей не спало в панському домі. Решта служби мирно спочивала під їхньою охороною. Слуг не було багато, адже новий дідич не кликав до себе гостей, і сам не їздив з візитами. Був це час, коли шляхетська гостинність дуже підупала в нашому краї, як занепадало все те, що раніше живило шляхетську гордість. Дрібніша шляхта майже зрівнялась з простими хлопами, забувши про колишні привілеї. Єдине, чим вони різнились від інших, це прізвищами і завзятою вдачею. Усі слуги в домі були з колишньої ходачкової шляхти, й звикли товпитись коло своїх панів, як бджоли довкола матки, або як стадо овечок довкруг барана. І звісно, були прикро розчаровані, отримавши нового володаря, зовсім не схожого на аристократичну пані графиню. Власне, се вони оточили дідича страшною таємницею, зробили пострахом цілої околиці. Слуги люблять обмовляти своїх панів. Звідси, з панського дому, вибудуваного в стилі класицизму, на старому фундаменті, поширювались всілякі чутки, що, побувавши на кількох язиках, ставали зовсім неправдоподібними..
Насправді пан Болеслав мав безсоння через контузію на війні, й не виносив денного світла. А в селі люди працювали, доки їм світило сонце: від сходу до заходу. Попри все дідич вів дивний спосіб життя. Ключниця і дворецький теж мусили не спати разом з ним і за півроку стали такі самі бліді й сухі1, як їхній господар. Мусили так робити, бо залежало їм на даху над головою і на праці. Правда, пан Болеслав і платив їм більше. Леонтій та Емілія лишились від старої пані, котра переїхала до сина у Краків і дала їм найкращі рекомендації. Втім, не взяла з собою, значить, могла без них обійтися. Якби новий дідич не хотів їх держати, то не допомогли б жодні рекомендації: панна Емілія і Леонтій мали вже за шістдесятку, а ключниця була ще й трохи горбатою. Обоє були самітні, без жадних1 родичів. Їм легше було пристати на ті правила, що оголосив новий пан одразу по приїзді: не пускати до нього жодних візитерів, тримати двері вночі відчиненими, й не спати тоді, коли він не спить. Правда, стара графиня мала теж дивацтва, однак пан Болеслав завдав великої шкоди власній репутації через той екстравагантний спосіб, у який зайняв маєток півроку тому. Приїхав з Лейбою на візку з крамом у заламаному капелюсі, запорошеній маринарці1, босий з наплічником, і в темних окулярах. Одразу показав Леонтію документи, бо управителя на той час не було вдома, наче знав, що без цього йому ніхто не повірить, й пожалівся, що ноги спухли й не влазять у черевики. Леонтій виніс мидницю2 із зимною водою й розпущеною в ній сіллю і попросив пана запхати туди ноги. То може, й не пасувало до покою, що вже позбувся трохи пишноти, бо найкоштовніші речі пані графиня забрала з собою, зате нагадувало зворушливу притчу про доброго самарянина. Солена вода помогла і, не виймаючи ніг з мидниці, новий дідич у присутності дворецького і ключниці оголосив свої вимоги. Його стриманість і гідність вказували на шляхетне поводження й добрі манери, та й на переконання ключниці, стара пані не продала би родове гніздо аби-кому. Пан Болеслав воював, а це піднесло його в очах дворецького. Служити героєві уважав собі за честь, бо сам теж був у війську і нюхав пороху. Але люди є люди, і не всі розуміють, як війна може примусити не спати ночами, боятись сонця і лишати на ніч отворені двері. Тим більше, що злі духи та одержимі ними опирі не зносять сонця. Трапилось в Урожі кілька наглих3 смертей, що збіглися з перебуванням дивакуватого дідича: хтось утопився в баюрі, когось знайшли на дорозі, а хтось умер по трьох днях, побачивши щось дуже страшне. Не було констатації факту злочину. Урядник із Підбужа обмежився поверховим оглядом і звалив усе на пияцтво, хоча Трофим Пукаляк вживав те зілля лише на великі празники. Панська служба вночі спала міцно, і сон міг зморити також дворецького й ключницю, котрі це категорично заперечували, твердячи, що їхній пан цілими ночами читає грубу книжку латиною. Правда, урядник їх не розпитував, але в селі плескали язиками і доносили все слугам. На господарці був ще управитель або економ, пан Білецький, що мешкав на фільварку у Винниках, але він не мав змоги пізнати дідича ближче, котрий спав, коли інші працювали.
Усе, викладене вище, зовсім не було відоме фотографу й корабельному агенту, котрі мали намір нанести візит дідичу, вважаючи, що у такому глухому закутку се справить йому приємність. Було щось зворушливе у тому білому домі з колонами, куди провадила липова алея, що нею возили молоко і збіжжя до Дрогобича. Позаду будинку була тераса, яка виходила на стайні, комори, на ріку Бистрицю, а ще далі синів ліс, за яким влітку заходило сонце. Світ не починався з Урожа і не кінчався на ньому. Але тоді було багато людей, котрим Уріж здавався серединним світом поміж ворожими світами, звідки приходили злі духи, війни, урядники та різні баламути. Тобто Уріж був ніби затулений долонями Господа, як вогник свічки, однак всі знають, як тяжко уберегти той кволий пломінчик від сильного вітру.
Вітер найчастіше виривався з-поміж двох гір – Мабури і Ласок, й рідко випадала днина без вітру. Село продувало ще й на горбах, де люди селились, щоб їх не затопило. Влітку бували великі повені, що з’їдали цілі кусні городів. Так виглядало, ніби жителів Урожа винесло колись із гір водою і вітром, й вони вчепились у пагорби, пустивши там коріння. Найтепліше й найзручніше було жити під Дебрею, і там, власне, жив отець Антоній і всі його попередники — священики. У видолинку під горою було замало місця для широкої господарки, зате не ламало дерев у садку, не зривало гонти й соломи з хати, і не продувало наскрізь голову. Влітку там було темно від густого листя й вогко від потічка, що біг яром, порослим довгою міцною травою. Низька церковця притулилась до гори, і увесь цей закуток належав до Урожа Вижнього. Люди мали дві церкви й ходили одне до одного на празники, а по смерті опинялись на одному цвинтарі. Раніше цвинтар був і в Урожі Нижньому, та тепер від нього не лишилося й сліду.